Цей текст відкриває нову рубрику Harper’s Bazaar – «Круглий стіл», де культура звучить у форматі спільного слухання та багатоголосого діалогу.
Є прем’єри, що так і не відбулися. Тексти не написані, голоси обірвані, сцени зруйновані ще до того, як на них упала завіса. Українська культура століттями існувала в стані відкладеного звучання – між втратою й відродженням, між тишею й пам’яттю.
Перформативна експозиція «Прем’єра, яка не відбудеться» – це не реконструкція втраченого, а спроба почути те, що не стало історією. Покоління, позбавлені можливості написати власні тексти через репресії, війни та колоніальну політику, повертаються як відлуння – в тілі, ритуалі, інтонації. У центрі висловлювання – генетична пам’ять і обрядовість як форма виживання, як спосіб передавання досвіду поза архівами.
Про проєкт, що об’єднує живопис, інсталяцію, музику, фотографію, театр і кіно в єдину цілісну мову, через яку оживає те, що було знищене чи замовчуване, ми говоримо в компанії: артконсультанки, засновниці та СЕО Spilne Art Наталії Ткаченко, художниці-постановниці Тетяни Овсійчук, співачки, композиторки та дослідниці фольклору Сусанни Карпенко та fashion-фотографки Соні Плакидюк.
З чого почався проєкт?
Тетяна Овсійчук: Впродовж багатьох років у мене накопичувалося безліч ідей, які я не могла реалізувати через зайнятість в численних театральних проєктах. І одного дня я вирішила взяти паузу, відмовитися від усіх театральних замовлень і просто відпочити. І саме в цей момент мені зателефонувала Наташа і запропонувала створити… театральну виставку. Я спочатку запропонувала зробити щось лаконічне: ескізи, костюми, можливо, кілька дрібних елементів за мотивами «Конотопської відьми». Наприклад, покласти буси на стіл і показати це людям…
А в результаті ви дорефлексувалися до мультикультурного проєкту?
Тетяна Овсійчук: Наташа дала мені карт-бланш, і я зрозуміла, що це може бути саме той проєкт, де я зможу розповісти про те, що мене болить. Це може бути діалог, який у нас був відібраний – діалог, якого не стало через знищені покоління. І саме тоді я почала думати в цьому напрямку. Відтак, виставка перетворилася на перформанс, що не відбудеться, адже п’єса не написана. Покоління письменників, митців, режисерів було знищено. Ми часто згадуємо Курбаса, але не говоримо про те, скільки ми втратили. І ця втрата має значення. Це тема, над якою я багато думаю. Тому я вирішила концептуально створити інсталяцію, костюми, призначити артистів для ролей у п’єсі, яку так і не зміг написати той, чиє покоління було знищено. Все підготували, але нічого не станеться. І в рамках цього ми створюємо виставку того, чого не буде. Коли я почала деталізувати цю ідею, я вирішила додати обрядовість, яку також було втрачено.
У п’єсі немає сценарію, роль тексту виконує музика. Чи швидко актори погодилися грати за партитурою, а не звичним сценарієм?
Наталія Ткаченко: Ідея з самого початку полягала в тому, що сценарію не існує. Актори справді були розгублені на початкових репетиціях, не знаючи, що робити.
Тетяна Овсійчук: Цей перформанс не має «третьої стіни». Завіса не закривається. В ньому досить присутності артистів, їхньої унікальності, їхнього існування тут і зараз. Достатньо просто бути й робити мінімалістичні рухи в інсталяції. Це не театр, а експериментальна дія, яку ми ніколи не робили до цього.
Сусанна, як ви погодилися на таку творчу авантюру?
Сусанна Карпенко: Ми з Танею працюємо в театрі Франка, у нас є спільний досвід роботи над «Конотопською відьмою» Івана Уривського. Але коли ми зустрічалися в коридорах театру, максимум, що ми робили, це віталися. І раптом Таня запропонувала мені долучитися до цього проєкту! Я навіть не вникала в суть, але одразу погодилась, бо це ж Танечка запропонувала! У розмовах про проєкт ми зійшлися на відчутті та розумінні українських традицій. Пам’ятаю, після однієї з таких розмов, я прийшла додому і буквально одразу почала створювати музичні каркаси для всіх чотирьох перформансів.
