Щороку бренд «Різдвяні Історії» не просто представляє нові ялинкові прикраси, а пропонує власний погляд на те, яким може бути сучасне українське Різдво. Тема цього сезону: «Живі традиції» – образи, матеріали й символи, які не залишилися в минулому, а продовжують жити поруч із нами.
У новій сезонній історії на ялинці з’являються мотанки, бандура, різдвяна коза й трисвічники. Скляні прикраси ручної роботи поєднуються із соломою, рогозом, ведмежою травою (берграсом), часником і червоним перцем. Звичні речі, народжені рідною землею, перестають бути просто декором.
Про те, чому українська ялинка сьогодні може бути не менш актуальною за наймодніші світові інтер’єрні тренди, як традиції стають сучасністю і чому цього року «Різдвяні історії» пропонують прикрашати ялинку не лише скляними іграшками, ми поговорили із засновницею бренду Мариною Гукасовою.
Цього року «Різдвяні Історії» презентують тему «Живі традиції». Що ви вкладаєте в це поняття?
Мені завжди здавалося, що традиція – це не музейна вітрина. Якщо вона існує лише в книжках, архівах або в наших спогадах про те, як колись святкували, вона поступово віддаляється від життя.
«Живі традиції» – це спроба повернути традиційним образам їхню природну функцію: бути поруч із нами. Ми беремо символи, які українці впізнають на дуже глибокому, майже інтуїтивному рівні, – мотанку, бандуру, різдвяну козу, трисвічник – і переносимо їх у сучасний простір: на ялинку, у дім, на сімейне свято. Так традиція переходить із пам’яті в сьогодення.
Ми не просто згадуємо, що колись існувала мотанка чи що Коза була важливим персонажем різдвяного обряду. Ми знову зустрічаємося з цими образами. Споглядаємо їх. Розповідаємо про них. Осягаємо глибину їхніх сенсів. Допомагаємо українцям створювати з них різдвяні історії для свого дому.
І саме в цей момент традиції знову починають жити.
Тобто цього року ви говорите не лише про нову колекцію прикрас, а й пропонуєте певний погляд на сучасну українську ялинку?
Так. Для нас ялинка ніколи не була просто місцем, де розвішують красиві речі.
Ялинка – це дуже особливий простір. На ній можуть зустрітися дитячі спогади, старі іграшки, які передалися від батьків чи бабусь-дідусів, подарунки, привезені з інших міст і країн, речі, пов’язані з якимись важливими подіями. По суті, кожна сімейна ялинка – це своєрідна концентрація колекції спогадів.
Цього року ми захотіли піти ще далі й задалися питанням: а з чого взагалі може складатися сучасна українська ялинка? Не лише зі скла, кульок і гірлянд. Правда? Ялинка може складатися з речей, які несуть в собі історії і мають рідне походження. З того, що росте поруч із нами. Із матеріалів, знайомих нам поколіннями. Тому поруч із нашими скляними прикрасами з’являються природні матеріали: солома, рогіз, сушені українські трави, часник, червоний перець. У кожного з них є своя фактура, запах, походження. І саме тому вони привносять у святковий простір не лише красу, а й відчуття чогось справжнього, знайомого нам на дуже глибокому рівні.
Це може звучати несподівано для різдвяного декору. Але мені подобається сама думка про те, що ялинка може бути ближчою до землі, на якій ми живемо.
Часник і перець на ялинці – досить сміливий образ. Звідки ця ідея?
Зазвичай всі звикли шукати святковий декор десь далеко – у зарубіжних трендах, чужих естетиках, каталогах, які щороку пропонують нам новий «правильний» колір сезону. Але іноді достатньо подивитися на речі, які вже є в нашому культурному ландшафті. Часник у традиційній культурі – це образ захисту дому і родини. Він має дуже впізнавану фактуру, форму, запах, власну присутність. Червоний перець додає кольорового акценту, тепла, життєвої сили. Тонкі смарагдові нитки ведмежої трави (берграсу) надзвичайно еластичні, вони легко гнуться, але не ламаються. Ця особливість українських трав символічно уособлює гнучкість характеру й самих українців, життєву силу та здатність долати труднощі. Разом ці матеріали створюють майже несподівану композицію: красиву не тому, що вона ідеальна чи глянцева, а тому, що вона жива і близка нам, українцям.
Мені хочеться трішки змінити саме уявлення про святкову красу. Щоб вона не обов’язково означала блиск, пластик і максимальну декоративність. Краса може бути в соломі. У склі. В українському різнотрав’ї. У локальних продуктах. У речах, які можна впізнати із заплющеними очима по запаху, звуку чи на дотик.
Бо, мабуть, найсильніші образи – це ті, які вже живуть у нашій пам’яті.
Це певною мірою відмова від штучності на користь локального?
Я б не назвала це відмовою. Швидше – поверненням уваги. Сьогодні ми багато говоримо про локальні продукти, локальний дизайн, локальну гастрономію. Ми починаємо більше цінувати речі, які мають близьке і зрозуміле нам походження. Мені здається, що настав час так само подивитися і на святковий декор.
