У березні організація ООН Жінки в Україні та Український інститут вп'яте вручили премію Women in Arts, якою нагороджують за важливі досягнення у сфері кіно, літератури, музики, театру, візуального мистецтва та культурних досліджень. Окремо учасниць відзначають за волонтерську роботу, що сприяє захисту прав людини і розвитку українського суспільства.
У період війни, коли українську культуру намагаються переписати та знищити, її підтримка і збереження надзвичайно важливі. Саме культура пов'язує нас із надбаннями попередніх поколінь, стає опорою у важкі часи, надихає і допомагає рухатися вперед, відстоюючи українську ідентичність і незалежність. Редакція Harper's Bazaar Україна поспілкувалася з переможницями цьогорічної премії Women in Arts про їхні творчі пошуки та внутрішні трансформації, виклики, які принесла з собою війна, найважливіші досягнення та продовження боротьби.
Джамала — Жінки в музиці
Як змінилася ваша творча діяльність і побут у період повномасштабного вторгнення?
З початком повномасштабного вторгнення, звісно, було важко думати про спів та музику. 3 березня 2022-го мене запросили у Берлін, на Нацвідбір їхнього Євробачення. У той момент я не знала, що буде далі, але під час мого виступу вдалося зібрати €67 мільйонів. Це надихнуло мене, і я подумала, що голосом дійсно можна робити такі дива та допомагати своїй країні. Можна сказати, що ми з командою задали такий тренд — у прямому ефірі збирати кошти.
Що стосується змін у творчості, то вся моя музика — це відображення моїх почуттів і переживань. Тільки через три місяці в голову прийшла перша мелодія — Thank you, Stranger. Ця пісня є подякою всім людям, які прийняли наших жінок та дітей у своїх домівках в різних куточках світу. У перший рік війни я випустила EP «Поклик». Його презентація відбулася під час благодійного концерту у київському Музеї Ханенків, де ми збирали кошти на зброю для ЗСУ і на ремонт музею. Паралельно я допрацьовувала наразі наймасштабнішу свою роботу — альбом QIRIM, якому двічі загрожувала небезпека через обстріли Києва. Однак ні війна, ні абсолютно ненормований графік з життям в автівках, потягах і літаках, не завадили його виходу. Вперше я представила альбом в Ліверпулі разом з оркестром BBС Philarmonic, а потім — у Київській опері, як акт спротиву і захисту нашої спадщини. Творча діяльність дуже щільно переплелася із соціальною, вони доповнюють одна одну.
Одна з останніх пісень, яку я представила, — композиція «Мій брате». Вона присвячена близькому другу, майже брату, який загинув на війні. З гучних співпраць за останні два роки також можу згадати кавер на пісню U2 разом з Hozier та Brendi Carlail — ми виконали її на важливій події в Kennedy Center Honors у Вашингтоні.
Що для вас особисто значить альбом QIRIM, який отримав такі високі оцінки в Україні та за кордоном?
Створити цей альбом — моя давня мрія. Хто уважно стежить за моєю творчістю, помітив, що у кожному моєму релізі є хоча б одна кримськотатарська пісня, ще з першого альбому For Every Heart. У другому лонгплеї з'явився трек Unutmasan, а у композиції «Шлях додому» можна почути слова кримськотатарською. «1944», що має кримськотатарський приспів, є продовженням цієї історії.
Для мене було важливо не просто створити збірку народних пісень, а використати виключно автентичні інструменти. Подарувати слухачам сучасний альбом, що існує поза часом. Це більш ніж платівка — це музичний атлас, такий собі музей. QIRIM доводить, що наша спадщина набагато старша, ніж ми думаємо, і треба цінувати ці скарби. Якщо чесно, я точно знаю, що QIRIM заслуговує всіх оцінок, які отримав, і радію всім нагородам: MUZVAR AWARDS 2023 у категорії «Діджитал-спадок» за внесок у тюркську культуру, премії Women in Arts, Megogo Music Awards 2023 та іншим. Звичайно, я робила і продовжую робити це без очікувань на нагороди, але те, що люди бачать і відчувають цінність, — найголовніше!