Я вирішила, що в цьому проєкті створю музику не просто нотну, а з вокалу, певних словесних форм і мінімальних шумів. Без жодної електроніки, інструментів, сучасних технологій. Навіть без метронома та електронного біта. Багато експериментувала з власним голосом і архівними матеріалами. Коли я переслуховувала записи Осипа Роздольського – відомого зібрання народних пісень – я відчула розпач. Я не могла розчути текст жодної пісні. А потім зрозуміла: це саме те, що ми шукаємо. Ідея проєкту полягає у тому, щоб розчути, розшифрувати код втраченого покоління.
Все геніальне просте й приходить випадково.
Сусанна Карпенко: Абсолютно! Так сталося й під час запису пісні «Галка» для першого перформансу «Весілля». Коли я доспівувала останню ноту, раптом із-за вікна почалася повітряна тривога. Моя перша думка була: «Трек зіпсовано!» Але потім я переслухала цей момент, засемплювала звуки тривоги й перетворила їх на ритмічну основу для танцю молодят. І трек набув нових сенсів, додався ще один пласт значення.
Тетяна Овсійчук: У кожному з чотирьох перформансів багато вокалу. І вже в процесі роботи над проєктом я помітила, як сильно перформанси «Весілля» та «Голосіння» схожі між собою. Адже на весіллях, під час обряду покривання голови нареченої хусткою, який символізує її перехід у новий статус заміжньої жінки, звучить голосіння. Це, по суті, обряд оплакування нареченої, прощання з її дівуванням. Мене дуже зацікавило це дослідження: як голосіння пронизує різні народні обряди. Воно звучить і на весіллях, і на похоронах, і в веснянках, і в колискових. Це все ніби об’єднане. Ми намагалися зрозуміти, чому голосили в піснях? Це було актом терапії? Способом викричати біль втрати?
Соня Плакидюк: Я на власні очі спостерігала, як Танин проєкт обростав новими й не зовсім запланованими ідеями. Зараз дуже модно приписувати «сенси» до всього, і мені вже починає здаватися, що я захворіла на діатез, коли чую це слово! (сміється) Люди його вживають всюди, навіть коли це не має сенсу. Але коли мені запропонували долучитися до цього проєкту, я погодилася, бо побачила в ньому справжній сенс. Спочатку ми планували маленьку зйомку, один кадр, і все, концепція й актори обіцяли бути ідеальними. А потім я побачила одяг, почула музику і зрозуміла, що за межами одного кадру може залишитися дуже багато того, що заслуговує на увагу.
Артисти, які задіяні в проєкті, дуже затребувані. Як вам вдалося їх залучити?
Тетяна Овсійчук: Ці артисти – це люди, з якими я вже працювала на різних проєктах, вони мені знайомі і я знаю, на що здатні.
Соня Плакидюк: Але ти правильно зауважила, що вони дуже затребувані. Ми встали о 5 ранку, щоб встигнути зробити фотосесію, адже Марина Кошкіна мала йти на репетицію «Поліандрії». Я навіть писала Давиду Петросяну, щоб він подарував хоча б годину свого часу. Мій тато, до речі, жартував: «Ти ж так не хотіла ходити на роботу о дев’ятій, а тепер встаєш о четвертій на фотосесію?» (сміється) Але є одна особливість моєї нервової системи: коли в мене відповідальна фотосесія, вона мені сниться всю ніч. І я буквально знімала цей проєкт уві сні, щоб потім вставати о четвертій і знову їхати, щоб все було ідеально. (сміється)
У центрі уваги обрядовість. Таня, чому це так важливо для вас?
Тетяна Овсійчук: Цим проєктом ми намагаємося побудувати опору, щоб сучасні українці більше не споживали «шароварщину». Адже саме карикатурне зображення української культури в радянські часи сформувало у багатьох відчуття меншовартості, страх бути причетним до цієї культури. Особливо серед підлітків і людей, які не звикли мислити критично.
Я добре пам’ятаю своє перше знайомство з українськими традиціями в дитинстві. Моїми провідниками в цей естетично багатий світ були дідусь та бабуся. Я пам’ятаю їхню хату, їхнє ставлення до Різдва та Великодня, обряди колядування. І мені важко позбутися відчуття іспанського сорому, коли вже підлітком я дивилася на вистави в Театрі української класики, де карикатурно показували українців, де козака малювали п’яним, який спить під тином, а все зводиться до дешевої лубок-картинки… Це формувало у мені відчуття прикрості за українську культуру. Тому сьогодні для мене важливо віднайти й дослідити нашу естетику, відчути її, щоб нам було на що спертися і краще зрозуміти, хто ми є.
