Енді Воргол — художник, який перетворив мистецтво на бренд, а власне життя — на найуспішніший свій проєкт. Цинік і перфекціоніст, трудоголік і суперзірка, він одним із перших зрозумів: у XX столітті продається не лише картина, а й особистість автора.
Минуло понад пів століття від його першої персональної виставки, яка принесла світове визнання американцю українського походження, лемкові Андрієві Варголі. Відтоді його роботи незмінно б'ють аукціонні рекорди, а сам Воргол залишається одним із найвпливовіших художників сучасності.
Як йому це вдалося? Можливо, відповідь простіша, ніж здається. Енді Воргол бездоганно вмів відчувати час.
фото: Ron Galella/Ron Galella Collection via Getty Images
Запах гару
Лі Якокка, видатний американський підприємець, любив повторювати: якщо людина не відрізняє запах кінського гною від ванільного морозива, їй буде складно досягти успіху. Син українських емігрантів Андрій Варгола чудово розрізняв інші запахи: чад доменних печей індустріального Піттсбурга та парфуми, що наповнювали редакції нью-йоркського глянцю. Але ще краще він відчував інше — нові тенденції, людські бажання і майбутню ціну популярності.
Піттсбург 1930-х майже повністю складався із заводів, металургійних комбінатів і шахт. Через густий смог сонце тут нерідко здавалося лише світлою плямою на небі. Саме запах гару став для майбутнього художника запахом дитинства. Його батьки, Андрій та Юлія Варголи, переїхали до США з лемківського села Мікова, шукаючи кращого життя.(Лемківщина — історичний український регіон, який нині поділений між Польщею, Словаччиною та Україною, — у першій половині XX століття переживав непрості часи.) Родина оселилася у робітничому районі Піттсбурга, де батько працював шахтарем.
Табличка на в'їзді в село Мікова: «Вас вітає Мікова — батьківщина батьків Енді Воргола» / wikipedia
Андрій ріс замкненим і хворобливим хлопчиком. Поки брати ганяли м'яча, він годинами вирізав із журналів героїв мультфільмів Волта Діснея. Найбільше любив Білосніжку. Невдовзі він почав створювати власні колажі, у яких президент США міг тиснути руку Міккі Маусу, а голлівудська зірка — сусідити з персонажами коміксів. У восьмирічному віці після перенесеної скарлатини у хлопчика розвинувся синдром Сиденгема — неврологічне захворювання, яке супроводжується мимовільними рухами м'язів. Під час нападів він був змушений тижнями лежати в ліжку. Саме тоді малювання перестало бути дитячою розвагою і стало способом існування.
Аромат фарби
Чи це була батьківська далекоглядність, чи проста віра в талант сина — сьогодні вже не має значення. Важливо інше: батько відклав гроші, щоб Андрій зміг вступити до Технологічного інституту Карнеґі, де вивчав графічний дизайн. Після випуску він переїхав до Нью-Йорка. Місто зустріло його без особливих ілюзій.
«Перший час я цілими днями ходив містом у пошуках замовлень, а ночами жив у моторошній квартирі-напівпідвалі, де тулилися сімнадцять людей і кишіли таргани. Ніколи не забуду, як приніс своє портфоліо до кабінету Кармел Сноу в Harper's Bazaar, а звідти виліз тарган. Кармел мене пожаліла й дала роботу», — згадував художник.
Ця історія чудово описує Нью-Йорк кінця 1940-х — місто, яке могло однаково швидко відкрити двері до успіху або залишити без нічого. Ворголу пощастило. Невдовзі він став одним із найуспішніших комерційних ілюстраторів міста. Його рекламні малюнки для взуттєвих брендів швидко стали впізнаваними, а замовлення надходили одне за одним.
Одна з рекламних ілюстрацій Енді Воргола для бренду взуття I. Miller, опублікована в Harper's Bazaar на початку 1950-х
Втім, у богемному Нью-Йорку про нього говорили не лише як про талановитого ілюстратора. Не менше уваги привертав дивак із майже білим волоссям, темними окулярами та незмінною стриманістю. Саме тоді Андрій Варгола остаточно став Енді Ворголом. Друзі називали його Дреллою — поєднанням Dracula і Cinderella. Це прізвисько напрочуд точно передавало його характер: одночасно похмурий і дитячо безпосередній.
На світанку культу молодості Воргол зробив несподіваний крок — навмисно почав виглядати старшим. Він фарбував волосся у сріблястий колір, носив перуки та ховався за великими темними окулярами.
«Я зрозумів, що багато виграю, якщо посивію. Ніхто не знатиме, скільки мені років, і всі вважатимуть мене молодшим, ніж я є. Я зможу поводитися ексцентрично — і це здаватиметься природним».