У чому ви зараз бачите свою місію як української артистки, яка є прикладом для багатьох?
Транслювати українську культуру світу, показувати її багатогранність, вражати якістю, бути на музичній мапі світу поряд з представниками інших європейських країн. Знаєте, і мені як українці кримськотатарського походження поки непогано це вдається. (Сміється.) Моя мета в тому, щоб говорити про любов, толерантність, важливість різноманіття та рівності. Я можу виступати на найбільшому прайді у Мадриді чи на «Каннських левах» і Global Citizen Now.
До речі, ви знали, що не існує рівності між жінками-музикантками та чоловіками-музикантами? Уявіть собі, в березні 2023 року я стала першою українською амбасадоркою проєкту EQUAL від Spotify. Мета програми — сприяти рівності жінок у глобальній індустрії та популяризувати їхню творчість. Тому моя поява, як першої українки, на Times Square у такій соціальній ініціативі вже має велике значення. Сама пісня Take Me To A Place з EP «Поклик» теж про нас і спрямована на підтримку України. «Не існує місця, де можна сховатися від війни», — співаю я у цій композиції, і саме вона очолювала чарт Spotify.
З початку повномасштабного вторгнення в Україну не було жодного дня, щоб я не була без зв’язку. 24/7 я включена у робочий процес. Мої соцмережі працюють для України, здебільшого вони ретранслюють новини для іноземців, розповідають про поточні події, потреби та збори. Я ніколи не думала, що буду продавати свої речі на аукціоні, але зробила це під час торішнього благодійного туру Америкою. Я завжди намагаюся брати участь у заходах, які б допомогли пришвидшити нашу перемогу. Є відчуття, що я не можу зупинитися, бо що тоді? Зараз це найважливіше для кожного з нас — перемога та мирне небо. Свою сім'ю та Україну я буду захищати з усіма силами та засобами.
Які особисті трансформації ви відчули за останні 2 роки?
Мабуть, як і кожен з нас, я відчувала невизначеність, почуття відчаю та провини з питанням до себе: «А чи достатньо я роблю?». Тривога й досі залишається зі мною, бо ти не можеш її уникнути, якщо у твоїй країні війна і щодня може прилетіти ракета. Я перш за все мама, яка переживає за безпеку своїх дітей. Я точно не обирала бути активісткою, чи як часто мене називають журналісти «культурним дипломатом». Це прийшло з початком повномасштабного вторгнення і триває вже понад два роки. Адже кожен івент — від сольного концерту до туру США чи «Євробачення» — це майданчики, де можна гучно зробити заяву. Я вже перестала рахувати інтерв'ю та зустрічі. Їх за цей час було дуже багато, зокрема з Ентоні Блінкеном, Джулією Робертс, U2, Фарреллом Вільямсом, Томом Оделлом, Едом Шираном, Spice Girls — цей список можна продовжувати. Кожен підходить і висловлює слова підтримки Україні. І це завжди потребує від тебе зібраності та вдячності.
Чи здатна музика лікувати наші рани та підтримувати у складні часи? Що зараз підтримує вас?
Можливо, тільки вона і зможе повернути нам себе, здоровий глузд і любов до життя. Адже кожна пісня та мелодія — це спогади, до яких ми звертаємося у прагненні любити, радіти та просто бути щасливими. Я слухаю артистів, які надихають мене своєю філософією та цінностями. От, наприклад, всесвітньо відома Мадонна. Вона неодноразово заявляла про свою підтримку України і допомагала нашій країні. Крім того, вона сильна і творча особистість, яка відстоювала права жінок. Тому, коли в рамках проєкту Spotify Сovers мені запропонували зробити кавер, я обрала її композицію Frozen, що дуже близька мені за змістом. Музика не має меж і кордонів. Вона підтримує нас: тих, хто у бомбосховищі, і тих, хто тимчасово виїхав за кордон, надає сил і віри в майбутнє.
