Ольга Кобилянська — одна з найвідоміших українських письменниць, авторка повістей «Людина», «Царівна» та «Земля», яку ми сьогодні знаємо не лише як талановиту особистість, а й як активістку. Вивчаючи найкращі зразки європейської літератури кінця XIX — початку XX століть, письменниця створювала модерну українську прозу про життя жінки, її прагнення, мрії та взаємини зі світом, і сприяла розвитку феміністичних ідей у суспільстві.
Закінчивши лише 4 класи, Ольга все життя займалася самоосвітою, цікавилася філософією, живописом, театром і мистецтвом кіно. Відчуваючи соціальні обмеження та нерівність, відстоювала права жінок не лише у своїх творах, а й у житті. У 1902 році вона створила в Чернівцях «Кружок українських дівчат» — таємне товариство, метою якого були інтелектуальні дискусії в колі жінок і постійний саморозвиток.
За майже півстоліття авторка написала десятки оповідань, новел, повістей і критичних статей. Незважаючи на бідність та проблеми зі здоров'ям, Першу світову війну, а згодом і прихід радянської влади, вона не зупинялася аж до 1930-х, коли поступово почала відходити від літератури — письменниця пішла з життя у 1942 році.
Ольга Кобилянська, 1898
У лютому видавництво Vivat представить читачам книгу Ольги Кобилянської «За ситуаціями», що буде опублікована без цензури, згідно з рукописами письменниці, як і інші видання серії «Vivat класика». Автори проєкту впевнені, що це допоможе інакше поглянути на твори видатних українців.
Повість «За ситуаціями» була створена у 1913 році. Це історія життя дівчини з незвичним ім'ям Аглая-Феліцітас, що мала акторський і музичний талант, та не надто щасливу долю — прототипами героїні вважають піаністку Віденської консерваторії Наталку Пігуляк і акторку німого кіно Асту Нільсен.
Вийти заміж чи знехтувати особистим щастям заради мистецтва? Це ключове питання повісті «За ситуаціями» і новели «Ідеї», яку також включили до видання. Те, як і про що пише Ольга Кобилянська близьке сучасним читачкам так само, як і жінкам минулого — її думки виходять за рамки свого часу і універсальні для різних поколінь. Щоб пересвідчитися в цьому, читайте уривок книги в нашому матеріалі.
Ольга Кобилянська, 1908 рік
«За ситуаціями», уривок книги
Молодий хворий сидів одягнений в фотелі і вижидав фіакра. Мусив вже сьогодні виїжджати з матір’ю і братом, бо, як казав лікар, шкода кожної днини сидіти в місті.
Був сильно зворушений.
— Аглая-Феліцітас! — сказав, намагаючися встати з фотеля, але вона не допустила. Схилилася, і вони поцілувались.
— Аглая-Феліцітас! Я для тебе цвіти злагодив, — сказав і усміхнувся насилу. — Білі, — неначе се було найважніше, що мав сказати їй.
— Може, я умру… то возьми на прощання з моїх рук. Ти останешся мені вірною. Правда?
— Андрію! — скрикнула дівчина. — Чого таке говорити?
— Бо тебе люблю. Ти будеш велика артистка і забудеш мене. В тобі є триб перебувати заєдно свіжі ситуації. Я тебе вистудіював. З тебе якийсь артиста. Але не пропадай, не пропадай, хоч би що було. Ти музик і актор. Актор і музик, а я… — і, сказавши се, він нараз заридав, опустивши голову вниз і закрив руками.
Аглая-Феліцітас зсунулася до його ніг і оповила його шию руками.
— Ти велика моя дорога дитино! Хвора і розпещена… — вистогнувала, притискаючи нареченого пристрасно до себе. Відтак — піднімаючися з долівки, ніби виростала, піднімаючи його за собою вгору — а все притискала.
— Вже, — сказав він і потряс головою. — Вже сталося, Аглая-Феліцітас. Я вже і готов. Тут бери отсі цвіти, що казав я принести. Вони для тебе. Ті білі великі рожі. Вони такі, як твоє лице без крови. Іди… бо чую… що як ще довше — то згину. Іди, іди… — Він ломався з жалю.
В тій хвилі увійшли його мати і брат в кімнату. Дівчина уступилася. Всі знали, що от любилися, були заручені, але ніколи не бачив хто-небудь, як вони оден одного голубили.
