Ольга Штейн про роботу над виставою «Гедда Ґаблер», що стала її першим театральним проєктом

Постановка Театру на Подолі «Гедда Ґаблер» за п'єсою норвезького драматурга Генріка Ібсена стала однією з найбільш обговорюваних прем'єр цього літа, кожен показ якої супроводжується солд-аутом. Успіх класичної європейської драми, переосмисленої з позиції українського досвіду, пояснюється не тільки постаттю режисера Давида Петросяна, якого добре знають за постановками «Буна», «Кассандра», «Земля» та «Process», а й залученістю до проєкту Ольги Штейн — української сучасної художниці, для якої це дебютний театральний проєкт. 

Все побутове та земне здається доньці покійного генерала Гедді Ґаблер вульгарним і обмеженим. Вона прагне вирватися за рамки свого світу, та не бачить можливості і поступово вдається до відторгнення реальності та саморуйнування. Осмислюючи простір, в якому існує головна героїня, Ольга Штейн створила масштабний хутряний диван, що набуває рис хижака, і здатен буквально «поглинати» персонажів, а також запропонувала глядачам поміркувати над сантиментами за минулим і їх деструктивним характером, розглядаючи монументальні рожеві куліси і кришталеву люстру, що нагадують декоративну шкатулку зі спогадами. 

В ексклюзивному інтерв'ю Harper's Bazaar Ukraine Ольга розказала про свій перший досвід роботи сценографом і художницею з костюмів, співпрацю з Давидом Петросяном та брендом BAZHANE, процес розробки ескізів та авторських афіш із зануренням у власну мистецьку практику та діалоги з іншими художниками.

Фото: Spasi Sohrani

Спеціально для матеріалу Ольгу сфотографувала в костюмерному цеху Театру на Подолі українська художниця Spasi Sohrani.

«Гедда Ґаблер» — твій перший проєкт для театру. Чи складно було наважитися на цю співпрацю та що стало вирішальним фактором? 

Це справді вперше, і це без перебільшення дуже об’ємний досвід, з яким нелегко впоратись. Завдячую солодкій млості незнання та романтичним ілюзіям, що не дали мені знайти причини для відмови. Боже, бережи дурощі та відвагу. Окрім жартів, було легко спиратися на стійкий спокій режисера, на відчуття, що це — логічне продовження практики та щирий захват від нового простору.

Зізнаюсь, що першочерговий, очевидно більш обережний, задум полягав у тому, щоб спробувати себе тільки в ролі художниці з костюму — придивитись. Шкодую за можливістю попрацювати у тандемі з досвідченим сценографом — це міг би бути м’якший початок.

Але, оскільки я все ж лишилася з люстрами і диванами одна, покажу вам чернетки і приховане. Познайомлю з думками, вимальованими в крафті і на полотні, низкою живописних речей, на яких я приміряла кольори, текстури, тканини і форми. Пізніше це все перетвориться в нормальні креслення, розробку розбірної, але надійної конструкції, роботу з цехом.

Що я не можу показати, але про що хочу говорити в кожному інтерв’ю, — це наскільки велика команда працює за кулісами. Команда, що заслуговує бути оприявленою. Очевидно, що нічого з того, що ви бачите, і жодна з ідей, які мені мріялись, не були б втілені без величезного обсягу роботи кожного, хто працює над виставою. 

А ще, несіть, будь ласка, акторам квіти та всю свою увагу. Про них теж хочу згадувати з великою вдячністю і трепетом до їх складної задачі. Я з легкістю та посмішкою ставлюсь до медійної уваги, яку відчула з цією прем'єрою, але все хочеться переадресувати її на тих, хто справді працює тепер над життям в цих декораціях.

Наскільки важливо для тебе було в цей час занурення в історію європейського театру?

Мабуть, ось це — питання про найприємнішу частину роботи. Я могла розпаковувати, як подарунки, величезну кількість лишеного мені мистецтва, до якого раніше не підступалась.