Аліса Коваленко — Жінки в кіно
В який момент ви вирішили перейти від створення документальних проєктів у зонах бойових дій до служби в ЗСУ?
Я знімала хроніку Майдану, а потім поїхала на Донбас. Вже там у мене з'явилося відчуття внутрішньої роздвоєності — мені хотілося бути учасницею цих подій, а не просто фіксувати їх. Камера створює дистанцію між тобою і тим, що відбувається. У 2014-му я знімала добровольців у Пісках і тоді дала сама собі обіцянку: якщо війна не зупиниться — я відкладу камеру і візьму до рук зброю. З початком повномасштабного вторгнення я так і зробила. Страху не було. Це абсолютно природнє рішення, бо я вже багато часу провела на фронті.
З перших днів я доєдналася до лав Української добровольчої армії (УДА). Брала участь у бойових діях в Київській та Харківській областях. Я була в складі штурмового підрозділу, який також виконував функції піхоти, тримав позиції, здійснював наступальні операції. Наш підрозділ брав участь у звільненні містечок на Харківщині. Остання операція відбувалася за два кілометри від кордону з Росією. Після чотирьох місяців служби я вирішила повернутися до документалістики. З'явилося усвідомлення, що зараз це теж на часі.
Розкажіть про процес створення фільму «Ми не згаснемо».
Це фільм про зруйновані мрії. Все почалося дуже спонтанно — після зустрічі зі спортивним журналістом і мандрівником Валентином Щербачовим. Він розповів про свою ідею створити пригодотерапію для дітей з Донбасу, які жили на лінії зіткнення у 2019-му. У центрі стрічки історія 5 підлітків. Для дітей провели експедицію у Гімалаї. Я почала знімати їх і зрозуміла, що мені цікавіший оцей всесвіт дітей з Донбасу, ніж сама експедиція. Для мене цей проєкт став дуже метафоричним. Мене вражало, що, попри сіру реальність навколо, попри неможливість здійснити свої мрії, ці діти мали всередині стільки світла і величезну мотивацію. Я бачила в них нове покоління, що, на відміну від своїх батьків, могло змінити Донбас.
Чи залишається зараз у вашому житті місце для творчості? Як вам вдається поєднувати різні ролі?
У мене є два погляди на це. В глобальному контексті війни культурна дипломатія зараз дуже важлива. Авторське креативне документальне кіно дає глибший емоційний досвід, ніж, наприклад, новини. Під час перегляду стрічки глядач співпереживає і проживає цей досвід разом з
героями. Документалістика викликає більше емоцій та емпатії. Якщо говорити про мій внутрішній стан, то я часто відчуваю провину за те, що я роблю кіно, коли мої друзі на фронті. Доводиться шукати внутрішній ресурс, аби знімати, і віру, що ця робота теж важлива.
Як українські режисери змінюють погляд європейських глядачів на війну в Україні?
Іноземці зараз набагато більше в контексті того, що відбувається в Україні. Тоді як у 2014–2015 роках цього не було. У них з’являється більше емпатії і розуміння нашої історії — якщо ми говоримо про сектор кіно.
Які трансформації ви відчули в собі за останні 2 роки?
З’явилося усвідомлення, що більше немає безпечного місця у твоїй країні. Вся реальність похитнулася. Система координат повністю змістилася. Якщо 2014-го було за що триматися, то зараз — суцільна втрата орієнтирів. Постійно мусиш знаходити нові сенси рухатися далі. А ще тоді я не мала дитини. А зараз я відповідаю не лише за себе і своє життя, а й за життя сина.
Катерина Приймак — особлива відзнака Women in Arts
Як змінилося за останні 2 роки ставлення до жінок в ЗСУ?
Жінка в лавах ЗСУ — природня реакція на війну в країні, коли українки також виконують свій громадянський обов'язок. Однак за цей час прийняли на забезпечення лише літню форму. Натомість дійсно важливих речей, які могли б краще інтегрувати жінок у службу, таких як механізми кар'єрного зростання, зрозумілий рекрутинг, професійні підходи, зміни в освітній системі, немає. Не додалося й механізмів захисту прав військовослужбовиць. Хоча збільшення кількості жінок в армії — це обнадійливий показник, що буде посилювати їхні позиції та сприяти появі нових можливостей.
