У серпні українська сучасна художниця Єва Кафідова представила свої роботи одразу на двох важливих групових виставках — «Я пам’ятаю це місце, бо воно пам’ятає мене», організованої командою Spilne Art, і «Звір вийшов з лісу» в PinchukArtCentre. У першому проєкті Єва звертається до осмислення теми дому, його втрати й того, як його змінює війна, з серією відсканованих малюнків «Ко-автор». У другому — міркує на тему смертності і духовного перевтілення з серією керамічних робіт «Метаморфоза» і проєктом «УЗД коконів метеликів».
В інтерв'ю Harper's Bazaar Ukraine художниця докладніше розказала про ці та інші теми, що її хвилюють; роботу з різними матеріалами та медіа — від акварельних малюнків до скульптур з металу; про своє ставлення до сучасного артринку, в якому немає однозначного та чіткого розподілу на виключно «комерційне» та «концептуальне»; про джерела впливу, особисті рефлексії та здатність ставити питання, які дозволяють глибше досліджувати себе і навколишній світ.
Єва Кафідова. Фото: Андрій Касянчук
Ви працюєте з різними медіа: графічними техніками, живописом, керамікою, створюєте вироби з металу. Як би ви описали свою практику? Чи можете виділити ключові теми, до яких повертаєтеся знову і знову?
Для того щоб розповідати про те, що я роблю, вважаю важливим спочатку визначити, хто я, що не завжди легко. Кожного разу, як потрібно сказати, чим займаюсь і я називаю себе художницею, за цим слідують два обовʼязкових наслідки: людина перепитує, що саме малюю, а я мовчки показую свій інстаграм чи сайт. За три роки усвідомленої мистецької практики, попри написані неодноразово біо, описи і наче вже знайдені формулювання, попри мою любов до слів і говоріння — я все ще займаюсь саме візуальним мистецтвом, і його треба бачити в першу чергу, а вже потім читати.
Взагалі, мені сильно важлива ще одна ідентифікція — англійською це лаконічно звучить як questioner, українською як «людина, яка ставить запитання». Це також дає велику підказку до моїх робіт, бо часто я не стверджую, а радше ставлю питання і чекаю на зворотній звʼязок від інших. Чи варто боятися смерті? Вона сумна чи світла? Що стає з тими, хто помер? У мене є дім? У мене він точно є? Самота — це радше добре чи ні? Самотність буває живильною? Що робить митця митцем? Що робить митця не митцем? Іноді мені здається, що я можу безкінечно це робити. Питання виходять з моєї цікавості до життя і навколишнього: я прощупую ними, як равлик своїми ріжками, світ і людей, намагаючись зрозуміти контури та розміри. Це і є теми, до яких я постійно вертаюсь.
Робота з серії «Відлік», 2025
Розкажіть, будь ласка, про свої ранні проєкти, що заклали основу вашого художнього стилю.
Коли я готувалась до вступу в академію, то в перервах між тим, щоб вчитись живопису та робити штудію малюнку, виходила малювати дерева тушшю. Цих малюнків було так багато, що я кожен тиждень завішувала стіну все новими і новими. Мені подобалось малювати одні й ті самі дерева у дворі раз за разом, кожен раз дивлячись на якісь інші їхні частинки, інше світло, фокусуватись на різних гілках. Я ніколи не втомлювалась від повторення, бо ніколи його так не сприймала — це було максимально повноцінне вивчення одного бездонного образу. Так працюю, мабуть, і досі — у мене дуже багато образів, що повторюються з роботи в роботу. Наприклад, зерно — це зерно думки, як в Біблії, що падає у ґрунт вашого розуму і проростає у щось, може, родюче, може, інвазійне, може, ще якесь... Чи обрій — а що за ним? Метелики.
Робота з серії «Відлік», 2025
Чи змінилося з часом ваше ставлення до матеріалів, технік, роботи з простором? Що вас сьогодні цікавить найбільше?