Як би ти описала вашу роботу в тандемі режисер-художник з Давидом Петросяном? Що ти знала про Давида та його проєкти, коли погодилася приєднатися до постановки? Чи змінилося твоє сприйняття внутрішнього процесу після прем’єри?

Я ще певний час намагалася зрозуміти, чи можна знайти цьому процесу відповідники у роботі з куратором протягом виставки чи резиденції, але марно. Театр перетворив мою природню візуальну диктатуру в конституційну монархію. Розширив і навчив по-справжньому враховувати, що велика командна робота — це індивідуальна відповідальність кожного, довгі розмови, неочікувана дифузність особистих кордонів і потреба у значній довірі.

Щодо іншого — я думаю, що знала про роботу Давида в театрі стільки ж, скільки він про мою в сучасному мистецтві. Десь в літаках між резиденцією на Кіпрі та проєктом у Лондоні вже відбувалися якісь важливі розмови. За випадковим і незапланованим збігом обставин я мусила повернутися на декілька днів до Києва. Пам’ятаю відкриття у Малій галереї Мистецького Арсеналу, з якого я пішла, щоб встигнути познайомитися наживо, і це була абсолютно непересічна бесіда. Власне, за усі наступні, ніколи не хибні, розмови я неймовірно Давиду вдячна.

Забрала з собою тоді в дорогу хороший список літератури та враження про його легку і спокійну сміливість йти в такі міждисциплінарні досвіди, про широту кругозору, тонкощі сприйняття та живість розуму, здатність зробити не випадковий, а закономірний вибір художника, практика якого співпаде з матеріалом.

Загалом, не мені судити про якість і наслідки цього тандему, але в процесі безперечно було цікаво.

Фото: Spasi Sohrani

Чому п’єса, створена Ібсеном в XIX столітті, актуальна для нас сьогодні та які нові сенси ти бачиш у вашій версії постановки?

Мені симпатичний запропонований режисером погляд на Гедду як дочку радянського генерала. Це оприявнює в персонажах так багато спадковості, на яку варто було б відрефлексувати глядачу (цілому поколінню, поколінням). Зізнаюсь, що найменше бентежилась у цій історії любовною лінією. Натомість у фокусі було питання вульгарного, навіть фашистського бажання влади, ототожнення смерті та краси, романтизація та естетизація вбивства, тема володіння, що перетворює навколишніх у таксидермічні фігурки. Це все, і «бутоньєрка» з роздумів про права жінок, що хотілося б вважати неактуальним питанням, але таким воно є хіба що в моїх ілюзіях.

Весь травень я ходила на роботу в театр з вулиці Заньковецької по Михайлівській, повз виставку знищеної техніки навпроти Михайлівського Золотоверхого собору, по якій в неділю лазили діти. Далі спускалась на Андріївський узвіз, і навколишній ландшафт та побут, що так легко і швидко вбирає та одомашнює смерть, ходили зі мною в театр, носили туди питання. Сумнівів про актуальність матеріалу не носили.

Фото: Spasi Sohrani

Чому ключовим матеріалом на сцені стало хутро? Як ти працювала з ним раніше та які проводила дослідження?

Я почала працювати з хутром та гобеленами для solo show «Таксидермічна кімната» у Франкфурті — це був 2024 рік, у 91gallery. У вас на Harper’s Bazaar Ukraine вийшла чудова стаття про цей проєкт. В іншому — мені складно придумати, який матеріал ще настільки святкує акт смерті заради краси.

(«Таксидермічна кімната» досліджує складні перетини війни та духовності. Назва проєкту відсилає до історичних таксидермічних кімнат, що були поширені в європейських аристократичних будинках. У цих приміщеннях виставляли трофеї, здобуті під час полювання: опудала тварин, зброю та інші символи влади, що романтизують жорстокість, перетворюючи насилля на естетичний об'єкт. Працюючи над сценографією постановки «Гедда Ґа́блер», художниця представила образ багатофункціональної конструкції — дивану з хутра, з яким взаємодіють головні герої. — Прим. ред.)