Чи й досі в суспільстві існують стереотипи щодо військовослужбовиць?
Найбільша складність не лише для жінок, а й для чоловіків — це обмеженість радянської системи, яка в нашій країні ще досить потужна. Просто для жінок все ще й посилене сексизмом. У бригадах чи серед командирів упереджене ставлення до військовослужбовиць — дуже базова річ. Найбільша проблема армії в тому, що немає процедур, які могли б якось пересилити цей людський фактор.
Чого вже вдалося досягти вашій організації «Жіночий ветеранський рух»?
Наразі ми дотичні до всіх змін, що стосуються жіночої служби, — від зняття обмежень в освіті до декретів та жіночих камер на гауптвахті. Зараз працюємо над тим, щоб була ухвалена наша інструкція щодо протидії сексуальному насильству і домаганням. Однак кожна така зміна «косметична». Для того щоб не було гендерних маніпуляцій, потрібні фундаментальні зрушення в армії. Ми намагаємося вести системну роботу, обов'язково з гендерно-сенситивним підходом. За ним майбутнє. Адже це не просто про жінок і чоловіків, а про видимість потреб різних груп людей. Ось це — довга і складна робота. Перше пріоритетне завдання — це професійні підходи в армії, що безпосередньо стосується інтеграції жінок. Друге — реінтеграція в суспільство ветеранів, особливо тих, хто має інвалідність. Зараз наша команда працює у цих двох напрямах та паралельно допомагає військовослужбовицям з їхніми потребами на фронті.
Що вас сьогодні підтримує морально та надає сил?
Сьогодні мене підтримують морально психотерапевт і команда. Для мене люди — найголовніше, без них я б нічого не зробила. Надає сил думка про те, що ми маємо бути надійним тилом для тих, хто на фронті.
Що для вас значить здобуття особливої відзнаки Women in Arts?
Я пишаюся організацією «Жіночий ветеранський рух» та нашим community, і рада його репрезентувати. Я вдячна за нагороду — це визнання моєї роботи й того, що її помічають. Для мене це дуже важливо.
Катерина Бучацька — Жінки у візуальному мистецтві
Як змінилася ваша мистецька практика в період повномасштабного вторгнення?
Не впевнена, що можу об’єктивно проаналізувати такого роду зміни. Але напевно, можна говорити про різні етапи — від роздумів про доцільність мистецької практики в центрі катастрофи до спротиву і ствердження свого, нашого існування через цю практику. В якомусь сенсі
мистецтво — це постійне підтвердження того, що я ще жива. Втім, зараз додалося більше політичного навантаження.
Які проєкти, створені за цей час, ви вважаєте найважливішими? Чи є серед них інсталяція «Ізюм — Ліверпуль»?
Відеоінсталяція «Ізюм — Ліверпуль», в якій зафіксована дорога у 12 вікнах потягу від Ізюма до кордону з Польщею, є дуже важливою для мене роботою. З мистецького погляду це був ідеальний проєкт. Мене неймовірно підтримувала кураторка Еліза Ноченте, і ця робота стала новим досвідом делегування задач та ефективної командної роботи. Звісно, я б хотіла, щоб цієї інсталяції ніколи не було, щоб не було цієї дороги евакуації. Це те, що я відповідала журналістам у Ліверпулі на питання «Are you happy with this work?».
Ще один важливий проєкт — From 1914 Till Ukraine’. Це групова виставка українських художників, роботи яких експонувалися разом з творами Отто Дікса з колекції Художнього музею Штутгарта. Куратори запропонували поглянути на події сучасності як продовження процесів у XX столітті — траншейна війна в Європі триває просто зараз. Після виставки Художній музей Штутгарта придбав роботи українських митців у постійну колекцію, а також представив мистецький каталог з текстами.
