Художниця Маша Рева давно відома не тільки за своїми живописними полотнами й рисунками, яким притаманні яскраві кольори та гра з формою, а й завдяки фотографіям, авторським об'єктам дизайну і роботі з одягом. Мисткиня навчалася в британському коледжі The Central Saint Martins, показувала колекції в Парижі та Лондоні, співпрацювала з брендом Jacquemus і створювала костюми для Королівського театру Ковент-Гарден, а також розробила декорації для кліпу Гаррі Стайлза As It Was.
Ця поліфонічність, активність і сміливість пошуку змушує уважно стежити за новими проєктами Маші, однак що дійсно захоплює — це вміння художниці бути щирою і відверто говорити у роботах про свої сумніви, комплекси та страхи, про сприйняття власного тіла, щоденне життя в умовах війни та сильні емоції, як темні, так і радісні.
В інтерв'ю Harper's Bazaar Ukraine Маша розказала про створення картини «Сон про падіння у рожеву безодню», за якою стоїть болісна історія про пережите насильство і непростий шлях до того, щоб поділитися нею публічно. Також ми поговорили про митців, чия творчість їй цікава найбільше, — від Френсіса Бекона й Марлен Дюма до Трейсі Емін; про експерименти з різними медіа та створення суконь як ще один спосіб самовираження і про те, що допомагає художниці відновити внутрішній ресурс.
Маша Рева. Фото: Іван Грабко
На виставці «Я проблема тут.?» представили вашу монументальну роботу «Сон про падіння у рожеву безодню», за якою стоїть особиста історія про пережите насильство. Наскільки важко вам було наважитися на таку відвертість?
Цей сюжет прийшов до мене більш ніж рік тому. Довго ця робота стояла у мене в майстерні незакінчена. Доволі часто ідеї зʼявляються з підсвідомості — і я не в змозі їх пояснити, ніби мої відчуття ідуть попереду логіки.
Влітку минулого року я одружилася. Після весілля ми з чоловіком поїхали на дачу до моїх батьків і в останній день нашої відпустки зустріли на пляжі людину, яка була винна у систематичному насильстві, — це наш сусід. Іван спочатку просив його відійти від нас, але, коли він відмовився, між ними сталася бійка, і я викинула його речі в море. Це була ніби ініціація — ми багато років їздили на дачу, були на цьому пляжі, але Іван зустрів цього чоловіка вперше. Врешті-решт навколо бійки, частиною якої мені довелося стати, зібралися люди та змусили його піти.
Для мене це була перша фізична зустріч з моєю травмою, яку я обходила стороною, починаючи з 8 років. Іван став першим чоловіком, який мене фізично захистив, адже татові я не змогла розповісти — мені було соромно. Коли подорослішала, я почала просто ігнорувати свій біль, тому що не хотіла всіх обтяжувати, а ті, кому розповідала, не змогли нічого зробити.
Коли ми з Іваном повернулися до Києва, в мене почався новий етап у художній практиці. Нарешті до мене дійшло, що всі ці роки тема тіла у моїй творчості допомагала мені прийняти себе. В цей момент до мене звернулася Маша Куліковська і запросила до участі у виставці «Я проблема тут.?» — так я нарешті закінчила цю роботу, вже повністю усвідомлюючи її зміст.
Маша Рева, «Сон про падіння у рожеву безодню», 2025
Як у роботі з’явився образ сцени та куліс, за якими постає тіло?
Це автобіографічна робота про прийняття власної жіночності попри довгі торги із собою, комплекси та пережите насильство. Тут присутня самоіронія, адже це і захисний механізм, і якість візуальної мови, якою я спілкуюся, — мої реальні почуття можуть бути важкими, тому спідниця і виглядає ніби куліси театру. Фокус на нижній половині тіла. Я фіксую піковий момент насолоди, яка була б неможлива без пізнання власної сексуальності як перемоги над комплексами.
Ви часто пропрацьовуєте в мистецтві власні страхи, біль та емоції?
Зараз я усвідомлюю, що я завжди це робила, але скоріше інтуїтивно, ніж усвідомлено. Я завжди знала, що моя темна сторона доволі інтенсивна, тому намагалася її сховати. Як людина, яка пережила не один епізод насильства, я хотіла робити щось таке, що даватиме силу іншим. Мені хотілося, можливо, іноді наївно, підтримати світ власною силою, адже усвідомлення її в собі було знаком, що я перемагаю власні слабкості. Не було бажання обтяжувати й так неідеальний світ. Зараз не те щоб світ глобально змінився — змінилася наша реальність, і я разом із нею. Я нарешті наважилася подивитися на власну темну сторону, вивчити її — це ніби шлях, який неминуче треба пройти, щоби стати ще сильнішою.