— Я до тебе приїду. За тиждень… — сказала і подала востаннє руку.
— Так, так приїдьте, — попросили мати з сином в оден голос. — Приїдьте…
— Тут рожі, Аглая-Феліцітас, тут рожі… не забувай… — сказав він, держачись одною рукою за стіл, а другою подав цвіти, котрі в зворушенню забула.
— Ти — музик, ти — подвійний артист, ми, може, більше ніколи не побачимося, так нехай я буду перший, що подає тобі цвіти за твій артизм, хоч і прощаюся. Я перший; ніхто інший не сміє бути тим «першим». Я оден. Тебе ніхто не бачить на естраді, на сцені. А мої очі бачуть…
Чверть години пізніше він з матір’ю і братом виїхав, а вона вернула додому.
…………………………………………………………………………………………………………………………
Ольга Кобилянська, 1888 рік
Ті, що її знали, а бачили як вона верталася, так її описували. Худа, висока. В вузькім чорнім, тісно до тіла пристаючім костюмі, з-під котрого не виднівся так виразно її бюст, як радше виразні обриси корсету з-під нього. На голові очіпкуватий, невеликий, аж на вуха засаджений капелюх чорної барви, в руках китиці білих цвітів. Лице поважне, бліде, а уста скривлені незамітно. Ішла хитаючись, мов підпита або та, що багато перебувала в човнах або кораблях, через що і виробляється хитання в ході.
Так ходила і йшла Аглая-Феліцітас. Сьогодні не бачила нікого, коли йшла, — лиш свої цвіти. Держала їх від свого нареченого, що дав їх перший будучій великій артистці — музики або і сцени. Вона іде, а перехожі думають: «Що вона бачить? Що бачить? Багато чи нічого?»
— «Я умру, а ти будеш подвійною артисткою, — слухає вона в душі слова нареченого. — В тобі є триб перебувати заєдно свіжі ситуації».
Того їй ніхто не говорив.
***
В двадцять чотири години пізніше, по приїзді на село, наречений Андрій помер. Зворушення прощання і подорож прискорили його кінець. Наречений Андрій помер, і від того часу Аглая-Феліцітас не скидає вже чорну одіж.
Час минає.
Вона худне, блідне, і її пальці і лице пригадують білість тих цвітів, що колись передав їй наречений. Але попри то, не всім замітна Аглая-Феліцітас робиться важна. Без подій і без додатку своїх слів, без акції — далеко ще не артистка (подалася доперва о якусь артистичну стипендію) — вижидає результатів, а вже чимось важна. Там, в консерваторії в В., вона ще має зложити вступний іспит. А коли здасть і буде прийнята і покінчить все… перейде наостанку і школу мистецьку, то доперва тоді… може — може!! — зачне виступати прилюдно… і рушати в широкий світ.
…………………………………………………………………………………………………………………………
.jpg)
Ольга Кобилянська і Леся Українка, 1901 рік
Аглая-Феліцітас не тратить часу. Вона дає лекції, одягається, хоча заєдно в чорному, гарно, і ті строї, шовки, що обтулюють її худу струнку постать, строять її незвичайно. Крім того, побирає, як і давно, науку музики в свого давнього вчителя. Сама поважна, задумчива, зболіла, а коли її хто спитає, як їй поводиться, вона відказує:
— Як? Так, — і потопає в думках.
— Так. — Дальше ніхто не питає. Хоч хтів би не одно знати. Про її гадки, почування, життя в крузі і з круга родини — вже не питають. Вона би сказала: «Так».
— Забудьте, Аглая-Феліцітас, те, що минуло. Не держіть в душі. Ви ж молоді ще. Перед вами життя. В вас талант.
— Талант, — повторяє і усміхається. — Талант, а радше ілюзія. Те і держить мене, бо чим можу висказати те, що в мені ворушиться, і ставитися відповідно до життя? Але заким зможу виїхати до консерваторії, час сходить і збільшає в мене муки. Крім того, хто знає, як то буде?
— Дайте спокій. Не мучтеся. Ждіть. Все прийде. А пам’ятайте про своє здоровля. Ви такі бліді, малокровні, може?
— Правдоподібно, — відповідає, морщить, мов ображена, чоло. Аглая-Феліцітас не любить багато говорити, а ще менше — многословних. Вона любить слухати і брати нутром уділ.
………………………………………………………………………………………………………………………….