Розкажіть про підготовку до 60-ї Венеційської бієнале і проєкт «Плетіння сіток».
Куратори цьогорічного українського павільйону — Вікторія Бавикіна і Максим Горбацький запросили різних художників з пропозицією зробити роботу із залученням якогось ком'юніті. У свій проєкт «Щирі вітання» я долучила 15 нейровідмінних митців, бо давно дотична до теми інклюзії в мистецтві. У чомусь нейровідмінні люди, на мій погляд, більш захищені від різких змін оточення, а в чомусь — більш вразливі. Проєкт-розвідка «Щирі вітання» — про наші спроби знайти слова для інших. Чи змінюється мова в ситуації смертельної небезпеки? Що можна побажати в день народження людині під обстрілами, в бомбосховищі, в евакуаційному потязі? На першому тижні вторгнення ми з Ольгою Шишловою поновили щоденні заняття «Майстерні можливостей» (освітній проєкт PinchukArtCentre, в рамках якого люди з особливостями розвитку вирішують творчі задачі. — Прим. ред.), де ці питання вперше постали переді мною.
Як українські художники зараз допомагають змінювати імідж України за кордоном?
Художники різні, і мистецтво різне. Насправді я часто запитую себе, чи дійсно наші індивідуальні зусилля дієві в цьому процесі. Адже агресорка Росія обігрує нас у культурній пропаганді та репрезентації свого мистецтва. Багаторічне державне просування російської культури вплинуло і на сприйняття європейцями цієї війни. Їм складно повірити, що люди з «такою великою культурою» можуть жорстоко вбивати цивільних та вчиняти інші звірства.
Які особисті трансформації ви відчули за останні два роки?
Я відчула певну приреченість. Але в цій приреченості стаєш більш байдужим до випробувань і власного життя. Я дізналася, що у XXI столітті одна країна може почати неспровоковану геноцидну війну проти іншої, а світ не захоче їй протистояти з усією силою. Світ несправедливий, але можна просто спробувати зіграти в цю гру на виживання.
Оксана Дмитрієва — Жінки в театрі
Як змінилася ваша робота в період повномасштабного вторгнення і як зараз вдається підтримувати культурне життя в Харкові?
У квітні 2022-го наш театр повернувся до роботи. В той момент важко було не лише віднайти власні душевні сили щось робити. Ми шукали ще й людські ресурси, бо хтось поїхав за кордон, хтось долучився до лав армії чи волонтерив. Наш театр практично почав працювати з нуля. Спочатку ставили вистави для дітей і грали їх просто в метро. З часом прийшло розуміння, що театр необхідний — це терапія, розрада для харків’ян. Тоді ми активніше взялися до роботи, в репертуарі почали з'являтися нові проєкти. У Харкові загалом театралам зараз складно, зокрема є труднощі з пошуком майданчиків. Наразі ми граємо у центрі «Артерія» — це культове місце стало прихистком для багатьох харківських митців.
Які вистави зараз у вашому репертуарі?
За час повномасштабної війни наш колектив представив багато нових постановок і для дітей, і для дорослих. Одна з останніх — «Жираф Монс». Це історія про те, що відчуває дитина під час війни. Вистава має терапевтичну дію, допомагає зрозуміти, як розмовляти на цю складну тему. Крім того, нам вдалося зробити два «Вертепи», які стали рефлексією на нинішні події. Ця вистава музична, бо замість звичних реплік лунають пісні та традиційні колядки. А ще вона дуже візуальна. З «Вертепом» ми були у гастролях за кордоном.
Чому, на вашу думку, важливо, щоб театри продовжували працювати?
Театр сьогодні — не про розвагу. Зараз це можливість говорити про те, що з нами відбувається. Попереду ще багато досліджень на тему того, як допомагати через вистави військовим і цивільним. Втім, зараз наш театр займається лялькотерапією — актори консультуються із психологами, а потім працюють з дітьми. Ляльки справді здатні виводити людей з важких станів. Лікування арттерапією дивовижне.