Так, звісно. Я в цілому не сильно люблю затримуватись на чомусь, мені подобається постійно пробувати нові технічні рішення, це просто весело. Не одразу їх використовую саме для проєктів, у яких чітко окреслюю ідею. У мене є розділення практики на «потік» і «сформовані проєкти». Вони абсолютно рівноцінно важливі, але підхід різний — у потоці я багато пробую, малюю, там є якесь нескінченне висловлювання мого погляду на світ, там живуть технічні експерименти, і я їх не сильно трактую. А потім можу використати те, чому навчилась, щоб зробити роботу, у якій я чітко кажу: «Це про Х». Сьогодні мене цікавить робота з металом, бо придумала штуку, яку хочу зробити саме з нього. Коли я її створю, не факт, що мене все ще буде цікавити метал. Я більше спираюсь на те, який матеріал найліпше відтворює мою думку, ніж на те, який саме це матеріал.
Робота з серії «Ко-автор». Фото: Андрій Касянчук
В яких країнах були представлені ваші роботи та які мистецькі проєкти ви вважаєте найважливішими? З якими інституціями хотіли б попрацювати в майбутньому?
На Кіпрі мала перший виставковий досвід, потім все — в Україні. Немає найважливішого, якщо говорити про моє відчуття, бо всі вчили різних аспектів співпраці, по-різному впливали на карʼєру, робили видимою для дуже різних груп людей, глядачів і глядачок. Немає конкретної інституції, з якою я б хотіла попрацювати, бо все дуже сильно залежить від команди та ресурсів. Ціную роботу з цікавими людьми, коли є можливість втілити проєкт у потрібному й бажаному тобі обʼємі.
Музеї мені сильно цікаві, Hamburger Bahnhof у Берліні сподобався. Галерей улюблених для себе поки не знайшла. Я поважаю The Naked Room, але мені важко уявити людину, якій вона не подобається (маю на увазі серед тих, хто має знання і досвід у мистецькому середовищі). Gunia Nowik у Варшаві класна, але я гадки не маю, які вони у співпраці. Тут, чесно кажучи, я б не про квадрати думала, а про тих, хто вирішує, що в них буде і як саме.
Робота з серії «Відлік», 2025
Чи можете згадати інших митців, художні рухи, культурні явища, що мали на вас вплив?
По хронології впливу на мене це Туве Янссон, Антуан де Сент-Екзюпері, Рей Бредбері, фільм «Ангел-А» (2005), філософія мінімалізму, «Аватар» (2009), «Девʼять» (2009), Девід Бові, Марина Абрамович, Йоджі Ямамото, Софія Коппола, Еґон Шіле, Чак Паланік (особливо його «Колискова»), Баугауз, Казимир Малевич, Radiohead і Том Йорк, «Робота без авторства» (2018), «Орландо» (1992), Микола Стороженко, Кете Кольвіц, Леонард Баскін, Нодлін П'єр, Ель Греко, Ганс Ерні, Пабло Пікассо (блакитний період), польський плакат, Володимирський собор, «Оранта», Андрій Блудов і Андрій Цой, Трейсі Емін, Кікі Сміт, повномасштабне вторгення рф на територію України, The Naked Room, Лізавета Герман, історія ЦСМ у Києві, Квентін Тарантіно, Йозеф Бойс, Крісто і Жанна-Клод, Нікіта Кадан, Art Paris, похорон Володимира Мельниченка у 2023-му, аналогова фотографія на плівку, херарт, В'ячеслав Машницький, Філіппо Сорчінеллі, Магдалена Абаканович, Катя Лесів, Фелікс Гонсалес-Торрес.
Якщо б я сиділа далі, то цей список був би у три, десять, двадцять разів довшим. Я не оцінюю розмір впливу, бо все це у синтезі робить моє враження про мистецтво, себе і світ саме таким, як воно є. Дивлюсь зараз на перелік, правда, там дуже багатьох імен і подій немає. Може, колись для себе складу повний.
Як змінилися ваші роботи в період повномасштабного вторгнення? Чи стало ваше мистецтво більш політичним?
У 2022 році я завершила навчання на бакалавраті у НАОМА. У моїй роботі як мисткині все тільки починалось, і це співпало з початком всеохопного руйнування, що несла і несе рф, я не знаю «до», не знаю, як могло б бути без цього досвіду. Політичним мистецтво є завжди.
Єва Кафідова. Фото: Андрій Касянчук
Здається, що простір українського сучасного мистецтва можна умовно розділити на дві площини: комерційне і концептуальне — таке, що продається в Instagram, і те, що проходить складний виставковий шлях. Чи правда це так, чи все дещо складніше та багатомірніше?
