У листопаді галерея The Naked Room представила в Києві першу персональну виставку української фотографки та художниці Єлени Ємчук, яка з одинадцяти років живе в США та неодноразово поверталася до України, працюючи над книгами «Одеса», «Гідропарк», «Маланка» та іншими знаковими проєктами.
Експозиція отримала назву «Мнемосіна», що відсилає нас до давньогрецької богині пам'яті, — міфологія глибоко цікавить Єлену на рівні з творчістю сюрреалістів та дослідженням власного коріння.
В ексклюзивному інтерв'ю Harper's Bazaar Ukraine художниця докладніше розказала про свою персональну виставку, що поєднала архівні та нові кадри; про улюблені місця Києва та живопис як акт вільного самовираження; а також про митців, які мали на неї найбільший вплив, — від Девіда Лінча до Діани Арбус.
Єлена Ємчук
У центрі вашої мистецької практики — люди та контекст, який їх оточує. Чому вам подобається працювати з людьми?
Коли я почала вивчати фотографію, одразу зрозуміла, що це мій спосіб відчути зв’язок з іншими. Мене ніколи особливо не цікавили знімання архітектури чи природи. Натомість з першого погляду приваблювало людське обличчя.
І, мабуть, у цьому криється відповідь. Саме це й потягнуло мене до фотографії: бажання зафіксувати чиєсь обличчя. І так залишається донині. Я люблю знаходити цікаві особистості, встановлювати з ними контакт — і, якщо пощастить, показувати їх з нового ракурсу.
При цьому ви не любите фотографувати себе. Чому?
Мені це просто не подобається. Я не люблю бути перед камерою. Коли я була молодшою, ми з однокурсниками знімали одне одного для проєктів — бо інших моделей у нас просто не було. Мене це тоді не надто турбувало, але я ніколи не почувалася комфортно перед об’єктивом. Багато художників роблять серії автопортретів чи щось подібне, але мене це не цікавить. Мені набагато більше до душі бути по той бік камери.
У своїй книзі «Camera Lucida» Ролан Барт говорить про фотографію як доказ плинності часу та історії. А що для вас означає фотографія?
Історично фотографію завжди вважали «молодшою сестрою» образотворчого мистецтва. І досі є ті, хто не сприймає її серйозно — для них це радше спосіб фіксації подій, артефакт часу чи історичний свідок. Я з цим не згодна. Для мене фотографія — це неймовірний інструмент; по суті, єдиний справді чесний візуальний документ, який ми маємо. Хіба що крім документального кіно.
У The Naked Room були представлені мої архівні матеріали і я вперше за двадцять років переглядала ті світлини — це приголомшливо, коли ти дивишся на час, якого вже не існує. Це спосіб побачити момент, який ніколи не повториться. Звичайно, у фотографії є історична складова, але для мене — не лише вона. Кожен бачить одне й те саме по-різному. Якщо десять фотографів знімуть однакову сцену, — у кожного буде своя версія і погляд. Тому фотографія дуже особистісна.
Я ніколи не знімала «просто заради документації». Завжди думала про власне бачення того, що переді мною, і намагалася показати це крізь особистий ракурс. У цьому сенсі мої світлини — тільки мої. Це стосується і документальних знімків, які я робила, — так, вони фіксують певну епоху, але крізь мій внутрішній фільтр, мою пам’ять, свідомість та сприйняття.
Ви зазвичай одразу уявляєте кадри, які хочете створити, чи дієте спонтанно?
Це мікс. У мене може бути загальна ідея, коли я готуюся до зйомки, але я не тримаюся чіткого плану і більше покладаюся на інтуїцію. Я відкрита до випадковостей і помилок, до будь-яких змін. Замість того щоб нервувати і думати «все пішло не так», я намагаюся просто пливти за течією й спостерігати за тим, що відбувається. Часто саме такі моменти — коли працюєш за відчуттям, а не розрахунком — дають найкращі кадри.
Як ви для себе визначаєте, яка фотографія вдалась, а яка — ні?
