Українська акторка Карина Химчук представить на кінофестивалі «Молодість» одразу три картини: «Морський їжак» Гарріса Дікінсона, «Завтра не настане» Гаї Джагінян та «Уламки нас» Лели Мебурішвілі. В інтерв’ю вона розповіла про підходи до ролей, досвід зйомок і що для неї означає бути сучасною українською акторкою у світі, який уважно стежить за нашою культурою.
Карина, як це — бути представницею одразу трьох фільмів у програмі «Молодості»? Це радше відповідальність чи свято?
І свято, і відповідальність водночас! Я була щиро вражена й дуже зраділа, коли побачила, що одразу три мої роботи потрапили у програму. Водночас це ще й хвилююче, адже дивитися фільми разом з українським глядачем (а він, як ми знаємо, дуже прискіпливий) — завжди особливий досвід. (Усміхається.) Тож я щаслива приїхати на «Молодість», зустрітися з колегами, поговорити про кіно та зануритися у фестиваль: готова переглядати стрічки одну за одною, не виходячи з кінозали.
Чи є серед цих трьох робіт така, що особливо резонує саме зараз?
Я пишаюся всіма трьома фільмами — кожен з них знімався в різний час і по-справжньому важливий для мене. Але, мабуть, найбільше мені резонує зараз короткометражка «Завтра не настане», яка розповідає про стосунки двох людей під час війни. Ми знімали її в кіношколі за Лондоном: художники з нуля відтворили київську квартиру, малювали пейзаж за вікном вручну, а всі дрібні деталі привозили з України. Мене вразив такий професійний підхід. Коли я прочитала сценарій британської режисерки Гаї Джагінян, відразу відчула, що це чесна, глибока історія, у якій я хочу брати участь. Це справді гідна робота, яку я щиро рекомендую до перегляду.
В усьому має бути легкість, точність і свобода
«Молодість» часто називають територією відкриттів. Яке відкриття — для себе чи для глядача — ти б хотіла зробити цього року?
Я завжди намагаюся нічого не очікувати, щоб не розчаровуватися. Зазвичай найцікавіше трапляється спонтанно, там, де зовсім не чекаєш: нові знайомства, розмови, покази завжди стають приємним сюрпризом. Я їду на «Молодість» уперше, тому ще не зовсім знайома з вайбом фестивалю, але інтуїція підказує: буде неймовірно цікаво! Загалом я обожнюю кінофестивалі — для мене це завжди як ковток свіжого повітря. Тому єдине відкриття, на яке я справді чекаю, — це справжнє кіновідкриття.
Ти з тих акторок, які входять у роль через текст, тіло, емоцію чи інтуїцію?
Чесно кажучи, я взагалі не люблю вислову «входити» чи «виходити» з ролі. Мені здається, у більшості випадків це трохи надумане, іноді навіть штучне поняття. Не те щоб примітивне, але часто актори, які багато про це говорять, насправді прагнуть привернути увагу до своєї роботи.
Я розумію, що глядачам цікаво спостерігати за внутрішніми чи зовнішніми трансформаціями актора. Але особисто я намагаюся ставитися до ролей простіше: інтуїтивно, виходячи з власних відчуттів. Те, що відчуваю в моменті, визначає, як я гратиму сцену. Це завжди залежить від сценарію і жанру. Іноді проживаю сцену через власний досвід, іноді уявляю себе тією героїнею, яку граю. Але здебільшого це про емпатію. Справжній актор, на мою думку, — це людина, яка може відчути іншу особистість, її мотиви, характер, біль і радість. Тоді роль оживає.
Головне — не надумувати. (Усміхається.) Що більше намагаєшся «зіграти», то гірше виходить. Можливо, я ще не зустріла роль, у яку потрібно глибоко «входити» і важко «виходити». Тому поки що ставлюся до цього спокійно.
Як відрізняються підходи трьох режисерів, з якими ти працювала на зніманнях цих фільмів?
Усі троє — Гарріс, Гая та Лела — справді чудові. Вони довіряли мені, уважно спостерігали за моєю роботою, ми багато спілкувалися і насолоджувалися процесом. Я відчула справжню свободу, адже могла робити те, що відчуваю.
Гарріс має велику перевагу — він сам актор. Це відчувається одразу: він добре розуміє, коли акторові комфортно, а коли ні. Його робота надзвичайно професійна й глибока, а ставлення до актора делікатне і з повагою, тож працювати з ним мені було неймовірно комфортно.
Гая, режисерка фільму «Завтра не настане», зовсім інша: дуже структурна, чітко знає, чого хоче і як цього досягти. Спочатку між нами була певна дистанція, але під час знімань з’явилася довіра, і наші розмови стали органічними. Мені дуже подобалася її ясність і рішучість.