У чистій формі не буває ні одного ні іншого. Все це впирається в одне запитання «звідки гроші»? Іноді художниця чи художник має другу роботу; іноді роботи купують люди із задекларованими прибутками; іноді купують ті, хто на питання «чим ви займаєтесь» сміються і кажуть «різним»; іноді інституція платить стипендію або замовляє роботу; іноді замовляє приватна особа, іноді бізнес; іноді відбувається чиста філантропія, іноді оптимізація податків; іноді хтось просто закохався у мистецтво; іноді автор чи авторка не вкладали жодного сенсу, а глядач чи глядачка його побачили; іноді сенсу було так багато, що ніхто так і не зрозумів; іноді відмовлялись працювати разом, бо це вибір у підтримку регресу карʼєрного, державного тощо, іноді, іноді, іноді. Я б не спрощувала, бо це набір ситуацій, які часто відбуваються у житті однієї людини.
Наскільки важливою, на вашу думку, є комунікація з іншими митцями, формування спільноти, робота над груповими експозиціями, створення спільних проєктів? Чи може художник працювати сам, не відриваючись при цьому від спільного контексту?
Мені важливо. Не необхідно, але це сильно надихає, розширює твої знання досвідами інших людей, обпікає, вчить, відкриває двері, характери, радість. Не бути зі спільнотою і бути у спільноті при цьому — малореально. У мене є друзі-колеги, хоч і не багато.
У серпні команда Spilne Art представила групову виставку «Я памʼятаю це місце, бо воно памʼятає мене», де можна побачити ваші роботи та проєкти ще 8 авторів. Чи правильно буде сказати, що вони осмислюють тему дому? Розкажіть, будь ласка, про них докладніше.
Моя робота є частиною серії «Ко-автор» 2023 року. З технічного погляду я гралась тоді з тим, як багато мануального труда має бути вкладено у твір, щоб він сприймався цінним іншими людьми. Я зробила декілька малюнків і сканувала їх, віддруковуючи одразу нові версії, знаєте, це як коли ти друкуєш своє обличчя на маминому робочому ксероксі. «Оригінальні» роботи було знищено, щоб нічого не конкурувало з тими, що залишились. Насправді це абсолютно ідентичний процес до класичного друку на офортному станку, якщо не вдаватись у деталі, що друк відбувся на папері 90 мг і цифровим способом.
Людина на ходулях — це повторюваний образ у моїй практиці. Після закінчення війни мені потрібен буде безпечний спосіб потрапити додому, тож я обираю залізні ходулі, посилаючись на Туве Янссон і те, як її персонажі перетинали висохле море. Люди будуть іти степовим морем мого дому, замінованим, зі смертельними для живих слідами війни. Людина, що придбала цю картину на відкритті, запитувала, чи це я на роботі. Я не знаю, і так, і ні.
Штука в тому, що залізні ходулі функціонально не мають сенсу — вони були б занадто важкими, щоб на них кудись рухатися. Роботи розташовані одна над одною, як кадри, що мали б демонструвати рух, але його немає, бо насправді я не хочу бачити свій дім. Коли помирає близька тобі людина, якщо ти не був присутнім на похованні, то так і живеш з відчуттям, ніби вона ось-ось вийде з-за кута на тебе, обійме і посміхнеться. Мені подобається памʼятати свій дім і себе там щасливою. Я не хочу його ховати.
Єва Кафідова. Фото: Yely Zaza
«Виставка «Я пам’ятаю це місце, бо воно пам’ятає мене» не обмежується темою дому, як це може здатися на перший погляд. Представлені роботи говорять про інші, ширші виміри пам’яті: це може бути куточок дитинства, де було добре й безпечно, або подія, до якої подумки повертаєшся знову і знову, щоб відчути опору. Йдеться не стільки про конкретні простори, скільки про ті внутрішні місця, які зберігають у собі силу й значення навіть тоді, коли в реальності вони вже недосяжні»,
— додає Наташа Ткаченко, засновниця Spilne Art.
Також у серпні в Мистецькому Арсеналі відбувся воркшоп «Невідоме, незнане, невидане» за вашої участі, що пропонував відрефлексувати на тему втрати чи віддаленості від дому. Чим, на вашу думку, такі ініціативи можуть допомогти тим, хто має травму, та що ви особисто відчуваєте, згадуючи свій дім у Новій Каховці?