Trophy no.2 Wing of the Seraphim; exhibition Taxidermy room. Photo: Denys Kuznietsov

Глядач також бачить на сцені акцентну люстру та родинний портрет Гедди з батьком-генералом. Розкажи, будь ласка, про загальну атмосферу простору, яку хотілося передати. 

Я покажу вам шматочки вигаданих, та не втілених ідей сценографій — з цього думання можна було б скласти окрему ілюстрацію до апокрифу «Ходіння по муках» моїх.

Щодо рожевої шкатулки, яку все ж побачив глядач, хочу поділитися своїми приватними (іноді публічними, іноді внутрішніми) діалогами про цей простір та його «органи».

Про монументальну текстильність, наприклад, я говорила і думала багато. З польською художницею Зузою Голінською, яка після затвердження відомого закону, що обмежує права жінок на аборт у Польщі, почала працювати з великими текстильними інсталяціями, де блискучі тканини переживають інвазію металевих конструкцій.

Exhibition in Kunst museum. Artist Zuza Golinska. Photo: Instagram @zuza_golinska

Обговорювала також з французькою художницею Гаранс Фрю її останні виставки, що побачила в Парижі: Push-up rêveries («Мрії про віджимання») та Hard shells, tender skins («Тверді панцирі, ніжна шкірка»), де скульптурними стінами, тілами та інсталяціями стають рожеві тканини, силіконові намистини для дитячих іграшок, які допомагають прорізатись зубам; шпильки для волосся, бретелі для бюстгальтерів, застібки для корсетів та лакована сталь.

ARTIST GARANCE FRÜH. PHOTO: INSTAGRAM @GARANCE.FR

Згадаю також виставку Kateros у Вільнюсі за участі Емми Банг, Кароліни й Моніки Янулевічуте та Ульйони Одесарія, яку я подивилась у 2024 році. В рожевих випадкових декораціях, спроєктованих за принципом музичного твору, художниці фокусуються на пилюці, дереві, павутині, мишах й усьому нелюдському всередині простору, та з іншого боку — на спільній жіночій роботі, що створила цю декорацію навколо.

Exhibition Keteros. Artists Emma Bang, Karolina Janulevičiūtė, Monika Janulevičiūtė, Ulijona Odišarija. Photo: Laurynas Skeisgiela

Наостанок — багато часу я провела із захопленням вивчаючи роботи Анджело Квальо II, що працював з Ріхтером Вагнером у Мюнхенському королівському театрі. Я загалом відмітила для себе декілька династій художників, що також були сценографами, та закохалась у величезні мальовані живописні полотна сцени. Але конкретно у цьому випадку звернула увагу на текстильні куліси, що мали дещо реверсивний малюнок і створювали наче скульптурні важкі монументи на сцені, обмежуючи її та формуючи вікно у надлишково казковий простір. Фрактальний, зачинений, самовідтворений.

Чи стає зрозумілішим процес роботи від такого привідкривання фрагментів та деталей, мені не завжди очевидно, але нехай це буде натхненням подивитися на хороше мистецтво.

Робота художника Анджело Квальо II

Коли, на твою думку, мінімалізм на сцені доречний, а коли перетворюється на кліше? Як би ти описала естетику «Гедди»?

Недоречним мені здається тільки вигадувати мистецтво за модою — тоді виходить така легка атлетика з суспільною думкою: бігти за чи проти кліше, підстрибувати і перестрибувати. В іншому — є речі, які просто працюють з матеріалом, чи ні.

Естетика нероздільна з етикою і уявленням про природу людини. Хочу вірити, що архітектура знаків, речей і простору на нашій сцені працює, викриваючи та оприявнюючи правду про Гедду — жінку, яка оскаржує свою природу і губиться в координатах своєї етики.

На що ти опиралася, створюючи афіші вистави?