Що для вас символізує премія Women in Arts. The Resistance?
По-перше, це дуже приємно. Премія — визнання не тільки моєї роботи, а й зусиль усієї команди. Безперечно, це дає натхнення рухатися далі. У часи війни це дуже важливо.
Які особисті трансформації ви відчули за останні 2 роки?
Я з російськомовної родини і довго жила у містах, де розмовляли переважно мовою агресора. До 24 лютого 2022-го у мене був комплекс людини, яка говорить українською, але робить помилки. З початком повномасштабного вторгнення ця «заноза» зникла. А ще за ці два роки я зрозуміла, що зараз як ніколи треба бути обережним і ніжним. Особливо до людей, які поруч з тобою. Нам потрібно вчитися розвивати у собі надчуттєвість і делікатність.
Ярина Чорногуз — Жінки в літературі
Наскільки складно для вас продовжувати писати на службі та який вплив творчість має на ваш ментальний стан?
Тексти я писала під час ротації на фронті. Сам процес написання дає полегшення. Я дуже сильно віддзеркалюю світ. Це для мене є природною формою самовираження. Я вдячна читачам, яким відгукуються мої тексти. Дуже приємно отримувати їхню рефлексію на ті важливі
речі, що ти написала. Особливо коли ти сама просто хочеш забути свої вірші. У них відбиток подій, які часто хочеться не пам'ятати.
Розкажіть про вашу нову збірку «[dasein: оборона присутності]».
Я була на фронті, коли передавала її у видавництво. Тоді була єдина думка: якщо не доживу до кінця року, то залишиться якась частинка мене, історія про мій шлях і шлях моєї роти. Втім, коли відзначають книгу, написану на війні, — це досить незвично. Адже краще б взагалі не було такої книги.
Я письменниця і військова. Зараз мені найважче поєднувати своє покликання як солдата, який любить польову роботу, і материнство. У мене маленька донька, яка потребує догляду та уваги.
На вашу думку, чому література і мистецтво загалом зараз важливі?
Поезія і у часи війни важлива, бо війни завершуються, а література залишається. Однак віддаватися лише цьому, на мою думку, неправильно. Ми ще не в тих умовах. Зараз кожна людина має право писати так, як відчуває. Але водночас важливо не бути байдужим до того, хто за твою домівку віддає життя на фронті. Навіть якщо ти не напишеш ані слова про війну, але всередині є відчуття цієї небайдужості, то в усьому іншому це також буде читатися.
Які трансформації ви відчули в собі за останні два роки?
Повномасштабне вторгнення не було шоком для мене. Давно було передчуття, що щось назріває, що Росія хоче нас знищити. Я знала, що потрібно бути готовою до боротьби. Зараз боляче втрачати побратимів. Боляче дивитися на загибель людей і руйнації українських міст.
Катерина Яковленко — Жінки в культурній журналістиці, критиці та дослідженнях
Як змінилася ваша робота за час повномасштабної війни?
За час повномасштабної війни в моєму професійному житті змінилося дуже багато. Я часто згадую, що за день до вторгнення ми з групою кураторів презентували українську частину проєкту архіву художніх текстів Secondary Archive. Це польська ініціатива, яка зберігає інформацію про художниць з центральної, східної та південної Європи, народжених після 1945 року. Тоді у лютому ми додали до проєкту 50 імен українських мисткинь, інформацію про їхню практику, тексти та біографії. Я пам’ятаю, яка напруга була в той вечір, тому свою промову почала з переліку тих авторок, які загинули від тортур КДБ та на засланні. Пізніше ми долучили до архіву ще 15 текстів художниць, що вже мали досвід повномасштабної війни.
У січні 2023 року я очолила сайт «Суспільне Культура». Тут я працюю з неймовірною командою, з якою можна говорити про складні речі просто, висвітлювати перемоги України, дискутувати про проблеми, які існують, і слідкувати за тим, що хвилює суспільство.
На яких темах у своїх дослідженнях ви зараз сфокусовані?
