Що має статися, аби людина, яка ніколи не прагнула влади, очолила повстання? 29 жовтня в український прокат виходить історичний екшн «Месник» Пола Ґрінґрасса з Ендрю Ґарфілдом у головній ролі. Під час міжнародного пресджанкета актор і команда стрічки говорили про несправедливість, силу співчуття та світ, у якому минуле дедалі складніше відрізнити від сьогодення.
Для революції не завжди потрібен герой. Іноді достатньо людини, якій більше нічого втрачати. Англія, 1381 рік. Після спустошливої епідемії чуми країна намагається повернутися до звичного життя. Королівська влада захищає свої привілеї, податки стають непосильними, а терпіння селян добігає кінця. У центрі повстання опиняється звичайний чоловік, який ще вчора хотів лише працювати на власній землі та бути поруч із близькими.
Цю історію Пол Ґрінґрасс, режисер «Капітана Філліпса», «Загубленого рейсу» та фільмів про Джейсона Борна, поклав в основу «Месника» (The Uprising). Стрічка, натхненна подіями, які деякі дослідники пов’язують із витоками легенди про Робіна Гуда, поєднує масштаб історичного епосу з історією людини, яка зовсім не збиралася змінювати світ.
Головну роль виконав дворазовий номінант на премію «Оскар» Ендрю Ґарфілд. І якщо від історичного екшну зазвичай очікують битв, героїчних промов та перемог, то його найбільше зацікавило те, що відбувається з людиною задовго до того, як вона бере до рук зброю.
Середньовіччя без історичної дистанції
Пол Ґрінґрасс давно хотів зняти фільм про селянське повстання 1381 року. Йому подобалася ідея масштабного історичного видовища на кшталт «Гладіатора», але з іншою оптикою: замість великих полководців — звичайні люди, замість боротьби за трон — спроба змінити правила, за якими живе суспільство. До сценарію режисер узявся під час локдауну. І що більше заглиблювався в історію середньовічної Англії, то менше вона нагадувала йому далеке минуле.
«Олігархи захищають свої привілеї, судова система корумпована, а звичайні люди страждають від несправедливості. Мені дедалі більше здавалося, що це історія не про далеке минуле, а про наш власний час», — пояснює Ґрінґрасс.
Пандемія Чорної смерті, яка забрала мільйони життів, докорінно змінила європейське суспільство. Дефіцит робочої сили, економічні потрясіння та спроби еліт утримати старі привілеї створили передумови для соціального вибуху. COVID-19, звісно, не можна порівнювати із середньовічною чумою за масштабами катастрофи. Проте досвід ізоляції, втрат і суспільної напруги зробив історію XIV століття для режисера особливо близькою.
Історик Ден Джонс, який долучився до обговорення фільму, звертає увагу на важливу деталь: селянське повстання належить до тих подій, завдяки яким ми починаємо виразніше чути голоси людей, котрі зазвичай залишалися поза історичними хроніками. Ґрінґрасса цікавить саме цей погляд знизу. Адже рішення, які змінюють життя цілої країни, далеко не завжди ухвалюють ті, кому потім доводиться мати справу з їхніми наслідками.
Герой, який не хоче бути героєм
Персонаж Ендрю Ґарфілда не має нічого спільного з традиційним образом революціонера. Він не прагне слави, не мріє очолити армію і не збирається кидати виклик королю. Його життя обмежене простими речами, які за певних обставин виявляються найбільшою розкішшю: родиною, домом і можливістю самому вирішувати власну долю. Але коли починається фільм, майже все це вже відібрано.
«Коли ми зустрічаємо його, здається, що від нього самого майже нічого не залишилося. Лише маленький уламок колишньої ідентичності. І протягом цієї подорожі навіть він поступово руйнується», — говорить Ґарфілд. Актор зізнається, що, читаючи сценарій, сприймав свого героя майже як духа — людину, від якої залишилася радше сутність, ніж звичне уявлення про себе. Цей образ особливо цікавий тим, що його внутрішня спустошеність не перетворюється на байдужість. Навпаки, він починає гостріше відчувати чужий біль. «Він неохочий лідер і водночас природжений лідер. Саме тому, що його власне его майже зникло, він може приділяти увагу іншим. Він уміє слухати — справді чути біль інших людей і власний біль».