Він майже не пропускав жодної вечірки. «Якби в Нью-Йорку відкривали громадський туалет, я був би там», — іронізував художник. Та насправді його цікавили не алкоголь і не богемний спосіб життя. Йому потрібно було інше. Щоб його бачили. Про нього говорили. А ім'я Енді Воргол поступово перетворилося на бренд. І саме це стало його найгеніальнішим мистецьким проєктом.
фото: Ron Galella/Ron Galella Collection via Getty Images
Фабричний дух
У дитинстві мама називала Воргола «носатиком». Саме цю, як йому здавалося, надто велику й незграбну частину обличчя він у двадцять дев'ять років вирішив змінити за допомогою пластичної операції. Воргол щиро вірив у силу пластичної хірургії. І не лише для себе. Працюючи над портретами, він охоче «коригував» своїх моделей: згладжував зморшки, приховував недосконалості шкіри, робив очі відкритішими, а губи — виразнішими. Звичайні знаменитості в його інтерпретації ставали суперзірками.
Портрет Мерілін Монро
Обкладинка альбому The Velvet Underground & Nico 1967 року. До Воргола банан був просто фруктом. Після Воргола — знаком бажання, провокації й рок-н-рольного бунту
фото: Lynn Goldsmith/Corbis/VCG via Getty Images
Коробки прального порошку, пляшки Coca-Cola та банки томатного супу Campbell's, які ще недавно були головними героями його полотен, поступово поступилися місцем Мерилін Монро, Елізабет Тейлор, Елвісу Преслі та Джекі Кеннеді. Попарт остаточно перетворився на фабрику зі створення ікон.
Щодня на «Фабриці» — саме так називалася студія Воргола — народжувалося до вісімдесяти робіт. За рік — тисячі. Більшість із них створювали методом шовкографії: газетну фотографію або миттєвий знімок Polaroid переносили на полотно, накладали кислотні кольори — і новий Воргол був готовий.
фото: Jack Mitchell/Getty Images
Навколо «Фабрики» миттєво виникла міфологія. Подейкували, що останнім штрихом художника було... помочитися на картину. Це був лише один із десятків міфів, які супроводжували його життя. Насправді ж Воргол надзвичайно добре розумів, що робить. «Фабрика» не була комуною хіпі чи богемним притулком. Це було бездоганно організоване підприємство з виробництва мистецтва. Над роботами працювали десятки молодих художників, яких називали «фабрикантами». Багато хто з них справді був фриком — і саме до таких людей Енді мав особливу слабкість. Він боявся втратити здатність дивуватися, а разом із нею — власну креативність. Тому свідомо оточував себе людьми, які жили поза будь-якими соціальними нормами.
Серед мешканців «Фабрики» були дрег-квін, музиканти, актори андеграундного кіно, люди з наркотичною залежністю, митці, яких важко було назвати або геніями, або божевільними. Воргол не проводив між цими категоріями чіткої межі.
Чим пахне щастя?
Одного разу Воргола запитали, чи бачить він себе батьком. «Лише для моїх такс Арчі й Амоса», — відповів художник. Його особисте життя досі залишається однією з найбільших загадок попкультури. Єдині романи, про які він охоче говорив публічно, були романами з телебаченням і кінематографом.
Енді Воргол з улюбленою таксою Арчі. фото: Jack Mitchell/Getty Images
«Наприкінці п'ятдесятих у мене почався роман із телевізором, який триває й досі. Тепер у моїй спальні їх уже чотири. А одружився я лише 1964 року, коли купив свою першу камеру».
Воргол зняв понад п'ятсот фільмів. Хоча правильніше було б назвати їх антифільмами. Його стрічка Sleep понад п'ять годин показувала сплячого поета Джона Джіорно. Без діалогів. Без сюжету. Майже без монтажу. Неважливо, що більшість глядачів засинала ще до фіналу. Значно важливіше було інше: Голлівуд раптом зацікавився диваком із «Фабрики».
фото: Santi Visalli/Getty Images
Переговори з Columbia Pictures, щоправда, завершилися нічим. Коли представники студії запитали, навіщо в сценарії фігурує дог, Воргол абсолютно серйозно відповів: «Не хвилюйтеся. Сцена з дівчиною й собакою залишиться за кадром. Глядачі побачать лише, як обвалюється стеля».
постер до фільму «Дівчата з Челсі», 1966
Сморід слави
Енді ніколи публічно не говорив про свою сексуальну орієнтацію. Якщо вірити його щоденникам, коханців у нього майже не було. Якщо ж листам і спогадам сучасників — єдиною людиною, до якої він відчував майже нав'язливу прихильність, був Трумен Капоте. Автор «Сніданку у Тіффані», який сам називав себе «алкоголіком, наркоманом, гомосексуалом і генієм», отримував від Воргола десятки листів. Художник буквально переслідував письменника своєю увагою, чим доводив до відчаю навіть матір Капоте.