Наш погляд на українську культуру досить широкий, зокрема ми намагаємося висвітлювати те, якою вона є в міжнародному контексті. Цікаво спостерігати за тим, що її формує, як вона опирається імперіалізму, як щодня створюються нові роботи навіть під обстрілами. Це надзвичайно важко, але ця боротьба надихає. Також мене цікавить роль мисткинь у творчих процесах, інституційна вразливість у часи політичних криз, вразливість і потенціал культури в умовах війни.
Як краще розуміння історичного контексту і власної культури може вплинути на майбутнє українців?
Я переконана в тому, що роль архівів та історії культури є визначальною в тому, як ми бачимо своє майбутнє. Знання поглиблює наш погляд на самих себе. Культура — це не просто об’єкти, а процеси, які тривають у часі, тож вона постійно змінюється. Дуже важливо фіксувати кожен з її рухів.
Чи достатньо українські художники зараз представлені за кордоном?
Я думаю, що важливо підтримувати українських митців і вдома, і за кордоном. Адже насправді художники, що залишаються всередині країни, є більш вразливими. Зокрема, ще й тому, що локальні культурні інституції також переживають складні часи. Необхідна мережа взаємодопомоги, яка б надавала можливості для всіх. Я б хотіла, щоб українського мистецтва в закордонних музеях та галереях було більше, щоб про це писали більше книжок. Однак важливо, щоб ця підтримка та дослідницький інтерес були не ситуативними, а системними.
Які особисті трансформації ви відчули за останні 2 роки?
Ці два роки були сповнені роботою, розмовами про роль мистецтва у часи війни, про відновлення та потребу рухатися далі. У мене був період життя за кордоном, потім повернення в Україну. Руйнування житла та його відновлення. Зміна щоденного побуту: від дослідницької діяльності до роботи у суспільному мовнику України. Було підготовано 3 виставки сучасного мистецтва і написано кілька важливих текстів для закордонних збірок. Змін багато, і насправді вони й досі відбуваються.
Ольга Гончар — Жінки в культурному менеджменті
Розкажіть про мету вашого проєкту «Музейний кризовий центр».
Його мета полягає у всебічній підтримці музейників, що працюють в Україні. Це фінансова допомога, сприяння їхній освіті, культурним обмінам і їхня презентація за кордоном. Найважливішим досягненням є те, що нам вдалося зібрати понад 5 мільйонів гривень, запустити музейну резиденцію Україна — Словенія, провести музейні форуми у Варшаві та Братиславі. Також зараз з'явилося багато нових освітніх і грантових програм, які дозволяють українським музейникам зберігати спадщину і розвивати нові проєкти.
Чому важливо, щоб музеї продовжували роботу навіть в такий час?
Україна живе у війні вже десять років, два з яких в умовах повномасштабного вторгнення. Музеї не лише зберігають, а й документують історію для наступних поколінь. Наш музей «Територія Терору» — це ще й місце для колективної терапії. Під час різних заходів ми спілкуємося та осмислюємо нашу реальність.
Які проєкти ви зараз вважаєте пріоритетними?
Головне завдання — пошук додатково фінансування на всі наші проєкти. Не менш важлива міжнародна презентація України за кордоном, адже Росія продовжує свою агресивну пропаганду, і з нею важко боротися.
Як дослідження історії та тоталітарних режимів минулого допомагає нам краще зрозуміти сьогодення?
Зло радянського тоталітарного режиму не було покаране і засуджене — Росія є його правонаступником. Сьогоднішня реальність стала наслідком того, що ми не осмислили події Другої світової війни, не засудили комуністичні злочини. Також потрібно говорити про досвід кожного покоління українців, що відчуло на собі репресії, переслідування, депортації. Ми маємо пам'ятати про цей страшний зв'язок з минулим і аналізувати його.
Що для вас символізує премія Women in Arts. The Resistance?
Для мене важливо те, що ця премія є вчасною. Вона підтримує всі ініціативи, які ми реалізували після повномасштабного вторгнення. Особисто для мене це певне визнання спільноти і натхнення для руху вперед.