Редагування — це, мабуть, найскладніше. Справжнє випробування. Наприклад, у тебе є плівка — 36 кадрів. І всі вони — про одну людину, одне місце та ситуацію. Як вирішити, який кадр — «той самий»? Це чиста інтуїція.
Ти розглядаєш світлини й запитуєш себе: чому саме ця, а не інша? Звісно, це може залежати від композиції, світла, виразу обличчя, багатьох дрібниць. Але врешті все зводиться до того, що тебе зачіпає. Може, те, як людина дивиться в об'єктив чи якась «невідповідність», щось неочікуване, що робить кадр живішим за інші. Це те ж саме, що й з обличчями людей — чому ти обираєш саме цього героя, а не іншого? Просто щось у ньому тебе приваблює. Тут я повністю покладаюся на інстинкт.
Коли ви вперше повернулися до України, якою ви її побачили? Що вас підштовхнуло до знімань в Одесі й створення серії про Гідропарк?
Я вперше приїхала до України, коли мені було дев’ятнадцять. Спочатку я вивчала в університеті графічний дизайн та образотворче мистецтво, а потім змінила спеціальність і почала займатися фотографією.
Я була щаслива повернутися додому. У свій перший приїзд я просто купалася в цьому відчутті, а потім почала повертатися вже як фотографка. Я навідувала бабусю в Києві й усе активніше знімала. Коли згадую ті перші візити — і Гідропарк, і Одесу, і зйомки для книжкових проєктів, що пізніше формувалися в Україні, — усі вони мені здаються інтуїтивними та спонтанними. До Гідропарку я випадково потрапила з другом, хоча не була там з дитинства. Це була чиста магія моменту і думка: «Боже, навколо стільки всього, що треба зняти!» Це схоже на мить, коли прокидаєшся з бажанням зберегти прекрасний сон.
Одеса здалася мені нестримною, непередбачуваною і просто неймовірною. Мене буквально вразило це місто, і я весь час хотіла повернутися. Єдиний спосіб описати це відчуття: я закохалася. Так само, як у людину. Київ для мене — це дім, дитинство, знайомі місця. А Одеса була новим світом, який я відкривала. І мені страшенно хотілося все задокументувати й запам’ятати. Люди там — просто фантастичні.
Проєкт, присвячений Одесі, був найдовшим для мене: я створювала його з 2015 по 2019-й, відвідуючи місто двічі‑тричі на рік. І зупинилася тільки тому, що мусила сказати собі: «Гаразд, вистачить». Інакше, здається, могла б продовжувати його нескінченно.
Мабуть, мене щоразу тягне назад, бо Україна для мене як загадка, яку неможливо розв’язати до кінця. Це щось глибоко вплетене в мене — моє коріння, дитинство, спогади. Це цікавість до людей, до того, як одна країна може вмістити так багато різного. І напевно, тому я постійно знаходжу нові причини для повернення й нові історії, які хочу зняти.
Які місця в Києві для вас особливі?
Насамперед це бабусина квартира на Саксаганського, де зараз живе моя тітка. Це головне місце з дитячих спогадів, що ніби застигло в часі. Для мене це справді особливий і магічний простір.
Приїжджаючи, я майже завжди йду в місця свого дитинства — у парк Шевченка, на Поділ, блукаю вулицями центру, люблю зайти до Володимирського собору. Навіть просто вийшовши на двір і вдихаючи знайомий запах повітря, я думаю: «Це єдине місце у світі, де я відчуваю себе на сто відсотків удома».
«Мнемосіна» — ваша перша персональна виставка в Україні, названа на честь богині пам’яті. Розкажіть, будь ласка, про неї докладніше.
Це багатошаровий проєкт. Минулого року мені написала Марія Ланько, співзасновниця галереї The Naked Room, з пропозицією зробити дві виставки: першу частину проєкту мали представити в Марселі, другу — в Києві. Ми почали обговорювати, що саме варто показати в Україні.
