Штучний інтелект дедалі помітніше змінює звичні нам речі — зокрема й те, як ми створюємо та сприймаємо фотографії. Те, що ще зовсім недавно здавалося майже неможливим, сьогодні стало буденністю: ШІ генерує правдоподібні зображення за кілька секунд, а сучасна обробка дозволяє змінити у кадрі майже все — від світла й кольору вбрання до рис обличчя та пейзажу за спиною. За останні кілька років ці можливості розширилися настільки, що разом із ними почало змінюватися й саме уявлення про фотографію та про те, яке місце в ній залишається реальному моменту.
«Мабуть, саме тому мене так хвилює фотографія у час штучного інтелекту. Він забрав у нас одну дуже конкретну емоцію — щире здивування. Ще кілька років тому, коли ти бачив неймовірну фотографію, першою реакцією було запитати, як це було знято, де саме, як ці люди опинилися разом і яка там була атмосфера. Сьогодні першою іноді виникає інша думка: а це взагалі справжнє?» — говорить весільна фотографиня Марія Рева.
Парадоксально, але саме на цьому тлі особливої цінності набуває фотографія, яка фіксує життя — і нас у ньому — таким, яким воно є. Марія спостерігає за змінами у фотографії вже понад 13 років: її кар’єра починалася в Україні, продовжилася зйомками в різних країнах Європи, а сьогодні вона живе в Маямі й працює з парами у США та за кордоном. Її фотографії публікували Harper’s Bazaar, ELLE, L’Officiel, Style Me Pretty, Wedding Sparrow, Magnolia Rouge, Ruffled та Carats & Cake. Раніше Марія також була відома під професійним ім’ям Маша Голуб.
Марія Рева
З плівкою фотографиня почала працювати ще у 2015 році — задовго до нинішньої хвилі захоплення аналоговою фотографією. З роками вона стала важливою частиною її авторського стилю, а сьогодні інтерес до неї дедалі частіше виявляють і самі клієнти. За словами Марії, приблизно половина пар, з якими вона працює у США, обирають плівкову зйомку або принаймні цікавляться нею. І хоча цей інтерес легко було б пояснити черговим витком ностальгії за минулим, причина, на її думку, глибша.
Плівка повертає фотографії те, чого залишається дедалі менше в цифровому світі, — обмеження. Фотограф не бачить кадр одразу після натискання на кнопку, не може нескінченно перезнімати одну й ту саму сцену, а результат залежить не лише від подальшої обробки, а й від світла та миті, у яку спрацював затвор.
«Мені подобається думати про плівку майже як про живопис. У ній залишається слід руху, світла, конкретної хвилини. Після проявлення ти бачиш не те, що можна було б створити, а те, що справді відбулося перед камерою», — говорить Марія.
Весілля — одна з тих подій, які заведено ретельно планувати до деталей, але найважливіше у цей день часто відбувається зовсім не за сценарієм. Саме ця спонтанність багато в чому сформувала ставлення Марії до живої недосконалості у кадрі. І схоже, прагнення до бездоганної картинки поступово відходить на другий план не лише в її роботі. Сьогодні весільна фотографія загалом стає менш постановочною: замість ретельно вибудуваних кадрів закохані дедалі частіше обирають репортажну зйомку, де в центрі уваги — те, що насправді відбувається у моменті, без позування і попередньої підготовки.
Марія Рева
«У якийсь момент людині просто стає нічого доводити. Можна дозволити собі побачити себе такою, якою ти була в цей день: сміялася, плакала, втомилася після кількох годин танців, розчулилася під час обіймів із батьками. У житті ми рідко виглядаємо бездоганно щосекунди, але через роки саме в таких фотографіях упізнаємо себе і згадуємо, що тоді відчували», — пояснює фотографиня.
Здатність побачити незаплановане тут стає не менш важливою, ніж уміння зробити технічно бездоганний кадр. Погляди, емоції, взаємодія між людьми — фотограф не завжди може передбачити їх, але може вчасно помітити. Цінність фотографії саме в цьому: не лише створити красивий, якісний знімок, а й зберегти те, що не повториться вдруге.
«Водночас сама плівка не робить кадр автоматично чеснішим, так само як цифрова камера не робить його штучним. Різниця радше у способі дивитися. Коли кількість кадрів обмежена, фотографові доводиться бути уважнішим до того, що відбувається перед камерою, — і приймати те, що не все можна або потрібно контролювати», — зазначає Марія.
Інтерес до аналогової фотографії добре вписується і у зміну наших стосунків із технологіями загалом. Що простіше стає створити ідеальне цифрове зображення чи будь-який інший контент, то сильнішим стає бажання хоча б іноді обирати те, що вимагає від нас часу, уваги й власних зусиль. Звідси й новий інтерес до всього матеріального — того, що існує не лише на екрані. І плівка тут — лише один із прикладів.
Марія Рева
«Люди знову слухають вінілові платівки, вирощують овочі у власних садах, мріють про будинок із землею, їдуть на ретрити без телефонів. У різних формах ми повертаємося до речей, яких можна торкнутися і які можна прожити фізично. Нам знову хочеться відчувати. Саме тому мені так цікаво спостерігати за поверненням плівки у фотографію», — ділиться фотографиня.
Показово й те, що плівка сьогодні цікава не лише тим, хто пам’ятає її з дитинства. Нею цікавляться і молоді люди, для яких аналогова камера — не повернення до знайомого минулого, а зовсім новий досвід. Тож ностальгією цей інтерес точно не обмежується. Покоління, яке виросло з можливістю зробити тисячі кадрів і одразу побачити результат на екрані, тепер відкриває для себе плівку — ту саму, від якої їхні батьки свого часу відмовлялися заради швидкості та зручності цифрової фотографії.
Марія працює з плівковою фотографією вже понад десять років — достатньо довго, щоб побачити, як змінювалося ставлення до неї. І фотографиня впевнена: те, що донедавна було просто одним зі способів фотографувати, сьогодні стає значно більш особистим вибором.
«У сучасному світі фотографію можна покращувати нескінченно: можна прибрати зморшку, удосконалити силует, змінити фон, створити будь-яке світло. І на цьому тлі новою розкішшю стає можливість нічого з цього не робити: залишити рух, зерно, випадковий погляд, трохи недосконалий фокус — залишити людину такою, якою вона була. Це історія про те, що відбувається з нами, коли технології дають можливість створити будь-яку версію реальності. Можливо, саме тоді ми починаємо більше цінувати світ таким, яким він є. І мені хочеться вірити, що серед нескінченної кількості ідеальних зображень ми все ще будемо обирати ті, в яких було життя».
