До 15 лютого в Софії Київській проходитиме виставка «До/Нації» про українських меценатів і меценаток. Вона присвячена людям, які протягом історії підтримували освіту, науку, культуру та мистецтво. Експозиція розповідає про відповідальність — коли один приватний вчинок може мати масштабні історичні наслідки. Про жінок, чия щедрість і вплив стали непомітною основою української культури та освіти, розповідає Олексій Приймак, медіааналітик та журналіст, головний редактор проєкту «Постминуле».
Портрет Гальшки Острозької (Юрій Нікітін, 1998 р.), на виставці «До/Нації». Фото: Ліна Білоковаленко.
Історія Києво-Могилянської академії почалася з подарунка. Понад 400 років тому на Подолі київському братству було передано шляхетський двір, який став основою для створення одного з найважливіших освітніх центрів України.
Цей жест сучасники назвали «жертвою на вічні часи». На цьому місці з’явилися братська школа, монастир та друкарня — осередки, що згодом утворили Києво-Могилянську академію.
І цей вирішальний подарунок зробила київська шляхтянка Гальшка Гулевичівна. Походячи з відомого волинського роду, вона добре розуміла значення освіти й силу інституцій. Але цей акт щедрості Гальшки не був поодиноким: вона також опікувалася й низкою волинських закладів, серед яких Луцьке православне братство, місцеві школи, сиротинець і шпиталь.
Гальшка Гулевичівна, втім, є далеко не єдиним прикладом впливової української меценатки. Протягом історії жінки активно підтримували освіту, науку та культуру, вони засновували школи, спонсорували товариства та часописи.
Втім, попри свій неоціненний внесок у розвиток і збереження культурного життя в Україні, їхня історія так і не була належно розказана. Українські меценатки досі перебувають в тіні історії, забуті багатьма, загублені в часі.
XVI століття: українська Джульєтта
Однією з найраніших і водночас найтрагічніших постатей у цій історії є Гальшка Острозька — «українська Джульєтта» XVI століття. Її життя нагадує драматичний історичний роман, де доля героїні часто вирішувалась під тиском великих родів, інтриг і державних інтересів. Вона була єдиною спадкоємицею величезних володінь Острозьких, тож шлюб із нею означав владу, землю і політичний престиж.
Нікітін Юрій «Гальшка Острозька», 1998 р. ФОТО: Музей історії Національного університету «Острозька академія» / ua.museum-digital.org
Коли Гальшці було 14 років, вона всупереч волі короля таємно одружилася з князем Дмитром Сангушком. Цей шлюб швидко обернувся трагедією: князя Сангушка вбили, а саму Гальшку ув’язнили у замку в Пінську. Згодом її обманом видали заміж за Лукаша Ґурку. Цей союз був продиктований державними міркуваннями та не мав нічого спільного з її власним вибором.
Втім, Гальшка Острозька не залишилася в історії лиш жертвою несправедливості. Навіть у межах жорстких обмежень вона бере участь в культурному житті. Гальшка опікувалася освітньою та культурною діяльністю, підтримувала Острозьку академію, брала участь у формуванні інтелектуального середовища свого часу.
Можливо, спосіб повернути частку справедливості для Гальшки — усвідомити її не як «наречену, яку ділили князі», а як символ жіночої присутності в історії влади, де навіть у неволі можна було зберегти голос і вплив.
XIX століття: інша «Українка»
У ХІХ столітті на території Російської імперії була не одна відома людина під псевдонімом «Українка». Христина Алчевська, дружина підприємця та мецената Олексія Алчевського, саме так підписувала свої публікації у виданнях. З листування про них і розпочалася історія кохання подружжя.
Христина Алчевська, 1892 р. Фото з видання «Христина Даниловна Алчевская. Полувековой юбилей (1862–1912)» з бібліотечної колекції ЦДАМЛМ України / samm.archives.gov.ua
Здобувши освіту самостійно, Христина Алчевська чимало часу й коштів виділила на розвиток навчання. У листі до Івана Франка вона згадувала: «Коли я була дитиною, для моїх братів запросили вчителя. Батько мій вважав абсолютно непотрібним учити дівчинку грамоті. Поміж тим, я так пристрасно хотіла бути освіченою, що навчилася читати, підслуховуючи під дверима уроки братів. І читала раніше і краще, аніж вони».
