Київ на початку XX століття — це місто, де кожен шедевр має свій стиль, а кожен стиль розповідає історію. В портретах Олександра Мурашка можна побачити не просто одяг, а крок у нову епоху, де елегантність, культура та інновації переплітаються в один захопливий модний наратив.
У новій рубриці "Стежки часу" ми занурюємося в модну історію через картини видатних українських художників. Разом із художницею з костюмів, засновницею та дизайнеркою бренду TONIA — Антоніною Белінською ми відкриваємо світське життя Києва та його мешканців, зображених на роботах, представлених на виставці «Олександр Мурашко. Кольорові модуляції», що триває в Національному художньому музеї України.
На зламі XIX та XX століть Київ був містом архітектурних шедеврів, культурного розквіту та осередком світської елегантності. Тут мешкали художники, театральні режисери, поети, архітектори — естети, чиї смаки формували атмосферу та стиль столичних салонів. Олександр Мурашко, киянин за народженням, був одним із них.
Навчання в Петербурзі та подорожі Європою мали вплив на формування його стилю. В портретах і жанрових картинах Александр передавав не лише характер своїх героїв, а й відображав елегантність і витонченість естетики модерну. Кожен костюм на портреті художника — це не просто одяг, а відображення тогочасної культури, смаку і духу.
Олександр Мурашко. Автопортрет, 1917
Це не просто автопортрет художника — це заява про себе, свою епоху і власне право виглядати інакше. В костюмі на художнику відчутний вплив дендізму. Зверніть увагу на його аксесуари або яскраву фіолетову краватку на іншому авторпортреті — чудовий приклад вихолощеної елегантності з креативними елементами.
Мурашко вбраний у костюм в пін-стріп (тонку смужку), який не тільки додавав оригінальності, але й підкреслював статус власника. Важлива деталь: на художнику двобортний піджак, який ще до недавніх часів вважався виключно «класичним флотським піджаком». Ці модні зміни — відголоски Всесвітньої виставки в Парижі, що пройшла в 1900 році та задала вектор у більшості креативних індустрій, зокрема й моді.
Портрет Маргарити Мурашко
У портреті Маргарита постає не лише як інтелігентна міська жінка доби Belle Époque, а як носійка свідомого культурного коду. Її світла блуза європейського крою поєднується з кораловим намистом — знаковим елементом українського традиційного строю. І це не випадкова стилізація, а частина світоглядної позиції подружжя Мурашків.
Для подружжя національна культура не була декоративним мотивом — вона була етичним вибором. Український орнамент, коралі, елементи народного костюма інтегрувалися в міський гардероб як знак самоідентифікації модерної інтелігенції початку XX століття. Це був спосіб бути європейськими — не відмовляючись від свого.
Фото: uk.wikipedia.org / Зібрання музею «Духовні скарби України»
Цю позицію особливо виразно підтверджують фотографії подружжя, де вони позують у повних українських народних строях. Там уже немає делікатного натяку — це пряма декларація культурної приналежності. У живописних портретах цей код звучить тонше: через коралі, вишивку, тканину, силует.
За пяльцями, 1905
Майстриня художньої вишивки Олена Прахова — старша донька мистецтвознавця та археолога Адріяна Вікторовича та Емілії Львівни Прахових. Нею захоплювався художник Михайло Нестеров, навіть зобразив Святу Варвару на стінах Володимирського собору, що зобразив її з обличчям Олени.
На картині вона зображена в приймальному домашньому халаті — robe d’intérieur або tea gown, що на межі XIX–XX століть був важливою частиною міської інтелігентської культури. Це не парадна сукня і не буденний одяг, а вбрання для «домашніх візитів»: камерне, але соціальне, створене для чаю, розмов про мистецтво й творчої роботи. Силует м’який, без жорсткого корсета, з об’ємними рукавами та високим коміром-стійкою — ознака доби Belle Époque, коли жіноча мода поступово відмовлялася від надмірної конструктивності на користь природності та інтелектуальної стриманості.
Ключова деталь — українська вишивка червоно-чорного орнаменту (Олена створила шість альбомів українських вишивок за музейними зразками) — це переводить халат із площини просто «європейської моди» у площину національної самоідентифікації. На початку XX століття інтеграція народного орнаменту в міський гардероб була свідомим жестом культурної позиції української інтелігенції.
Лаконічна брошка під горлом — «збирає» образ без надмірної парадності. Це естетика інтимного люксу: не для балу, а для розмови та творчості.
Портрет Віри Миколаївни Єпанчиної, 1910
У цьому портреті краса — не тиха, а демонстративна, майже зухвала для свого часу. Генеральська донька та справжня світська левиця, зірка модних оглядів. Єпанчина вела активну участь у мистецькому та аристократичному житті міста. Була справжньою фешіоніста — зверніть увагу на її виразні нафарбовані брови та яскравий рум’янець. Косметика лише набувала популярності.
В XIX столітті було неприпустимо, щоб аристократка вийшла в люди нафарбована. Макіяж робили або акторки, або проститутки. Навіть купувати косметику вважалося ганебним. Але на початку XX століття ситуація змінюється. Не останню чергу в цьому зіграла Всесвітня виставка в Парижі. Дівчата почали використовувати пудру, рум’яна, помади.
На Вірі Миколаївні вечірня сукня розшита стеклярусом і бісером, квіточка на поясі — супертренд того часу. Прозорі рукави «на межі пристойності»: рукав аристократки не мав бути вище ліктя.