Маша Рева у своїй студії
Якою була ваша співпраця з кураторкою і художницею Марією Куліковською?
Маша хотіла взяти до експозиції іншу мою фотороботу 2016 року, де я працювала з тілами моделей. Я розповіла їй про цей живопис, і було очевидно, що це більш актуально і відверто. Я дуже вдячна, що вона мене зрозуміла і підтримала. На мою думку, тема актуальна ще й тому, що ми зараз масово переживаємо насильство, спричинене війною. І кожному з нас треба навчитися по-своєму цю травму усвідомлювати та перемагати врешті-решт.
Чи змінився з роками ваш погляд на себе та репрезентація себе у власних роботах? Чи близький вам жанр автопортрета?
Останнім часом це центральна тема. Війна і так зіштовхує кожного з власною трансформацією. Прийшов момент мені її фіксувати буквально. Але це не відміняє мого бажання віддалятися та наближуватися до себе. Моя практика може набувати вигляду і чогось функціонального, як, наприклад, проєкти, які я робила протягом останніх чотирьох років, повʼязані з взаємодією з дітьми. Або це може бути навіть щось утилітарне. Будь-що, що я роблю, нанизується на мій власний каркас відчуття світу, себе в ньому, спостережень, фіксацій. Я можу вигадувати різні світи, але в кожному я присутня.
Маша Рева. Фото: Іван Грабко
Дослідження тіла виходить у вас далеко за межі живопису, зокрема це і малювання по тканині, і навіть по шкірі моделей. Що для вас відкриває цей прямий тактильний контакт?
За своєю природою я дуже нетерпляча людина, мабуть, звідси й кількість напрямів моєї художньої практики. Мені здається, вони розвивають мене з різних сторін і підсилюють одна одну, а, може, мені просто швидко стає нудно і фокус перестрибує на нову «гру». Робота з тілом моделей трапилася в момент, коли я втомилася від навчання на дизайнерку одягу, якому присвятила 10 років. Це був такий власний бунт — знайти щось між одягом, тілом і малюнком. Можна навіть сказати, що я підсвідомо пішла у цей досвід, щоб вийти з одиночного руху і стикнутися зі світом інших у дуже інтимному акті, адже первинно я намагалася малювати «портрети» людей на їхніх тілах. Спостерігаючи за відкритістю інших до експерименту, я і сама ставала більш розкутою.
Чи різниться ваш підхід до роботи з різними медіа — живописом, рисунком, фотографією, тканиною, скульптурними елементами? Чи є техніки та матеріали, які вам ще цікаво спробувати?
Для кожної задачі я ніби перезавантажую свою «оперативну систему», налаштовуюсь на всі нюанси й виклики. Випробовувати себе захоплює, іноді виснажує, але мені по-іншому нецікаво. Є ще стільки всього, що мені хочеться зробити, у мене великі амбіції. Прямо зараз я працюю над перфомансом, у якому задіяні декілька напрямів моєї роботи і є взаємодія — це мене дуже захопило. Все ж таки з часом мені стало набагато цікавіше будувати системи, щоб більш комплексно провокувати почуття.
Маша Рева, «костюм людини», 2026
Маша Рева у своїй студії
Якщо говорити про те, як світові художники зображували себе та відтворювали різні психологічні стани, чиї роботи вам здаються особливо цікавими?
Останнім часом я дивилася багато на Френсіса Бекона, Міріам Кан, Трейсі Емін, Луїзу Буржуа, Марлен Дюма. Нещодавно я звернула увагу ще на Гелен Франкенталер. Бекон, імовірно, тримає мій фокус зараз найбільше, адже він працював зі складними суперечливими станами, а в мені багато протилежностей — цікавить співіснування власної сили та вразливості. Я передивилася, мабуть, усі його інтервʼю. Мені подобається аналізувати людей.
Чи вплинула повномасштабна війна на те, як ви відчуваєте власне тіло?
Відверто кажучи, різні бували стани. Але цікаво, що останній рік, попри всі обмеження сьогодення, мені чомусь легко тримати себе у певній системі, хоча, здавалося б, має бути навпаки. Може, це тому, що відмовлятися від чогось, що повʼязано з комфортом і задоволенням, стало нормою і вже не є кінцем світу. Тіло любить системність та увагу, і я намагаюся це враховувати, адже маю тренувати витримку. Мабуть, це така реакція на реалії — я не чекаю на диво, а налаштувалася на тривалу дистанцію.