Грузинська режисерка Лела дуже особлива. Трохи дивакувата в найкращому сенсі цього слова: прониклива, емоційна, тонка. Вона багато розповідала про героїню, ставила запитання, і ми разом шукали правильні інтонації. Мені сподобалося, як вона делікатно, але сильно показала український біль і родину. З Лелою теж було легко і приємно працювати.
Загалом мені дуже щастить на режисерів останнім часом — усі вони талановиті, відкриті та щирі у своїй роботі.
Потрапити у фільм «Морський їжак», режисерський дебют зіркового Гарріса Дікінсона (актор відомий за ролями у стрічках «Хороша погана дівчинка» та «Трикутник смутку». — Ред.), — це була удача чи закономірність?
Я не вірю в удачу. Отримую стільки відмов, що коли щось виходить — це просто наслідок кількості зробленого. Так, можливо, я зовні збіглася з образом, так, добре зіграла, але це теж досвід. У кіно ти не можеш отримувати 100 «ні». Хоч одне «так» все одно буде.
Це правда, що часом «ні» можна отримати через те, що ти «занадто гарна» для деяких ролей?
Це звучить дивно, але таке буває. Наприклад, у фільмі «Морський їжак» мені темнили волосся, робили образ максимально «некрасивим», «зашарпаним». І вже після знімань одна зі стилісток сказала, що вони з Гаррісом обговорювали, як зробити мою героїню менш привабливою. Це мене спочатку здивувало. А потім я зрозуміла, що інколи краса — це не те, що потрібно режисерові.
Та я й сама це бачу. Бувають проби, де розумію, що, якби була кастинг-директоркою, я б себе не взяла. Бо роль просить чогось «дивного». Іншого.
Що для тебе найважливіше у співпраці з режисером: довіра, свобода чи спільна мова?
Мабуть, найважливіше для мене — спільна мова. Коли актор і режисер розуміють одне одного, довіра виникає природно: режисер починає довіряти акторові, актор — режисерові, і між ними з’являється справжній контакт. Коли ви на одній хвилі, коли сцену зі сценарію обидва відчуваєте однаково, це дуже впливає на результат.
І вже тоді, коли є і довіра, і взаєморозуміння, з’являється справжня свобода. Тому ці три речі: спільна мова, довіра й свобода — нерозривно пов’язані. Без однієї не існує іншої, адже, якщо я не довіряю режисеру, я не можу бути вільною. І навпаки, коли немає свободи, важко повірити партнеру по роботі.
Отже, усі три складові для мене однаково необхідні, щоб народилася хороша роль.
Який стан — тиша чи рух — тобі потрібен після знімань, щоб «вийти» з ролі?
Власне, я вже трохи говорила про це: я намагаюся не занурюватися надто глибоко в поняття «вихід із ролі». Не хочу, щоб це прозвучало так, ніби мені байдуже або що я поверхнево ставлюся до персонажів. Зовсім ні. Просто мені здається, що в усьому має бути легкість, точність і свобода.
Коли актор занадто намагається «увійти» в роль, це часто відчувається штучним. Я багато працювала з чудовими акторами — простими людьми, без показної серйозності. Вони спокійно виходили на майданчик, робили свою справу, і це було справжньо.
Мій підхід трохи інший: я не сильно входжу в роль і не сильно з неї виходжу. Передусім я залишаюся собою, а через власний досвід і почуття передаю стан героя на екрані так, щоб глядач його відчув. Коли занадто занурююся, навпаки, стає нудно.
Можливо, колись моє ставлення зміниться, але зараз я усе роблю інтуїтивно, без зайвого драматизму і фатальності.
Що для тебе сьогодні означає бути сучасною українською акторкою?
Для мене це, перш за все, велика відповідальність. Коли я працюю в іноземних проєктах, поруч із закордонними акторами та режисерами, то розумію: я представляю частинку української культури. І це справді виклик — ти хвилюєшся, бо на майданчику фактично показуєш, якими є українські актори, як нас бачать, сприймають, люблять чи, можливо, ставляться з насторогою.
Це висока планка, яку не завжди легко втримати. Доводиться змагатися за ролі з акторками з росії, Польщі та інших країн Європи — і це непроста боротьба. У мене є свій акцент, інша ментальність, і я відчуваю, що відрізняюся від місцевих акторів. Але мені здається, саме в цьому моя сила.
Водночас я бачу, скільки в Україні талановитих акторок, і розумію, що тут конкуренція теж висока. Тож для мене це виклик — залишатися українською акторкою, але водночас працювати у світовому контексті. Мені важливо говорити про Україну, про наші проблеми, але й про наше світло, про сильні й добрі сторони.
Це непростий шлях, але мені здається, що саме він і є сутністю того, що означає бути сучасною українською акторкою.