Капелюшок з широкими полями — данина стилю арт-нуво, що завершував Belle Époque. Звичайно, носити ці капелюшки була не проста історія, і тут ставали у пригоді високі зачіски, коси, обручі, стрічки й чепчики.
На катку, 1905
Пані на картині виглядає так, ніби щойно вийшла з модного огляду — але ще до того, як мода стала індустрією. Вона вдягнена за останніми трендами зимової моди. На ній класичне пальто. Його рукава прикрашені буфами — це був короткостроковий тренд, вже 1915 року жіночий силует приймає стримані обриси, позбувається додаткових об’ємних елементів.
На жінці модний капелюшок. Капелюхи саме переживають свій розквіт. (Після того як англійська акторка Лілі Елсі з’явилася у головному уборі Merry Widow з широкими полями, прикрашеними шифоном та пір'ям, починається справжній капелюховий бум, який триває до 1914 року, до Першої світової війни...)
Не менш модна деталь — муфта у її руках. Цей елемент одягу вказував на високе положення в суспільстві й багатство його власниці. Їх виготовляли з кращих видів хутра: горностая, соболя, куниці. В середині муфти нерідко були кишені для різних дрібниць, і таким чином вона виконувала функцію сумки чи клатчу.
Дівчинка з собакою, 1904
Цей образ викликає відчуття дивного дисонансу — перед нами дитина, вдягнена за правилами дорослого світу. Особливу увагу в образі Тетяни Язєвої, племінниці Мурашка, викликає нетипова прикраса для волосся. Це не традиційний віночок, а шовкові стрічки та натуральні квіти. Можна припустити, що це святкова прикраса, натхнена народним костюмом. Ймовірно, Ніжинського повіту Чернігівської області (до семи років жив біля містечка Борзни на Чернігівщині, де його виховувала бабуся, проста селянка). Схожі прикраси можна побачити на інших картинах Олександра. Художник надихався селянським життям і культурою, часто зображав життя простого народу. Саме картина «Карусель» (1906), де зображені сільські дівчата, що радіють катанню на дерев'яних конях на ярмарковій каруселі принесла Мурашкові світове визнання.
Водночас ми бачимо на дівчинці… балетні пуанти. До речі, вони були домальовані пізніше. Можливо, героїня займалася балетом й художник хотів це підкреслити. А можливо, це натяк на поєднання народного і більш вишуканого стилю, що зображало становлення нових культурних і соціальних практик.
До середини XIX століття, концепції дитячої моди не існувало. Дітей одягали в те, що носили дорослі. Тому коли ми дивимося на Тетяну, у нас виникає відчуття дисонансу: на нас дивиться дівчинка вбрана в сукню дорослої жінки «недитячого» чорного кольору…
Портрет няні, 1916
Цей портрет читається не як індивідуальний образ, а як узагальнений символ жіночої традиції. Головний убір героїні нагадує черкаський очіпок — традиційний елемент одягу, характерний для центральної, південної та лівобережної України. Зазвичай його виготовляли з парчових тканин з квітковим візерунком. Очіпок обшивали вовняною окантовкою, що допомагало йому щільно прилягати до голови, краще зберігатися, довго не зношуватися.
На картині, жінка у східній хустці, що є типовим для того часу. Туреччина активно торгувала з Україною, і турецькі хустки були не лише елементом одягу, але й показником соціального статусу. Їх намагалися продемонструвати, щоб підкреслити матеріальне становище.
У селах Поділля існувала традиція носити кілька хусток одночасно. На голові жінки могло бути до п'яти-шести хусток, що було звичним явищем на той час, і залишалося популярним до середини XX століття.
Портрет Зінаїди Акініної (Євдокимової), сер.1890-х
Це образ жінки в моменті змін — коли елегантність уперше починає працювати на зручність. Наприкінці ХІХ століття жіноча мода зазнає суттєвих змін. У гардеробах жінок з’являються окремі айтеми, схожі на чоловічі: сорочки й жакети, що дозволяють створювати більш функціональні та практичні образи. Спідниці та жакети прикрашає «кокетка». Вона додає образу елегантності й, по суті, є першим кроком до структурованого й комфортного костюма.
Саме в цей час з'являються перші жіночі костюми для активного способу життя: прогулянок верхи та занять спортом, зокрема тенісом. Вони з легких тканин, дозволяють комфортно рухатись і при цьому не втрачати елегантності.
Портрет художниці Фріди Мєєрсон, 1916
Нарешті спідниця втрачає довжину… що робить її функціональною. Коко Шанель у 1910-х роках, надихнувшись чоловічим гардеробом та морським стилем, вводить у жіночий гардероб брюки! Звичайно, відважувалися їх надягнути далеко не всі — тільки зухвалі, екстравагантні або творчі. Навіть Марен Дітріх саме через любов до брюк бурмістр Парижу просить залишити місто, бо вона його паплюжить своїм зовнішнім виглядом.
Але саме у брюках і чоловічій сорочці зображена Фріда Мєєрсон — учениця приватної студії Олександра Мурашка.
Новий жіночий одяг дозволяв жінкам вести активний спосіб життя, не обмежуючи себе в рухах. Це свідчить про зміну ролі жінок у суспільстві — вони вже мали бути не тільки елегантними, але й активними учасницями громадського життя.
