У межах виставки «Це всього лише кінець світу» в PinchukArtCentre представили роботу Катерини Лисовенко «Ембріон русалки», у якій художниця знову звертається до фантастичного образу, відомого в українській міфології. Через зображення містичних створінь Катерина апелює до глобальних тем — насильства, порушення прав жінок та вразливих груп, військових злочинів і крихкості людського життя, що під тиском набуває нових форм.
В ексклюзивному інтерв'ю Harper's Bazaar Ukraine художниця розказала про особливості своєї візуальної мови та української культури, у якій глибокий зв'язок з природою та присутність надприродних рис часто виступають синонімами чистоти та свободи. Про нові проєкти Катерини в Києві та Варшаві, її знакові серії та сприйняття мистецтва як власної форми спротиву — читайте докладніше в нашому матеріалі.
Катерина Лисовенко, «Ембріон русалки», 2024
У листопаді в PinchukArtCentre відкрилася групова виставка «Це всього лише кінець світу», де можна побачити вашу роботу «Ембріон русалки». Чи не могли б ви детальніше розказати про цей образ?
Раніше я вже працювала з темою дегуманізації, яка знаходить відображення в імперському світогляді — образами сатирів, кентаврів. Це істоти, що не є людьми і розміщуються нижче в ієрархії, зокрема в уявленні греків та римлян — спочатку йде чоловік, потім жінка, далі тварини і міфічні створіння.
Україна теж описується в давньогрецьких і давньоримських текстах як місце, де живуть непізнані містичні істоти. Аналізуючи те, як в імперіях зображувалися фантастичні створіння, можна зрозуміти, як працює дегуманізація. Заявляючи, що певні території, які ти прагнеш підкорити, населяють не люди, а монстри — ти отримуєш можливість їх знищувати, почати агресивну війну, і при цьому дати людям відчувати себе «хорошими». Якщо подивитися на російські новини — саме так вони і мислять. Після окупації Криму та Донбасу вони активно займалися дегуманізацією українців, а згодом і європейців.
Катерина Лисовенко, «Пророчиця. Вона стає хвилею», 2025
Коли я виїхала в Європу, я замислилася над тим, що про грецьку культуру давно відомо більше, ніж про українську. І якщо в першій не бути людиною — це приниження, то в Україні та інших країнах, що ніколи не були імперськими, «нелюдська форма» може сприйматися як акт свободи та звільнення.
Наприклад, дівчина, що стала тополею у вірші Шевченка, не погоджується жити у світі без коханого, який загинув у бою. Це не регрес, а жест її волі. У нас зовсім інше світосприйняття. Схожі мотиви можна помітити у вірменській, грузинській, татарській культурах — історії про те, як люди перетворюються на камені, вітер чи інші природні елементи, рятуючись від нападу загарбників. Те саме з русалками. Природа у нас виступає місцем збереження пам’яті.
Виставка говорить з глядачем про внутрішні трансформації, які відбулися з нами в період війни. Як ви відчуваєте ці зміни в собі та в суспільстві?
Це складне питання. Якщо говорити про мене — це базове відчуття безпеки. Після початку повномасштабної війни світ став здаватися ще нестабільнішим. Мені уявлялося, що вулиці й будівлі українських міст міціні та нерушимі — нині я бачу їх вразливість.
Раніше я жила з думкою, що в Європі всі війни закінчилися і нової бути не може, але ми знову з цим зіткнулися і доводиться переосмислювати свої уявлення про світ. З одного боку ти відчуваєш розчарування через те, що людина здатна на таку жорстокість, з іншого — бачиш скільки робиться героїчного та доброго.
Катерина Лисовенко, «Відень, дитячий майданчик, присвячений дитячим майданчикам в Україні», 2025
Я зараз мешкаю за кордоном і помічаю, як під питання ставиться сама легітимність мого життя тут, наче тобі треба заслужити це право. У Європі ти почуваєшся гостем, і ніхто навіть не намагається це приховати.
Щодо змін у суспільстві, їх багато і вони глобальні. Спілкуючись з друзями та знайомими, я відчуваю, що перші півроку великої війни ми були дуже об’єднані, а потім різні досвіди розділили людей. Нині я бачу прагнення знову прийти до взаєморозуміння, незалежно від країн та умов, у яких ми опинилися — щоб не втрачати зв’язки зі своїми. І це дуже цінно.
Минулого року в рамках виставки «Я з тобою» в PinchukArtCentre також демонстрували ваш «Автопортрет у старому австрійському саду», де зображення прекрасного саду контрастує із вашим зміненим образом з рогами. Ця робота для вас про відчуження, про те, що досвід проживання війни утворює стіну між нами та іншим зовнішнім світом?
У перший рік повномасштабної війни, коли я з дітьми виїхала до Австрії, нас поселили у старовинному саду. У місці, де я б мріяла жити, з 500-річними деревами. Насолоджуючись його красою, я водночас читала жахливі новини про події в Україні, і почувалася дуже дивно. Наче з одного боку цей сад діяв на мене терапевтично, а з іншого — робив реальність геть психоделічною.
Катерина Лисовенко, «Автопортрет у старому австрійському саду», 2022
Ця робота для мене про людину у дестабілізованому стані, що почувається особливо чутливою до шеймінгу, булінгу та проявів дискримінації. Неемпатичні люди можуть користуватися твоєю вразливістю, казати нетактовні речі та приносити біль. Це про відчуття інакшості, коли знаходишся за кордоном. При цьому мені хотілося маніфестувати свою присутність, сказати «я тут». Навіть у такому стані я залишаюся собою.