Таня, про твою уважність і вимогливість у роботі з костюмами ходять легенди. Кажуть, якщо швачка хоч на міліметр схибить – костюм розпорюють і перешивають.
Тетяна Овсійчук: Я однаково сувора до своєї роботи і до роботи інших. Роль костюмів у виставі неможливо недооцінити. Наприклад, в образі нареченого з «Весілля» для Сашка Рудинського, підбори зіграли ключову роль. Якби Сашко зараз стояв не на підборах, його силует просто звалився б. Мені дуже цікаво, чому сучасні чоловіки недооцінюють підбори. Образ Тетяни Міхіної я охрестила «королевою». Для її костюма пішло 10 метрів пальтової тканини. Це медитативний костюм, він «приземляє» її, коли вона його одягає. Для Віталія Ажнова я зробила пальто з високим коміром і широкими плечима. У відкриту шліцу на спинці додала мішковину, яку вручну фарбували в чорний колір. Це ніби акцентує його силу та елегантність. І, звісно, ключовий образ нареченої для Марини Кошкіної – це справжня емоційна кульмінація.
Наталія Ткаченко: І хочу додати, що це перший український традиційний костюм, який виглядає сексуально! Ми з Мариною навіть сперечаємося, хто з нас наступним одружиться в її сукні! (сміється)
«Ненаписана п’єса» – мультикультурний проєкт, дуже складний у реалізації. Навіщо ви це робите?
Наталія Ткаченко: Для платформи Spilne Art це можливість долучитися до сучасного культурного процесу. Ми не шукаємо слави чи продажів, ми створюємо щось унікальне та важливе. Таня – це дослідниця, і в цьому проєкті вона змогла втілити свої дослідження, надати їм форму. Я б порівняла роботу Тані з реставраторством. Вона взяла існуючу картину – стан українських традицій, який постійно замальовували, затирали. Вона шар за шаром знімає все зайве, прибирає шароварщину. Для мене це прояв знань про нас, через мистецтво, створення фундаменту, який допомагає зрозуміти, хто ми є, і зміцнює нашу ідентичність.
Можливо, це звучить пафосно, але півроку роботи над проєктом укріпили мою віру в етніку, бажання наслідувати традиційні обряди.
Соня Плакидюк: Для мене цей проєкт ще й про плинність життя. Ти ніколи не знаєш, скільки тобі відміряно і чи допишеш ти свою картину. Ми всі це відчули у лютому 2022-го. І для мене це дуже особисто: я народилася в лютому, і як тільки я відсвяткувала день народження, розпочалося повномасштабне вторгнення. У мене є вистави, які не відбулися, хоча я до них ретельно готувалася. Думаю, якщо спитати кожного з наших співвітчизників, у кожного буде своя історія про те, що не відбулося. Ми зараз живемо в парадигмі війни, і завдання митців – інтерпретувати цю дійсність. Ми намагаємося достукатися до різних розумів і душ через різні органи чуття. Хтось сприймає через слух, хтось тактильно, для когось важлива атмосфера – і в цьому є сила мультидисциплінарного перформансу.
Яка мета цього проєкту?
Наталія Ткаченко: Наша мета і амбіція – це представити проєкт за кордоном. Наприклад, на зустрічі міністрів культури 40 країн у Копенгагені я згадала про «Прем'єру, яка не відбудеться», і представники Єврокомісії дуже зацікавилися. Так, це україноцентричний проєкт, але його теми дуже актуальні для всіх.
Тетяна Овсійчук: Цей проєкт навіть краще б сприймався людьми, які не в контексті. Ми хочемо, щоб глядачі зрозуміли біль нашого народу, і те, що нам постійно не дають статися. Але ми продовжуємо танцювати на випаленій землі, ми продовжуємо жити, не зважаючи на всі спроби знищити нашу культуру. Нашу культуру намагаються стерти, але це неможливо. Голодомор, репресії, війни чи русифікація не можуть нас знищити.