Цей досвід став визначальним. Алчевська створила першу в Російській імперії безкоштовну недільну жіночу школу. В межах неї діяли бібліотека, музей наукових приладів, курси для вчителів. Долучитися могли всі — і дівчатка, і дорослі жінки.
Алчевська писала методичні посібники, працювала з земствами й місцевими громадами, систематично готувала кадри для початкових однокласних шкіл. Її школа діяла майже пів століття і дала освіту тисячам жінок.
Христина Алчевська в недільній школі. ФОТО: istpravda.com.ua
У 1889 році вона уклала «Критичний покажчик книг для народного і дитячого читання» — «Що читати народу?» У книжці було понад чотири тисячі рецензій, анотацій та відгуків від 80 авторів, чверть статей написала сама Алчевська. З роками «Покажчик» став важливим інструментом у боротьбі за доступну освіту, особливо для жінок і селян — його перевидавали 17 разів.
Зокрема Алчевська рекомендувала твори Івана Котляревського, Євгена Гребінки, Івана Франка, Михайла Коцюбинського. Особливе місце займав Тарас Шевченко — його погруддя стояло в саду родини Алчевських. Це погруддя, між іншим, увійшло в історію як перший в Україні пам’ятник видатному українському поету.
До списків входили й переклади світової класики — Шекспіра, Ґете, Шиллера. Так, завдяки Алчевській з’явився один із перших системних ресурсів для формування читацької культури.
Кінець XIX століття: виховати гетьмана
Особливо яскравий слід в історії українського меценатства залишила Єлизавета Милорадович — нащадка козацько-старшинських родів та рідна тітка гетьмана Павла Скоропадського.
Єлизавета Милорадович. ФОТО: uk.wikipedia.org
Єлизавета виросла в маєтку у Тростянці на історичній Чернігівщині. Її батько Іван Скоропадський був одним з ініціаторів та діяльним учасником відміни кріпосного права в Російській імперії. Єлизавета говорила й писала українською мовою, нагадувала своєму оточенню про козацьке походження. Різко виступала проти агресії Росії проти народів Кавказу та планувала переклади «Історії Русів» іноземними мовами, щоб ближче познайомити іноземців з Україною.
Навколо графині сформувалося українське коло: Василь Білозерський, Олександр Кониський, Дмитро Пильчиков, Іван Дорошенко, Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Микола Лисенко, Марія Заньковецька, Іван Карпенко-Карий, молода Марія Башкирцева. Навколо гуртка Милорадович й утворилася Полтавська українська громада, серед здобутків якої відкриття недільних шкіл, видання підручників, проведення театральних вистав, підтримка часопису «Основа».
Після Валуєвського циркуляра розвивати національну справу в підросійській Україні стало майже неможливо, а тому наддніпрянці переносять діяльність у Галичину. Там за кошти Милорадович було засновано «Просвіту» (1868), часопис «Правда», а у 1873 році — Літературно-наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові. На його створення графиня внесла 20 тисяч австрійських крон.
Учасники відкриття пам'ятника Котляревському у Полтаві, 1903 р. ФОТО: uk.wikipedia.org
Вона підтримувала школи, жіночі гімназії, сама викладала селянським дітям, співала з ними українських пісень. Милорадович перебувала під негласним наглядом поліції, яка підозрювала її в українському сепаратизмі. Французька газета Independent Belge прямо писала в 1862 році про нібито прагнення графині та її оточення відокремити Україну від Російської імперії та поставити на чолі держави гетьмана.
Графиня, втім, не дожила до часу української революції — вона померла в 1890 році. Тоді на Наддніпрянщині панував морок російської реакції, коли, здавалося б, все національне життя завмерло. Але саме завдяки таким тривалим і послідовним зусиллям людей, як Єлизавета, сформувалося покоління, здатне взяти на себе державотворчу місію. Зокрема на її спадку виростав небіж, який у 1918 році візьме титул гетьмана й очолить Українську Державу.
Більше про історію українських меценатів та меценаток можна дізнатися на виставці «До/Нації» в Софії Київській. Вона триватиме до 15 лютого.