Чому б українській ялинці не мати власну мову? Не копіювати умовну скандинавську, американську чи будь-яку іншу естетику, а створювати українську – сучасну, красиву, складну, але таку, яку ми відчуваємо своєю.
Для нас ця мова складається з різних речей. Скляної прикраси, створеної складним ручним процесом традиційного гутництва і розфарбованої руками художника. Солом’яної зірки. Лляної тканини. Сіна. Світла свічки. Мотанки. Бандури. Це не реконструкція минулого. Ми не намагаємося відтворити українську хату XIX століття. Ми живемо зараз, у сучасних квартирах і будинках, маємо сучасний дизайн і зовсім інший ритм життя. Але це не означає, що ми повинні залишити своє коріння десь позаду. Навпаки. Нове часто народжується саме з того, що має коріння.
Однією з головних новинок вашого бренду “Різдвяні Історії” стали «Мотанка Роду» та «Мотанка Захисту». Чому саме цей образ?
Тому що мотанка – це образ, у якому дуже багато всього. Рід. Пам’ять. Захист. Зв’язок поколінь. Для нас було важливо не просто взяти традиційну ляльку як красивий етнографічний мотив. Ми хотіли відчути, як цей образ може звучати сьогодні. Так з’явилися дві різні історії.
«Мотанка Роду» – про зв’язок між поколіннями. Про речі, які передаються далі не тому, що вони давні, а тому, що за ними є історія. Калач у руках мотанки – це образ достатку, гостинності й родинного благословення.
«Мотанка Захисту» – про дім і внутрішню силу. Про те, що є речі, які ми не можемо виміряти чи пояснити, але які все одно хочемо мати поруч.
Обидві мотанки мають золоті обличчя без рис. Це задумана цікава деталь, тому що вона залишає образ відкритим. Він не належить одній конкретній людині. У ньому можна побачити і минуле, і себе. Навіть буквально, адже глянцева скляна поверхня дає таку можливість (усміхається).
«Різдвяні Історії» часто говорять про прикраси, які передаються з покоління в покоління. Це особливо відчувається в образі мотанки.
Так. І, мабуть, це одна з найважливіших для нас думок.
Ялинкова прикраса – дуже крихка річ. Але парадокс у тому, що вона може пережити кілька поколінь. У ній є щось особливе: вона з’являється лише на певний час, а потім цілий рік лежить у коробці. Ми не бачимо її щодня. Саме тому момент, коли дістаєш ялинкову прикрасу перед Різдвом, часто викликає стільки спогадів і справжній викид ендорфінів.
Підсвідомість нагадує, на якій ялинці висіла ця іграшка. Хто її подарував чи де її придбали. Хто випадково розбив схожу. Хто завжди вішає саме цю прикрасу. З часом річ починає значити більше, ніж її матеріал чи розпис. Мені хочеться, щоб ялинкові прикраси українців також отримували такі історії. Щоб через тридцять років хтось дістав «Мотанку Роду» і сказав: «Ця прикраса була ще на ялинці у моїх батьків».
Ще одна довгоочікувана новинка – «Бандура». Що для вас означає цей образ?
Бандура – це голос культури, який лунає з закутків історії і передається далі. У цьому є щось дуже красиве: музичний інструмент сам по собі створений для того, щоб звук не залишався всередині нього. Він має прозвучати, вийти назовні, бути почутим. Мені здається, що і з культурою відбувається щось схоже. Її не можна просто зберігати у скрині. Її потрібно продовжувати.
Тому бандура на ялинці – це не просто мініатюра музичного інструмента. Це образ пам’яті й голосу, який проходить крізь час. Ми зробили її золотою, із геометричним червоним орнаментом і детально промальованими елементами самого інструмента. Вона досить лаконічна за формою, але має багато деталей, які відкриваються поступово.
Мабуть, саме такі речі мені найбільше подобаються: ті, які не намагаються одразу сказати все. Які потрібно почути і відчути.
Цього року в презентації новинок «Різдвяних Історій» з’явилися два трисвічники – «Родинне світло» та «Світло Різдва». Який сенс ви заклали в цей образ?
Для мене трисвічник – це передусім про час. Про три моменти, які насправді ніколи не існують окремо: минуле, теперішнє і майбутнє. Минуле – це те, що ми отримали у спадок: наші історії, традиції, пам’ять про людей і дім, у якому виросли. Теперішнє – це ми самі, у моменті, коли приймаємо рішення, робимо вчинки і проживаємо цю мить. А майбутнє – це те, що надалі буде після нас.
Мені подобається думка, що всі ці три часи можуть зустрітися в одному різдвяному вечорі. Коли на ялинку вішають стару прикрасу, яку зберегли батьки. Поруч – нову, яку обрали цього року. А десь поряд стоїть дитина, яка колись прикрашатиме цю ялинку своїми іграшками і доповнюватиме теплими спогадами про Різдво.