Галерея виявила цікавість до нової серії, над якою я тільки почала працювати, і я чесно сказала, що сама не впевнена в тому, що це буде. Я просто відчувала, що хочу бути в Україні та знімати жінок, які мене оточують. Це було спонтанно, наче «клік» всередині. Водночас я почала переглядати свій архів — фото періоду 1990-х та початку 2000-х, до яких не торкалася роками. Так виникла ідея поєднати на київській виставці нові знімки та архівні роботи.
Експозиція в Марселі, що стала першим етапом проєкту, отримала назву «Ітака» — це нагадування про повернення Одіссея додому. Для українського проєкту я обрала Мнемосіну — давньогрецьку богиню пам'яті, адже показувала фотографії, які ніколи ніхто не бачив, свої спогади, знімки з перших поїздок, і трохи нових робіт.
Спеціально під виставку були створені декілька колажів — варіації з вулицями минулого та зображеннями жінок із сучасності, які я туди інтегрувала. Деяких героїнь я знімала у 2019-му, інших — зовсім нещодавно, у 2024-2025 роках. Тут я продовжила дослідження теми пам'яті й таємниць дитинства, що постійно з'являється в моїх роботах. Було дещо сюрреалістично вперше показувати в Києві знімки, зроблені так давно, але ж і прекрасно.
(Персональна виставка Єлени Ємчук «Мнемосіна» проходила в галереї The Naked Room з 4 листопада до 4 грудня. — Прим. ред.)
Здається, ви вже давно цікавитеся грецькою міфологією?
Так, відсилки до грецьких міфів можна помітити і в моїй серії, присвяченій Одесі. Вони ніби вбудовані в саму структуру міста. Порти Одеси, Марселя та Неаполя мають грецьке коріння — цікаво, що настільки різні місця пов'язані спільним минулим.
Я вважаю грецьку міфологію надзвичайно захопливою. На першому курсі коледжу відкриття цих текстів було для мене потрясінням — ти раптом розумієш, що звідти, по суті, походить усе, зокрема архетипічні образи та історії про героїв. Мене це досі вражає.
Ви також працюєте з живописом, але про нього ми знаємо значно менше, ніж про фотографію.
Він з'явився у моєму житті пізніше, вже після тридцяти років. Я навіть не підозрювала, що можу займатися живописом, але це сталося само собою. Я була у відпустці в Тоскані, у будинку своєї подруги — щойно розійшлася з хлопцем, тож сумувала і нудьгувала. У неї було багато книжок португальського художника Жуліау Сарменто. Я гортала їх і думала: «Чому б не спробувати?» Наступного дня поїхала до Сієни, придбала акрилові фарби, папір і почала малювати. От так просто, миттєвий імпульс. І не могла зупинитися.
Тоді я активно працювала у сфері моди, і, мабуть, це теж підсвідомо вплинуло — мені хотілося іншого способу самовираження. Я почувалася перевантаженою комерційними проєктами й мала потребу створювати щось особисте. Тож поступово малювання стало регулярним. Уже років десять я серйозно займаюся живописом і щиро це люблю. Це дуже медитативно. Тут я можу повністю зануритися у власну уяву і робити що заманеться. Мені для цього не потрібно подорожувати й щось шукати — достатньо звернутися до своїх фантазій або снів.
Я починала з акрилових фарб, потім була акварель, а нещодавно прийшла до олійного живопису. Мені подобається процес навчання, ідея зростання: що більше ти щось робиш, то краще виходить.
Живопис для мене — це дуже особисте, майже інтимне. Тут я не переймаюся чужими думками, на відміну від фотографії, де завжди присутні оцінки, думки та реакції. В контексті живопису мені байдуже, хто що скаже, і це чудово. Це свобода.
Що вас зараз захоплює найбільше? Можливо, маєте незвичні хобі?
У мене не так багато хобі, але я просто обожнюю плавати. Також мені подобається створювати фільми. Мене цікавить дивне експериментальне кіно, тож іноді цим займаюся. Що ще? Люблю танцювати, ходити до музеїв і просто блукати залами, читати — я можу провести в книгарні години, розглядаючи видання. Мені подобається бувати в нових місцях і відкривати для себе різні простори. Дуже люблю подорожувати.
