Кожен заїзд вишколу, як нова глава однієї великої книги, яку пишуть українські жінки. Ніхто не схожий на попередніх, кожна група привозить своє життя, свої страхи, свої «а я думала…». А назад повертається — інша.
Є жінки, які думають, що знають, як виглядає війна. І є жінки, які хоча б один раз побували на «Джейн». Після цього досвіду світ роздвоюється: був «до» і є «після».
Ксенія Драганюк, співзасновниця Інституту WISPR та ГО «Землячки»
«Я жартую, що ще трохи — і в мене буде 51 день БЗВП»
Кожного разу, коли я заїжджаю на полігон з дівчатами, командири вже знають: я не просто співзасновниця організації, яка приїхала «подивитися».
Я проходжу всі тренування разом з учасницями, бо це єдина можливість зберігати відчуття команди й не втрачати практичні навички.
У стресі працює не памʼять, а мʼязова реакція — тому регулярне повторення тактичної медицини й базових дій є необхідним.
Іноді кажуть: «Ти вже наша». А я відповідаю: «Я просто хочу бути готовою».
Готовою захистити себе, своїх і свою родину. Бо я пам’ятаю, як у 2022 році ворожі танки їхали вулицею поруч із моїм домом. Ми всі хочемо вірити, що це не повториться. Але війна вчить не ілюзіям — вона вчить навичкам.
Перший холод. Перша миша. Перша ніч у броніку
Усі думають, що найважче — стріляти. Насправді — найважче спати. Спати у холоді, у шумі, в очікуванні чийогось крику «ПІДЙОМ!» посеред ночі. І ще — носити бронік. На вишколі ми видаємо учасницям те саме жіноче спорядження, яке передаємо захисницям на фронт. Воно адаптоване під жіноче тіло й важить до 6 кг. І навіть у ньому перше, що кажуть дівчата: «А як вони носять 12–16 кг щодня?» А потім приходить момент, коли ти копаєш окоп у мороз, у броніку, у шоломі, а по кухні пробігає миша і ти раптом розумієш: ОТАК вони живуть. Не годину. Не три дні. Рік. Два. Три.
Командні 5 хвилин
Є завдання, яке змінює всіх. Командирка каже: «П’ять хвилин до строю». І починається хаос: хтось не може застібнути бронік, хтось шукає рукавиці, хтось забув шолом, хтось свариться з берцями.
Але якщо хоч одна запізниться, то відтискатиметься вся група. І тоді народжується сестринство. Не з фото. Не з красивих слів. А з «я застібну тобі бронік», «я подам тобі руку», «якщо ти падаєш — ми всі падаємо».
Переходиш межу і світ перемикається
У кожної це стається в свій момент. Для когось — коли вона вперше тримає зброю. Для когось — у газовій камері, коли всередині хочеться кричати, а зовні тримаєшся. Для когось — коли на тренуванні одягаєш бронік вагою 16 кг і раптом розумієш: це не просто незручність. Це ризик не добігти до укриття.
Але найчастіше це «перемикання» відбувається в окопі, коли над головою зависає дрон. Навчальний. З гранатою, начиненою горохом. Ти знаєш, що це не бойовий виліт. Але тіло реагує інакше. По спині біжить холод, той самий, про який розповідають захисниці, що щодня працюють на передових позиціях.
Того вечора я згадала подругу, яка після кожного бойового виїзду телефонує і каже: «Сьогодні я могла загинути тричі».
У бліндажі я не відчула цього повністю. Можливо, лише на 15 відсотків. Але цього виявилося достатньо, щоб зрозуміти масштаб жаху, з яким, на жаль, більшість наших захисниць живе щодня. І цього розуміння вже не «розвидіти».
Найголовніший міф, який руйнує “Джейн”
Жінка не народжується воїном. Вона ним стає. Так само, як стає командиркою, медикинею, мінеркою, саперкою. І так само, як стає жінкою, яка знає, як накласти турнікет, евакуювати посестру, прийняти наказ і не зламатися.
Жіночий екіп — це не про комфорт
Це про виживання. Коли дівчата дізнаються, що наші захисниці роками служили у чоловічій формі, без анатомічної посадки, без можливості нормально рухатися, вони не просто дивуються. Вони зляться. Зляться так, що хочеться копати, бігти, робити, бо тепер це твоя відповідальність теж.
Нащо все це?
Щоб змінити цінності. Щоб змінити погляд на військових жінок. Щоб жодна з нас не думала, що «когось це не стосується». Щоб знати: коли поруч людина, яка вміє діяти під обстрілом — це про шанс вижити.
Мій найемоційніший момент?
Той самий окоп. Та сама ніч. Той самий звук дрона в темряві. Я знала, що він не бойовий. Але тіло не знало. І страх був справжній. Це було дуже чесно. І дуже по-людськи.
Якщо узагальнити “Джейн” одним реченням, то яке це буде?
Це про те, щоб жити так, аби в майбутньому не було соромно. Про те, що перемогти у цій війні та вижити можна тільки разом. І про те, що інколи три дні в полі можуть повернути тобі себе справжню.
Христина Горняк, нотарка, лідерка думок, засновниця мотиваційного простору для жінок ORA
Чому ви щоразу повертаєтесь на БЗВП «Джейн» і що для вас у цьому досвіді найважливіше?