Актуальною рефлексією стала робота, на якій ви зобразили себе під п'ятьма ковдрами в умовах відсутності стабільного теплопостачання. Чи розглядаєте ви її як певний «історичний документ»? Як вона була створена?
Це документація, але трішки поетична. У січні я повернулася з тривалої подорожі до Києва, і одразу з вокзалу поїхала на Маланку, де відзняла чотири плівки, фіксуючи це дійство. Натхненна, я повернулася назад у Київ, під ці п'ять ковдр — холод робив свою справу і буквально вичавив із мене цей сюжет, який я відтворила за години три в повній тиші, що на мене зовсім не схоже. Я була і зла, і добра, тому там стільки кольорів — це мої враження, які світяться крізь усі ці ковдри.
Маша Рева, «автопортрет під 5 ковдрами», 2026
Фото Маші Реви зі святкування Маланки, Красноїльськ, 2025
Серед нових робіт, якими ви поділилися, є серія Anger Management, присвячена діалогу зі своїм гнівом. Розкажіть, будь ласка, про неї докладніше.
Ця серія була створена вже після відкриття проєкту «Я проблема тут.?» і живопису, який я там представила. Чесно кажучи, для мене показати таку відверту роботу було і випробуванням, і необхідністю. Настав час для цього кроку, але відчуття були змішані. Тому я вирішила їх зафіксувати у серії великих акварелей про управління гнівом.
Мені було цікаво, чи стане мені легше, якщо я подивлюся на власний гнів з боку, хотілося його якось відокремити й вивчити. Робота з власними емоціями допомагає пізнати себе і врешті-решт їх опанувати хоча б на певному етапі, хоча б на певний момент. Ці рисунки створювалися акварельними фарбами на мокрих аркушах паперу не просто так. Я не могла повністю контролювати фінальний результат. Частково так, я обирала кольорову гаму, якісь форми, але мені хотілося, щоб відпускання контролю в процесі малювання з одного боку та конкретна задача з іншого відобразили мій чесний стан.
На фото також можна побачити сукню, яку ви пошили власноруч. Наскільки цікаво для вас зараз працювати з дизайном одягу? Як ви розкриваєтеся в цьому?
Я зараз знаходжуся на етапі, коли моя візуальна комунікація і є основним джерелом мого спілкування зі світом. Тож я подумала, що, якщо не показую ці роботи в середовищі галереї, може бути такий дивний формат портрета. В мене є така практика: я шию собі сукні, здебільшого коли мій стан змінюється і зʼявляється бажання створити собі нову «оболонку». Може, як захист, а, можливо, як ілюстрацію стану. В цьому випадку я досліджувала злість і мені стало цікаво: а що буде, якщо я поєднаю цей свій ритуал зі створенням одягу, але щоб він проілюстрував мою ідею та стан. Сукня чорна, тому що це колір усіх кольорів, абсолют — він наче оптичний ефект, який вказує на живіт, де зароджується і злість, і любов. Ще тут присутнє відчуття мого тіла: я більше не соромлюся його, а навпаки, люблю всі його вигини, які ця сукня обтягує. Я сприймаю цей топ і спідницю як одне ціле, тому називаю сукнею.
Маша Рева з серією робіт Anger Management, 2025
Наскільки мода важлива для вашого самовираження? Як би ви описали власний стиль? Які бренди вам імпонують найбільше?
Коли я навчалася на дизайнерку, не скажу, що я сильно висловлювалася завдяки одягу — це дуже втомлювало, його було забагато і хотілося просто обирати щось нейтральне. А от пізніше мені, навпаки, стало цікаво додавати собі впевненості за допомогою того, що я одягаю, і розкривати жіночність.
Зараз уже минуло 10 років з того моменту, і я так кайфую, коли щоранку прокидаюся і просто міркую: який в мене настрій, що я оберу, щоб отримати ще більше задоволення. Я можу виглядати як ніндзя або одягти щось драматично-жіночне чи зручну уніформу, тому що мої думки зараз не про одяг. Для мене він — інструмент, який можна використовувати по-різному. Відчуття, що ти вільна всередині, дозволяє сильно не замислюватися, а просто гратися.
