6 листопада в українських кінотеатрах стартує «Нюрнберг» — судова драма режисера й сценариста Джеймса Вандербілта, знята за книгою Джека Ель-Хая «Нацист і психіатр».
Бестселер у жанрі нон-фікшн 2013 року побачив світ українською у 2025-му у видавництві «Наш формат»: подія була приурочена до 80-ї річниці Нюрнберзького процесу — міжнародного суду над нацистськими злочинцями, що тривав з листопада 1945-го по жовтень 1946 року. І книга Ель-Хая, і фільм Вандербілта розповідають про моторошну психологічну гру між головним обвинуваченим, Германом Герінгом, і американським психіатром Дуґласом Келлі, який мав визначити осудність нацистських керівників перед судовим розглядом.
Образ Герінга у стрічці втілив лавреат «Оскара» Рассел Кроу, а його інтелектуального опонента — ще один володар усіх головних кінопремій світу, Рамі Малек.
В ексклюзивному інтерв’ю для Harper’s Bazaar Рамі розповів, чому вважає «Нюрнберг» неймовірно актуальним сьогодні та як це — знову втілити на екрані образ реальної людини, яка змінила хід історії.
Містере Малек, що ви можете розповісти про свою роль у «Нюрнберзі» і що вона означала для вас особисто?
Цей фільм спонукає осмислити питання, що залишаються болісно актуальними. Який вигляд має справедливість? Яка ціна мовчання? Мій герой стикається з наслідками немислимих звірств, і для мене ця роль стала своєрідною медитацією про відповідальність і співучасть.
Неможливо було не замислитися над нашим сьогоденням — історія, схоже, продовжує нас випробовувати.
Мій персонаж, Дуґлас Келлі, — психіатр, чия сила у поєднанні професійної проникливості з людяністю. Він дотепний, чарівний, своєю самоіронією часто роззброює співрозмовників — і це може бути надзвичайно корисним, коли працюєш із верхівкою нацистського режиму.
Джеймс Вандербілт — блискучий сценарист. Сподіваюся, він не образиться, якщо скажу, що «Нюрнберг» нагадує мені стиль Аарона Соркіна. Це судова драма з гіпнотичною напругою у стосунках між психіатром і його піддослідними. Тут є трилер, місцями — чорний гумор і навіть моменти, коли ловиш себе на сміху й думаєш: «Невже я справді сміюся в такій історії?» Але саме це робить фільм живим. І звісно, у ньому грає Рассел Кроу — я не пам’ятаю, коли востаннє бачив настільки потужну акторську роботу.
Під час допитів Келлі доходить висновку, що Герінг та його соратники-нацисти були не безликими втіленнями зла, а звичайними людьми, які зійшли на темний моральний шлях. І що цей шлях, за певних обставин, можуть повторити навіть ті, хто вважав себе переможцем. Як ви сприймаєте цю двоїстість?
Спершу я був розгублений, намагаючись зіграти персонажа, який у певні моменти ніби співчуває нацистам — або принаймні сприймається так.
Келлі побачив у Герінгу гострий розум, харизму, зухвалість — і водночас абсолютну нерозкаяність щодо змови, що призвела до найстрашніших злочинів в історії. Його співпереживання не означало виправдання. Це була спроба зрозуміти, як у межах людської природи співіснують доброта й жорстокість.
Келлі приїхав до Нюрнберга, як він сам писав, «розтинати зло» — і врешті побачив, що в Герінгу немає нічого «унікально злого». Він зрозумів: будь-хто в будь-який час і в будь-якому суспільстві може опинитися на тій самій слизькій дорозі. І це усвідомлення стало для нього страшним відкриттям.
Ваша відповідь натякає, що підготовка до ролі включала не лише сценарій. Ви проводили власні дослідження?
Так, безумовно. Але мушу сказати, що «Нюрнберг» — це один із тих рідкісних сценаріїв, до яких не хочеться додавати жодного слова. Джеймс Вандербілт має виняткове відчуття ритму та темпу — у його тексті є внутрішній двигун, який веде тебе від сцени до сцени.
Водночас я прочитав книгу Джека Ель-Хая, а також знайшов примірник «22 камери в Нюрнберзі» (22 Cells in Nuremberg) — спогади самого Дуґласа Келлі про його досвід роботи з нацистськими в’язнями. Книга давно не перевидавалася, але мені вдалося її роздобути.
Я також ділився матеріалами з реальним психіатром, який допоміг мені глибше зрозуміти особистість Келлі. Він звернув увагу на майже нав’язливу потребу Дуґласа довести власну значущість, зробити щось велике. Мені близькі такі персонажі — ті, хто живе з незакритими історіями минулого й намагається через дію знайти примирення із собою.
Я взагалі люблю процес підготовки до знімань, особливо коли йдеться про героїв — реальних людей. Для мене дослідження — це не просто частина роботи, а спосіб створити зв’язок із персонажем.
Наприклад, готуючись до ролі Фредді Мерк’юрі у «Богемній рапсодії», я насамперед прагнув зрозуміти, чим він був особливим для своєї авдиторії. Фредді своїм життям і своєю музикою кидав виклик будь-яким умовностям. І саме це стало моїм натхненням: не намагатися «стати» ним, а вловити його суть.
Бо Фредді — єдиний у своєму роді, справжня стихія.
Ви раз у раз розповідаєте на екрані по-справжньому великі, значущі для всього людства історії — «Богемна рапсодія», «Опенгеймер», «Нюрнберг». Ви свідомо обираєте саме такі масштабні проєкти?
І так, і ні. Мене просто приваблюють історії у будь-якій формі. Я люблю сам процес оповіді, дослідження людської природи, пошук сенсів, що нас об’єднують.
Як і всі, я постійно намагаюся зрозуміти, у чому полягає сенс життя. І щоразу дивуюся здатності людини до виживання, наполегливості, співчуття та любові. Історії, які дають можливість торкнутися цих почуттів на глибинному рівні, — їх просто неможливо оминути.
Але я не належу до тих акторів, які женуться за наступною «великою роллю». Після кожного фільму мені потрібно прожити звичайне життя — спостерігати, подорожувати, помилятися, закохуватися, вчитися. Бо лише маючи власний досвід, можеш щиро віддати щось своїм персонажам.