Це мій третій вишкіл, і я їду туди вже з чітким розумінням, навіщо він мені. По-перше, це перевірка себе в умовах, до яких ти не звикла: фізично, емоційно, психологічно. Дуже важливо побачити, якою ти стаєш у стресі, як реагуєш, де твоя межа. По-друге, для мене принципово показувати своїй аудиторії, наскільки важливо для жінок на фронті мати зручне спорядження під час виконання бойових завдань. Я постійно про це говорю й показую форму, яку ми носимо на вишколі, пошито з урахуванням жіночої анатомії, і різниця відчувається одразу. Фізично це надзвичайно важко: бігти, падати, вставати й знову бігти, навіть у полегшеній броні. І це потрібно доносити людям у тилу. А морально — найскладніше усвідомлювати, що для нас це кілька днів, а для захисниць — щоденна реальність. Після кожного такого досвіду мене ще довго емоційно «гойдає», але це чесна плата за розуміння.
Крістіна Муляр, клінічна психологиня
Що для вас стало найсильнішим моментом цього вишколу — фізично і психологічно?
Фізично найважчим був ранок третього дня. Нас підняли о шостій гранатами — мозок ще спить, а ти вже в броніку, темно, накази, біг. Бронежилет я не встигла застібнути, він бив по підборіддю, не вистачало повітря, почалась панічна атака. І в цей момент БТР, у який потрібно залізти. Клаустрофобія, ніч, гранати — це було надзвичайно важко. Психологічно — газова камера. Дим, протигаз, каска, крики, звуки гранат і завдання врятувати «пораненого». Кілька хвилин здавались вічністю. І саме тоді приходить розуміння: навіть у безпечному форматі це лякає, а уявити, що в реальності до цього додається загроза життю, надзвичайно складно. Цей досвід не можна пояснити словами, його можна лише прожити.
Наталка Нікішина, переможниця «МастерШеф-14», фудблогерка
Чи змінилося ваше ставлення до війни після трьох днів у полі?
За цим я й їхала. Ніби всі розуміють, що війна — це складно, але по-справжньому доходить до одиниць. Я з Луганська і знаю, що означає фраза «це далеко, нас не стосується». На вишколі ти чітко усвідомлюєш: фронт — це не десь, це відповідальність кожного. Найсильніший момент був, коли на нас одягли бронежилети по 18 кілограмів і відправили копати окопи. Над головою — FPV, автомати зламались, у руках гранати, і ти сидиш у піску й думаєш: ось так виглядає їхня щоденна робота. Після цього неможливо залишатися осторонь. Я повернулася з повним переосмисленням і чітким розумінням: моя роль у цій війні — допомагати фронту максимально відповідально.
Анна Кушнарьова, директорка та власниця автошколи Easy Drive
Який урок з БЗВП ви запам’ятаєте назавжди?
Для мене це усвідомлення, наскільки наше цивільне життя іноді виглядає сюрреалістичним у порівнянні з реальністю війни. Фізично було складно — наприклад, віджиматися в броніку або тримати гвинтівку в положенні стоячи. Але найважливіше — психологічне розуміння того, через що щодня проходять захисники й захисниці. Дуже чітко закарбувалося правило: турнікет накладений неправильно, якщо людині не боляче. Ці знання змінюють сприйняття життя. Після повернення я ще сильніше відчула потребу продовжувати волонтерську діяльність і робити проєкти для військових і ветеранів — це вже не абстрактна підтримка, а внутрішня необхідність.
Ганна Гончарова, фешн-фотографиня
Якою ви повернулися з «Джейн 3.0» і що порадили б жінці, яка вагається їхати?
Я повернулася сміливішою. Цей досвід допомагає прожити власні страхи, відчути силу командної роботи й усвідомити, наскільки багато залежить від взаємодії між людьми. Це легко переноситься в будь-яку сферу життя — роботу, бізнес, сім’ю. Але головне — з’являється дуже конкретне бажання допомагати жінкам у війську, не загалом, а саме цим людям, яких ти знаєш. Тим, хто вагається, я б сказала просто: їхати. Ніхто і ніколи не зможе пояснити словами те, що відкривається лише через власний досвід. Це чесний діалог із собою і з реальністю, в якій ми всі живемо.
Проєкт «Джейн» — триденний курс тактичної підготовки для партнерок і амбасадорок організації «Землячки», який допомагає жінкам зрозуміти реалії служби на фронті. Учасниці тестують жіноче спорядження, адаптоване до анатомії жінок, та навчаються основам командної роботи і військової культури в умовах, максимально наближених до польових. З 2024 року в межах проєкту три заїзди пройшли понад 30 лідерок з різних сфер — від бізнесу до медіа, які після цього досвіду стали ще глибше залученими до діяльності «Землячок».
«Землячки» — це громадська організація, яка підтримує жінок-військовослужбовиць, забезпечуючи їх спеціальним спорядженням, зокрема, жіночою формою, адаптованою до фізіології жінок, а також гуманітарною допомогою. Співзасновниця організації Ксенія Драганюк раніше працювала тележурналісткою, створивши передачу «Землячки» на «UA Культура», де розповідала про жінок у нетипових професіях. Із початком повномасштабної війни вона активно працює над підтримкою захисниць і розвитку організації, яка наразі має на меті підвищити обізнаність про потреби жінок на фронті.