Звичайно, є улюблені речі від Yohji Yamamoto, Comme Des Garçons, Issey Miyake, Margiela часів Мартіна, Celine часів Фібі, Ann Demeulemeester, Helmut Lang — це все така класика, яка завжди буде цінною. Є і багато класних українських дизайнерів. Мені постійно щось дарують, а я із задоволенням це все ношу і міксую — захоплююсь усіма, хто створює щось зараз, особливо в Україні.
На вашому шляху було немало модних колаборацій, зокрема співпраця з брендами Jacquemus і Rodebjer, лінія одягу, створена разом із Syndicate, костюми для Королівського театру Ковент-Гарден. Чи плануються наразі нові співпраці? Чи хотілося б вам знову попрацювати для театру?
Так і буде. Дві новини на ці теми з’являться наприкінці весни — початку літа.
Маша Рева у своїй студії
Ви маєте досвід у роботі з об’єктами інтер’єрного дизайну — килимами. Чи плануєте й далі розвивати цей напрям?
У мене в майстерні лежать 350 кілограмів глини зі Словʼянська — чекають моменту, коли я зможу їх перетворити на щось. Мабуть, усвідомлення цінності цього матеріалу мене і лякає. (Місто розташоване менш ніж за 20 км до лінії фронту, і це була остання партія глини, отримана художницею звідти. — Ред.). Чомусь мені хотілося зробити саме утилітарні обʼєкти з неї, щоб вони були ближче до людей, але час покаже, що це буде.
Мені дуже подобається робити щось функціональне, і це насправді сімейне. В нашій родині є стілець, який розробив мій прадідусь з Криму, — я мрію випустити його в тираж. Мій дідусь був самоучкою, він створював різні дивні речі, а мій тато (скульптор Михайло Рева. — Ред.) відтворив цей стілець за ескізами, і зараз він стоїть у його майстерні в Одесі.
Мені цікаво інколи теж заходити на цю територію, коли обʼєкт несе певну енергію та функцію. Окрема тема зі скульптурою, мій тато — скульптор, і мені завжди здавалося, що я не можу з цим працювати, але з часом мене почав захоплювати й цей напрям.
Стілець, створений прадідусем художниці
Як виглядає ваш типовий день у студії? Є якісь ритуали та деталі, що важливі для вас в процесі роботи?
Я вже четвертий рік намагаюся приходити до студії рано, і мені майже жодного разу це не вдалося. Кожен ранок починається з надії, але я все одно з'являюся там десь о 12.00, по дорозі замовляючи собі каву в термос — це база.
Я багато прокрастиную, можу довго сидіти й дивитися на робочу стіну, думати. Для кожного проєкту вони різні, у різних кутках студії, а іноді їх декілька. Це можуть бути і борди, і окремі малюнки, і щось, що мені треба побачити на проєкторі. Головний ритуал — під кожну ідею розставити всі меблі певним чином, щоб було максимально ефективно, вони на коліщатках, і це зручно. Я часто документую те, що я роблю, потім передивляюся та аналізую. Завжди є музика, яка мене надихає і вводить у транс. Можу потанцювати.
Маша Рева у своїй студії
З якими темами вам зараз найбільш цікаво працювати?
Мабуть, це трансформація і зачарованість невимовним, чимось містично дивним, що транслює наша реальність тут і зараз. А ще краса — я не боюся цього слова.
Це важче чи легше, коли у твоїй родині є інші художники? Як ваша мистецька практика впливає на особисте життя?
По-перше, це дуже зручно — не треба довго пояснювати, всі все розуміють з півслова. По-друге, це складно, тому що всі все розуміють з півслова.
У нас є такий собі чекап ввечері: хто що зробив за день, обговорюємо задуми, плани та якісь факапи теж. Я питаю поради, коли відчуваю, що мені потрібна підтримка. Загалом це подарунок долі: ми вчимо один одного, сваримося, миримося — все як у всіх.
Маша Рева зі своїм чоловіком, художником Іваном Грабком. Фото: Вікторія Кузнєцова
Що ще, крім мистецтва, допомагає вам відновити власний внутрішній ресурс?
Класна їжа — бажано, щоб її приготував Іван, він мій улюблений шеф. Час із друзями, гарно посміятися. Гаряча йога або будь-який спорт — дуже рідко, але є. Подорожі час від часу, в яких я зустрічаю людей, і місця, що мене надихають. А іноді це час наодинці, занурення в себе без думок про задачі, просто спостереження своїх вражень від споглядання світу, щирі емоції.
Текст: Катя Теллер