Мені дуже подобається традиція мальованих вручну постерів та афіш — наприклад, польська школа плакату 1950-х або ж зроблені з живих зображень обкладинки книжок.

Ескізи до афіші «Гедди Ґаблер» — це велична гора паперу і «м’яса» в моїй майстерні, що була свідком усіх моїх хибних і точних припущень про жінку Генріка Ібсена і Давида Петросяна, допоки режисер не обрав собі з цієї хмари якусь. 

Паралельно до вистави я готувала малюнки для видавництва BUTSYA books — у новому театральному сезоні вийде книга за неймовірним перекладом «Гедди Ґаблер» українською від Наталі Іліщук, з моїми зображеннями, що були зібрані арт-директоркою Галею Вергелес. Цікаво, як з однієї серії зображень можуть скластися два дуже різні титульні візуали.

Ти стала не тільки сценографом, а й художницею з костюмів. На що ти орієнтувалася, працюючи з образами та як відбулася ваша співпраця з брендом BAZHANE?

Дуже вдячна BAZHANE за терпіння до усіх моїх експериментів з хутром та дивакуватих викрійок. Тільки шубу Бракка з песців ми перешивали чотири рази.

Архетипи жінок, які я зчитувала в останніх колекціях бренду, здалися мені тотальним співпадінням з персонажками п’єси — десь між місцем для інтелігентної сексуальності, вишуканістю, нещодавно відкритим у бренді напрямком vintage та цікаво скроєною стриманістю ми знайшли простір для загравання з образами. Зрештою, найбільшим викликом став час. Щоб пошити, приміряти і відібрати всі образи, у нас було близько місяця.

Фото: Spasi Sohrani

BAZHANE люблять своїх жінок — це було чітко помітно, адже я з усіх сил намагалася не ускладнювати акторам життя, враховуючи, що вже змусила їх перебувати під софітами в хутрі.

Шкодую тільки про те, що мені не вистачило часу і наполегливості дійти до абсурду. Десь у чергових обговореннях матеріалу реальність потопила моє бажання створити величезну хутряну сукню або панчохи-банти, чоловіче пальто з двометровим шлейфом, юбки з волосся.

В театр ходити стало модно і ця тенденція тримається вже декілька років. На прем’єри переважно миттєвий солд-аут, включно з «Геддою Ґаблер». На твою думку, чи це підштовхує до розвитку і пошуку нових форм вираження? Чого тобі не вистачає в сучасному українському театрі?

Робити театр з будь-якого місця цього процесу — надзвичайно складно, і при всіх недоліках та нестачах будь-яке обговорення хочеться починати з ясного нагадування про реальні обставини, в яких ми всі перебуваємо. А після — додати ремарку, що не мені критикувати з місця ще ознайомчого. 

Але суб’єктивно констатую, що ми б отримали щось особливе за можливості не йти на компроміс із запитом глядача, з офіційною політикою театру, з невмотивованістю та неосвіченістю в цілому. Як глядачка я маю особистий запит на інклюзивний театр, на сучасний текст, на міждисциплінарні співпраці.

Фото: Spasi Sohrani

Чи є в тебе в планах нові театральні проєкти, чи наразі в фокусі інші задачі, підготовка до персональних виставок, розвиток студії thesteinstudio?

Наразі я відмовилась від декількох пропозицій у театрі, хоча це були чудові тексти, — з відчуття, що потребую дистанції та осмислення досвіду, щоб не повторювати його травматичні частини. Має статися своєчасний захват та любов — і я обов’язково повернуся.

Театр дещо «з’їв» мої плани на персональну виставку, що мала відбутись у вересні 2025-го, тож я потребую і відновлення окремої роботи над персональною практикою.

Що стосується thesteinstudio, — відчуваю, що є більший запит на нові формати, сфокусовані на сталому розвитку, процесах підтримки і піклування, ніж на виставкові проєкти. Думаю про можливості їх втілення. Просто хочу скучити за мистецтвом, бо зараз його ще задосить.

---