У 1963 році італійський кінематограф досяг апогею — і розколовся. У центрі цього конфлікту — не лише два генії, Федеріко Фелліні та Лукіно Вісконті, а й одна акторка, Клаудія Кардинале. Їхній творчий трикутник, проаналізований Франческо Пікколо в книжці La Bella Confusione (Albin Michel), став відправною точкою для розуміння доби, коли кіно було ареною ідей, пристрастей та болісної потреби в перетворенні.
Це був момент, коли художні суперечності не руйнували систему, а навпаки — перетворювали її на щось більше. Пікколо — сценарист, есеїст, кінематографіст — обрав саме 1963-й як об’єкт для глибокого аналізу. Його дослідження — це не просто реконструкція подій, а спроба зрозуміти, чому «Вісім з половиною» Фелліні й «Леопард» Вісконті стали символами епохи, яка знала: світ змінюється, і мистецтво мусить це відбити.
Кіностудія Cinecittà як поле битви
На одних і тих самих римських знімальних майданчиках — але в абсолютно різних всесвітах — Фелліні та Вісконті творили два ключові фільми XX століття. Вісконті — режисер «аристократичного стилю», знімав масштабну історичну драму «Леопард», де кожен кадр був сконструйований як живопис. Фелліні — майстер сюрреалізму й інтимної кризи — створював «Вісім з половиною», особисту сповідь режисера в стані творчої кризи.
Обидва проєкти мали головну героїню — Клаудію Кардинале, яка одночасно працювала у двох командах. В інтерв’ю Пікколо підкреслює:
«Вона не була просто акторкою між двома зйомками. Вона була метафорою країни, яка не могла визначитись, чим саме хоче бути — раціональною чи чуттєвою, реалістичною чи мрійливою».
«Вісім з половиною» Фелліні
Кінематограф як дуель і симфонія
У книжці La Bella Confusione Пікколо порівнює два фільми як дві крайності одного медіа: один — про минуле, другий — про внутрішню сучасність. Вісконті говорить про смерть аристократичного світу через образи балу й руїни, натомість Фелліні — про смерть впевненості у власному «я» через метафізику творчого занепаду. Ці фільми не сперечаються — вони існують у паралельних реальностях, відбиваючи одне одного як дзеркала.
Пікколо створює своє розслідування як сценарій у трьох актах: знайомство з героями, зростання напруги, фінальна дезорієнтація. Автор аналізує листи, щоденники, свідчення, чутки — усе, що дозволяє реконструювати не лише події, а й ментальність митців. Саме ця глибина перетворює книжку на портрет епохи, що гойдалася між крахом старих структур і вибухом нових форм.
«Леопард» Вісконті
Жіноча постать як лінія розламу
Клаудія Кардинале — не просто обличчя обох фільмів, а медіум між двома школами режисури. У Вісконті вона — стримана, майже класична, частина історичної мозаїки. У Фелліні — чуттєва, зваблива, але водночас відсторонена. У книжці Пікколо вона постає як символ італійської жінки тієї доби: розрив між очікуваннями й самовираженням, між соціальними рамками та особистим вибором.
Така подвійність — одна з ключових рис італійського кіно того періоду. Кардинале не просто адаптується до двох режисерських стилів — вона уособлює суперечності й чарівність обох.
Клаудія Кардинале
Меланхолія як стратегія перетворення
Найбільша несподіванка книжки — не в описах боротьби, а в тому, як обидва режисери, всупереч антагонізму, приходять до спільного виводу: світ старий зникає, і його неможливо повернути. Але це не трагедія, а шанс на нове мистецтво. І «Леопард», і «Вісім з половиною» — фільми про кінець і водночас про можливість нового початку.
Пікколо аналізує цю «меланхолію прозріння» як єдину спільну рису двох фільмів. Вони не дають відповідей, але вчать, що саме плутанина, сумніви й втрати стають ресурсом для творчості. Це головний меседж La Bella Confusione, який актуальний і сьогодні.
Книжка La Bella Confusione
Коли кіно говорить замість нації
La Bella Confusione — це не просто портрет 1963 року. Це історія про те, як кіно стало інструментом колективної ідентичності. У тіні Мастрояні, Берта Ланкастера, Пазоліні та сотень інших постатей автор простежує, як кожен фільм — не лише продукт індустрії, а й симптом епохи. Пікколо пише:
«Кіно здатне змінити життя — або принаймні розповісти його так, щоб воно стало більш зрозумілим і менш нестерпним».
Цей погляд є надзвичайно цінним у сьогоднішньому контексті, коли кіно знову шукає мову для розмови зі світом. І, можливо, саме повернення до історій 1963-го дає шанс побачити: мистецтво залишається зоною високої напруги — і великої надії.
Джерело: Harper's Bazaar France