Для жанру, де лідерство зазвичай вимірюється кількістю виграних битв, це доволі незвичний підхід. Герой Ґарфілда не намагається переконати інших у власній винятковості. Його авторитет народжується з готовності розділити те, що переживають люди поруч. Та є ще одна обставина, яка робить його небезпечним для влади: страх більше не працює.
«Цікаво, що відбувається з людиною, коли її доводять до межі, за якою вона говорить собі: або все зміниться, або сьогодні цілком підходящий день, щоб померти, намагаючись змінити цей світ», — розмірковує актор.
У цій точці особиста трагедія перетворюється на політичний вчинок. Не тому, що герой раптом знаходить у собі революційні амбіції, а тому, що більше не бачить можливості погоджуватися з існуючим порядком.
Жіночий голос у світі чоловічої влади
Якщо персонаж Ґарфілда приходить до спротиву через втрату, то героїня Томасін МакКензі, Еліс, керується передусім гнівом. Вона пережила насильство, зраду та втрату близьких. Її історія ставить незручне запитання: що відбувається з людиною, яка сама зазнала жорстокості? Чи неминуче вона відтворюватиме її щодо інших? Під час джанкета МакКензі розмірковує про два можливі шляхи. Одні люди, переживши страждання, починають завдавати болю оточенню. Інші вирішують зробити все, щоб ніхто більше не опинився на їхньому місці. Стосунки Еліс із героєм Ґарфілда поступово змінюють її уявлення про справедливість. Помста, яка довгий час визначала її дії, перестає здаватися єдиною можливою відповіддю. Іншу перспективу пропонує історія жінки при королівському дворі, яка намагається впливати на юного Річарда II. На перший погляд, її становище значно вигідніше: привілеї, розкіш, близькість до монарха. Але все це не гарантує їй права відкрито висловлювати власну думку.
Акторка, яка втілила цю героїню, розповідає, що найбільшим викликом для неї стала необхідність грати майже без слів. Погляд, жест, пауза — іноді це єдині доступні засоби впливу. Вона також звертає увагу на поширену пастку сучасного історичного кіно: бажаючи зробити жіночих персонажів сильнішими, автори іноді наділяють їх свободою, якої ті не могли мати у своїй епосі. «Можна мати привілеї, землю, прекрасний одяг, але через те, що ти жінка в цьому світі, не мати голосу», — звучить під час обговорення.
Парадоксально, але юний король, який формально володіє майже необмеженою владою, теж залишається заручником власного становища. Вихований у переконанні, що його право керувати походить від Бога, він намагається довести свою силу жорстокістю. Його мати, своєю чергою, змушена балансувати між бажанням захистити сина та обов’язком підкорятися монарху. Усі ці персонажі мають різні можливості, але жоден не почувається по-справжньому вільним.
Світ, який втратив центр
Найцікавіше, що Ендрю Ґарфілд говорить про «Месника» не лише як про історію свого персонажа. Для нього сценарій Пола Ґрінґрасса став рідкісною можливістю осмислити стан сучасного світу. «Сьогодні акторам, режисерам і всім, хто розповідає історії, дуже складно говорити безпосередньо про час, у якому ми живемо. Усе постійно змінюється, і ми вже не знаємо, що є справжнім. Важко навіть зрозуміти, де центр світу, адже здається, що його більше немає».
У час, коли новини змінюються швидше, ніж ми встигаємо їх осмислити, а звичні орієнтири дедалі частіше виявляються ненадійними, актор побачив у середньовічній історії щось напрочуд точне. «Дуже рідко читаєш щось і відчуваєш: це крик душі, звернений до нашого часу. Саме так я сприйняв сценарій Пола».
Сам Ґрінґрасс не приховує, що за видовищем історичного екшну хотів залишити глядачеві значно більше, ніж враження від масштабних батальних сцен. «“Месник” — це епопея: тут є обладунки, луки, величезні натовпи та молодий король на своєму троні. Але за всім цим ховається наш власний небезпечний, розхитаний світ, охоплений гнівом на еліту, де на кону стоять надія та демократія. Я не даю відповіді на це питання за глядачів. Я ніколи не вважав, що це моя справа. Я лише хочу, щоб вони впізнали цей світ, коли побачать його, і забрали це питання з собою додому».