Який вигляд має ваш типовий день?
Сьогодні, наприклад, я прокинулася, пішла на пілатес, потім приїхала до своєї студії. Якщо я не в подорожах, не знімаю та не маю мільйон справ, то зазвичай приходжу сюди малювати. А зараз ще й редагую деякі матеріали. Мені подобається відгородитися тут від світу. Потім я йду додому, вечеряю з донькою та чоловіком. На сьогодні запланований похід у кіно — ми з подругою будемо дивитися фільм Луїса Бунюеля.
Звичайне життя в Нью‑Йорку. Тут завжди щось відбувається. Важко просто розслабитись і нічого не робити — тебе постійно оточує щось цікаве. В цьому сенсі Нью‑Йорк нагадує мені Київ.
Так, тільки Нью‑Йорк більший.
Так, більший, але... Зазвичай ти спілкуєшся з тими самими людьми й ходиш у ті самі місця. Я буквально відвідую ті ж ресторани й кінотеатри, що знаю з часів навчання. Наприклад, сьогодні ми підемо з подругою до закладу, який відкрився в 1980 році. Пам’ятаю, як у дев’яностих я приходила туди й думала: «Боже, яке це круте місце! Патті Сміт сидить за сусіднім столом!». Нью‑Йорк великий, але насправді дуже маленький, якщо ми говоримо про середовище самих ньюйоркців. У цьому сенсі все як у Києві.
Якби я попросила вас описати свій характер, що б ви сказали? Ви інтровертка чи радше екстравертка?
Я думаю, я екстравертка, якій дуже потрібен час на самоті.
І коли вам потрібен цей час, ви просто йдете малювати?
Так. Іноді я йду малювати, або мені просто потрібна тиша. В такі моменти я не хочу нікого бачити. Я можу вирушити за кордон — як у робочу поїздку, так і в соло-подорож. Звісно, легше прийти до студії, але іноді справді хочеться «зникнути». Тоді я їду в Україну або, скажімо, у Неаполь чи в інше місце, де хочу познімати. Або лечу до Парижа — гуляти й ходити по музеях. Мені це необхідно. Мені потрібен цей час, коли я не мати, не дружина, не частина щоденного життя. Бо ритм Нью‑Йорку часто виснажує.
Хотіла б я бути з тих людей, хто може просто втекти на пляж полежати й почитати книжку. Це, мабуть, було б корисніше для мене (Сміється.) Але я завжди прагну пригод, шукаю щось нове, що приносить розвиток. Тому зрештою їду не в тишу, а в чергове метушливе місце.
Наостанок хотіла запитати про ваших улюблених художників.
Я думаю, що найбільше мене надихали кінорежисери, і першим у цьому списку буде Девід Лінч. Він мав на мене колосальний вплив. Мабуть, саме через нього я й стала художницею. Я вперше побачила «Синій оксамит», коли мені було п’ятнадцять, і це буквально змінило моє життя. Також я б згадала Федеріко Фелліні, Луїса Бунюеля, Райнера Фассбіндера, Джона Кассаветіса. З-поміж художників — Джона Каррена, Франсіса Пікабіа і, звісно, Пабло Пікассо — думаю, неможливо ним не надихатися.
А з фотографів... Напевно, коли я тільки починала знімати, головним орієнтиром для мене була Діана Арбус. Саме через захоплення людськими обличчями я завжди відчувала зв’язок із нею та Фелліні. Пам’ятаю, мені було вісімнадцять, і я на блошиному ринку придбала книжку Fellini’s Faces, а трохи згодом вперше побачила роботи Діани Арбус. Думаю, від них мені передалася любов до незвичних та цікавих типажів. А тяжіння до сюрреалістичних історій, дивних спогадів та дуальності — це від Лінча та Луїса Бунюеля. Дуже це мені відгукується.
Текст: Катя Теллер