Джеррі Голл, Енді Воргол, Деббі Гаррі, Трумен Капоте та Палома Пікассо. фото: Images Press/IMAGES/Getty Images
Найгучніші ж платонічні романи Воргола були пов'язані з жінками. Першою стала німецька модель і співачка Ніко — андрогінна красуня, яка любила повторювати, що шкодує лише про одне: не народилася чоловіком. Саме Воргол запросив її співати разом із The Velvet Underground і зробив однією з головних героїнь своїх фільмів.
фото: Tim Boxer/Hulton Archive/Getty Images
Іншою музою була Еді Седжвік — багата спадкоємиця, яка перетворилася на головну ікону «Фабрики». Воргол називав її «прекрасною пустункою» та із задоволенням переповідав історію про те, як одного разу вона прилетіла до нього у Францію в білій норковій шубі, накинутій поверх футболки й трико, а в маленькій валізі лежала... ще одна норкова шуба.
фото: John Springer Collection/CORBIS/Corbis via Getty Images
фото: Walter Daran/Hulton Archive/Getty Images
Саме він зробив Еді кінозіркою. Саме він познайомив її зі світом наркотиків. Після кількох років поруч із художником вона пішла до Боба Ділана, безуспішно лікувалася від героїнової залежності й померла від передозування у двадцять вісім років. На її похорон Воргол не прийшов. Його уявлення про дружбу взагалі було дуже специфічним. Коли один із «фабрикантів» — Фредді Герко — після відмови у ролі повернувся додому, увімкнув «Реквієм» Моцарта, прийняв ЛСД і вистрибнув із вікна, Воргол лише промовив: «Чому він нічого мені не сказав? Ми ж могли це зняти». Жорстокість? Цинізм? Чи абсолютна відданість мистецтву? Це питання залишається відкритим і сьогодні.
Смак шампанського
Одержимість образом суперзірки зрештою зіграла з Ворголом злий жарт. Він перетворював на тренд усе, до чого торкався. Але дуже швидко зрозумів: людей приваблює вже не він сам. Їх приваблює його слава. У нього кидали тортами. Погрожували листами. Під час презентації книги зірвали перуку. І кожен прагнув лише одного — опинитися поруч із людиною, про яку завтра говоритиме весь Нью-Йорк.
Найдалі зайшла письменниця й радикальна феміністка Валері Соланас. У 1968 році вона прийшла до «Фабрики» й чотири рази вистрілила у Воргола. Вийшовши на вулицю, купила персикове морозиво, підійшла до поліцейського й абсолютно спокійно сказала: «Я щойно стріляла в Енді Воргола». Причиною вона назвала те, що художник відмовився екранізувати її п'єсу Up Your Ass, не повернув рукопис і, за її словами, «надто контролював її життя».
Енді Воргол після замаху Валері Соланас в об'єктиві Річарда Аведона, 1969. Фотографія згодом була опублікована на обкладинці французького журналу Égoïste.
Воргол пережив клінічну смерть. Після багатогодинної операції його тіло залишилося вкритим величезними шрамами. Через деякий час він добровільно роздягнувся перед камерою Річарда Аведона, показавши своє понівечене тіло так само відверто, як колись демонстрував банки супу Campbell's. Навіть власну травму він перетворив на мистецтво.
Після замаху художник прожив ще дев'ятнадцять років. За цей час він заснував журнал Interview, де знаменитості брали інтерв'ю одна в одної, створив телевізійне шоу, продовжував писати книжки, знімати кіно й залишався головним хронікером культури знаменитостей задовго до появи соціальних мереж.
22 лютого 1987 року The New York Times опублікувала некролог, який починався фразою: «Найкращий твір Воргола — це сам Воргол». Він помер від раптової зупинки серця після операції на жовчному міхурі. До останніх днів художника переслідував страх смерті. Можливо, саме тому на його полотнах так часто з'являлися електричні стільці, автомобільні аварії, самогубства, похоронні процесії та ядерні вибухи. Хоча сам він зовсім не збирався помирати.
фото: Leonardo Cendamo/Getty Images
До святкування нового тисячоліття залишалося ще тринадцять років, коли Воргол разом із друзями купив дві тисячі пляшок Dom Pérignon. Він був переконаний, що неодмінно їх відкриє. Після його смерті пляшки зникли без сліду. Можливо, це найкраща метафора всього його життя. Енді Воргол першим зрозумів те, що сьогодні здається очевидним: у сучасному світі головним мистецьким твором може стати не картина, не скульптура і навіть не фільм. Найціннішим твором мистецтва може стати сама людина — якщо їй вистачить таланту перетворити власне життя на бездоганно продуманий образ.
Текст: Ірина Татаренко-Русс