Це був воркшоп, присвячений тому, як інші говорять і уявляють собі твій дім і чим він є для тебе. Після окупації та підриву Каховської ГЕС Нова Каховка, звідки я родом, стала асоціюватись у інших людей в першу чергу з катастрофою. Але мій дім — це не тільки деструкція, втома і порожнеча. Це міражі, свобода і мовчання, тиша, перекотиполе, спека, водойми, змії, я, зрештою. Дізнатись, чим є дім інших і що я знаю про нього, розповісти про свій — це про повагу і бажання знати.
РОБОТА З СЕРІЇ «МЕТАМОРФОЗА»
РОБОТА З СЕРІЇ «МЕТАМОРФОЗА»
РОБОТА З СЕРІЇ «МЕТАМОРФОЗА»
РОБОТА З СЕРІЇ «МЕТАМОРФОЗА»
Розкажіть, будь ласка, про свій новий груповий проєкт «Звір вийшов з лісу», що відкрився наприкінці серпня в PinchukArtCentre.
У ньому представлені дві мої роботи, що дуже повʼязані між собою: «Метаморфоза» і «УЗД коконів метеликів». Загалом весь проєкт — про магію та її присутність у побуті, про ритуали і практики, що є сакральними для певних людей з певних причин. Коли Даша Шевцова (кураторка виставки) вперше показала мені план простору, розповіла про свою ідею і попросила ці роботи, я доволі швидко погодилась. Це красивий проєкт.
«Метаморфоза» — це процес перевтілення людини після смерті на імаго (остання стадія розвитку метелика, візуально це буквально вже метелик), який я фіксую у керамічних скульптурах. Цей образ і ця думка про перевтілення зʼявилась у мене у 2022 році. Я тоді жила на вулиці Великій Васильківській у Києві, була рання осінь, і на мій балкон кожного дня прилітали метелики. Я збирала їх, чорних, кожного ранку і думала про новини про контрнаступ, які тоді вже просочились у новини, про це всі говорили. Думала про те, як багато людей помирає у Херсонській області, думала про те, як страшно може бути помирати. Я збирала метеликів, і це робило більш матеріальним моє усвідомлення кількості загиблих людей. Є такий міф, знайомий мені все життя, що метелики-одноденки — це душі, яким було надано ще один день, щоб провести його у світлі. Несвідомо, тепло, і вже з цього стану перейти у потойбіччя, не зі страждань. Кожного разу, як я бачила метеликів, думала про це.
Робота з серії «УЗД коконів метеликів»
«УЗД коконів метеликів» фіксує момент смерті інструментом, яким зазвичай фіксують початок життя. Я думаю про відомий інший міф, про 40 з чимось грамів, які покидають тіло після смерті, думаю про вагу смерті, її матеріальність, як її вхопити. Назва багатьох плутає, і люди думають, що це реальне УЗД. Я б такого не робила, не думаю, що це гуманно.
«Імаго», 2025
Я не люблю питання «Що вас надихає?», але отримую задоволення, розглядаючи особисті нотатки і думки художників, випадкові фотографії чи рекомендації, тож запитаю інакше. Чи є якісь книги, фільми, статті, що зацікавили вас останнім часом і якими б ви хотіли поділитися?
Два останніх моїх враження — артбук Олесі Саєнко Want to know a secret і книга «Лицар, дама, авангард. Розмова Валентини Клименко з Жаном-Клодом Маркаде».
Артбук Олесі ідейно мені дуже близький, я загалом люблю її практику, вона вміє сильно налякати й потім заспокоїти, поцілувати у чоло та сказати: «Все добре, апокаліпсис не трапився». Я так відчуваю. Це робота, яка починається з того, що її подруга принесла архівне власне відео, і, переглядая його, Олеся подумала: «З дівчинкою щось трапилось». А далі — треба розбиратись. Я не можу надати занадто багато пояснень, але ще одне додам: всередині тексти обігрують слово-секрет — як той секрет, що є виділенням з тіла.
А розмова з Жаном-Клодом мені цікава з історичного погляду, а ще тому, що я тісно повʼязана з французами багато років — частина моєї родини живе у Франції. Я на багато моментів звертаю увагу і думаю «базовий француз», мені смішно якось по-доброму. Сумно, звісно, теж, але ви зрозумієте, тільки якщо будете читати. Не можу сказати, наскільки це якісна література, бо сама тільки почала.
Ескіз до проєкту «Мої води», 2025