Саме так, мені здається, й існують живі традиції. Вони не рухаються лише з минулого в майбутнє. Вони постійно проходять крізь теперішнє. Ми торкаємося того, що було до нас, додаємо до цього власну історію і передаємо далі. Можливо, саме тому скляна ялинкова прикраса “Трисвічник” і має такий особливий сенс. Вона тендітна і крихка. Але іноді здатна пережити час і стати маленькою реліквією, в якій зустрічаються спогади про тих, кого вже немає поруч, ті, хто є сьогодні, і ті, хто продовжать творити майбутнє.
Символом 2027 року буде Коза, але у вашій колекції вона має одразу два образи – «Коза вогняна» і «Коза різдвяна». Які відмінності?
Для нас було цікаво поєднати два різні культурні прочитання цього образу. З одного боку, є символ року. З іншого – українська різдвяна Коза, яка має дуже давню і глибоку традицію. В українській культурі Коза – це образ життєвої сили, достатку, добробуту. Під час різдвяних обрядів вона приходила в дім разом із піснями, побажаннями й забавами. Тобто це дуже жива істота в культурному сенсі. Вона не стоїть нерухомо. Тому нам хотілося зробити Козу не просто черговим «символом року», який з’являється на один сезон і зникає. Ми вкладали окремі сенси в кожний дизайн.
«Коза вогняна» – більш яскрава, енергійна, святкова. «Коза різдвяна» – ближча до нашої традиції, до обрядового образу, який приносить у дім побажання щастя й достатку. І мені подобається, що на одній ялинці ці два образи можуть існувати поруч. Це і є сучасна культура: ми не обираємо між минулим і теперішнім. Ми вплітаємо їх у діалог між собою.
Як народжується така прикраса? Де закінчується ремесло і починається мистецтво?
Мені здається, у нашій роботі вони взагалі не існують окремо. Ідея починається з образу. Іноді з історії, іноді з предмета, іноді з якогось відчуття, події чи мрії. Потім з’являється ескіз, форма, колір, дизайн... А далі починається те, що людина часто не бачить і про що не замислюється, коли бере готову ялинкову прикрасу в руки. Скляну форму потрібно видути, і цей процес ми робимо вручну, зберігаючи традиційне гутне ремесло. Потім її сріблять і віддають на етап окунки та цоколювання. Після цього прикраса потрапляє до художників, де починається, найкреативніша частина – ручний розпис. Кожна лінія, кожен орнамент, кожна маленька деталь проходить через руки людини. Тому навіть дві прикраси одного дизайну не будуть абсолютно однаковими. У цьому є певний шарм ручної роботи. А потім тендітну ялинкову іграшку ще потрібно дбайливо запакувати, щоб вона безпечно пройшла свій шлях від майстерні до вашої ялинки. Між цими двома точками – дуже багато праці, часу й уваги.
«Різдвяні Історії» часто називають трендсетером у своїй ніші. Чи відчуваєте ви відповідальність за те, яким буде сучасне українське Різдво?
Я не думаю про це як про відповідальність у буквальному сенсі. Швидше як про можливість. Ми справді щороку намагаємося запропонувати не просто нову колекцію. Нам цікаво починати розмову. Про те, які символи ми обираємо для свого дому. Які історії хочемо залишити дітям. Що сьогодні для нас означає українська ялинка.
Українці десятиліттями жили в середовищі, де дуже багато святкових образів приходило ззовні. Іноді навіть не помічали, наскільки автоматично їх повторювали. Сьогодні в нас з’явилася можливість створювати своє. Не обов’язково відмовлятися від усього, що існувало до нас. Але важливо навчитися бачити власні образи як сучасні, красиві й варті того, щоб займати центральне місце.
Мотанка не повинна існувати лише у підручнику. Бандура – не лише на сцені. Коза – не лише в описі різдвяного обряду. Вони можуть бути частиною сучасного дому. Можуть існувати поруч у гармонії із дизайнерськими меблями, сучасним мистецтвом чи мінімалістичним інтер’єром. І від цього не стають менш українськими. Навпаки!
Якою ви бачите головну ялинку цього сезону?
Живою. Не ідеальною. Мені не хочеться, щоб вона виглядала штучно, так, ніби її не можна торкнутися. На ялинці можуть бути скляні мотанки й старі сімейні іграшки. Бандура поруч із кулькою, яку дитина зробила власноруч. Солома поруч із блиском скла. Гірлянди з часнику і червоного перцю – серед хвойних гілок. Так створюються і доповнюються історії, які вже існували до нас. Бо, можливо, найцікавіша ялинка – це не та, де всі прикраси підібрані ідеально. А та, якій є що розповісти.
І якщо одним реченням: якою має бути сучасна українська ялинка?
Такою, яка відображає наші мрії і спогади, береже наші історії. А традиція не обов’язково живе в минулому. Іноді вона просто чекає, поки ми знову знайдемо для неї місце у власному домі.
Побачити головну тематичну ялинку року можна в Маєтку Різдвяних Історій з 13 листопада 2026. Адреса: вул.Весняна 25, Петропавлівська Борщагівка, Київська обл.