Наскільки вам загалом близька тема автопортрету?
Мені здається, до автопортрету звертаються майже всі художники, які займаються живописом, особливо ті, хто працюють з людським тілом. Це важлива тема, і я періодично зображую у роботах себе та різні особисті стани.
У ваших роботах часто присутні фантастичні створіння та елементи. Вам завжди був цікавий міфічний світ?
Я пам'ятаю момент, коли знайшла свій шлях у мистецтві. Я тоді хотіла робити серію про різні міфології, адже завжди любила читати про них. Мою увагу привернуло те, що в міфах різних країн повторюються патерни насильства щодо жінок і дітей, які часто подаються як щось очевидне чи хороше. Тоді я зрозуміла, що в культуру глибоко вкорінена тема дегуманізації та «жертвоприношення», яку представляють як надихаючий акт, і доки буде так — в суспільстві відбуватимуться жахливі речі.
Катерина Лисовенко, «Кассандра та Змії», 2025
Не знаю, чи можна уявити світ без насильства, але його рівень точно можна зменшити. Мені здається, якщо наша культурна база була б переосмислена, світ міг би стати кращим. Тому я звертаюся до архетипічних образів: кентаврів, русалок, істот, у яких поєднуються риси людей і тварин. Це дозволяє поглянути на реальність під іншим кутом.
Тема фантастичного цікавить вас у житті так само, як у власному мистецтві? Обираючи, що подивитися чи почитати, ви б зробили ставку на щось містичне чи реалістичне?
Читаю я в основному філософські видання чи художню літературу. Раніше любила фентезі й іноді досі повертаюся до цього жанру, щоб розгрузити голову. Ще мені подобається японське аніме, адже там герої ніколи не живуть в ілюзії абсолютного миру.
Я б хотіла уточнити, що зображення міфічних істот мені потрібні не тому, що я прихильниця фентезі, а для того, щоб показати стан речей. Наприклад, як наша культура визначає реальність, у якій ми живемо. Але ж як намалювати цей дискурс? Ти зображуєш щось, що можна побачити.
Якщо говорити про книги, що мали на мене вплив — це в основному твори «лівих» письменників, а також видання про життя художників, Вінсента Ван Гога, Анрі Матісса та інших митців. У дитинстві я читала багато української та міжнародної художньої літератури, а також фантастику — вона для мене про політичне мислення, про те, як будується світ.
Катерина Лисовенко, «Кассандра бачить Трою», 2025
Крім того, я люблю поезію. В школі мені дуже подобалася «Лісова пісня» Лесі Українки, твори Ольги Кобилянської. Феміністична література на мене сильно вплинула. Ти чуєш у суспільстві думки «жінка не може бути художницею чи філософинею», а потім читаєш Сьюзен Зонтаґ і розумієш абсурдність цих стереотипів.
Я ціную хороше кіно — стрічки Міхаеля Ганеке, Райнера Фассбіндера, П'єра Паоло Пазоліні — але зараз рідко його дивлюся, бо для мене це інтелектуальна робота. Це забирає багато сил і такі картини я планую собі раз на місяць. Коли в мене якась життєва криза — передивляюся «Володаря перснів». Ця трилогія — і книги, й фільми — не ескапістська, а дуже реалістична. Це як прийти в гості до старого друга, випити чаю і поговорити про важкі життєві теми.
Якщо згадати проєкт «Пропаганда світу моєї мрії» — можна побачити, що ви використовуєте міфологічні та християнські символи для розмови про гендер та права ЛГБТК+ спільноти. Як ви сприймаєте цю серію зараз?
Цей проєкт початково був створений саме для України, з урахуванням локального контексту. Зараз я знаходжуся в іншій реальності і в Австрії комунікувала б про це інакше.
У ньому я зверталася до теми квірності та фемінізму, спираючись на власний досвід та спілкування з людьми, що не підтримували, не розуміли, не сприймали ці теми. Я почала думати про те, як можна вийти за рамки інституцій та музейних стін — створюючи фрески у міському просторі, я могла активніше говорити з різними глядачами. Фактично це була серія робіт про права жінок та про «інакшість», але я не використовувала в них впізнавану символіку.
Катерина Лисовенко, робота, створена в межах проєкту «Пропаганда світу моєї мрії», Львів
Перебуваючи в Європі, я розумію, що тут немає таких проблем з фемінізмом, але є інші моменти, наприклад, посилення праворадикальних та антиемігрантських настроїв. Тут цей проєкт треба було б перевигадувати. Скоріше за все, працюючи над його продовженням, я б зробила акцент на проблемах біженців, як найбільш пригнобленої групи в Європі.
З якими медіа ви наразі працюєте?
Щоб бути в сучасному мистецтві, важливо розуміти, як працювати з різними техніками та медіа, але живопис наразі для мене основний. У нього стільки можливостей і водночас стільки задач. Я обсесивна людина і живопис затягнув мене. Мені цікаво досліджувати його природу.
У ваших роботах часто можна побачити оголених людей — це про вразливість чи, можливо, про чесність із собою та світом?
Оголеність — це про універсальність. Вона прибирає багато культурних нашарувань. Останнім часом, після переїзду до Відня, я частіше малюю одягнених людей, бо тепер дивлюся на речі як на мембрану чи другу шкіру.
Катерина Лисовенко, «Відень, нова школа мого сина», 2025
Одяг — це щось дуже персональне, він говорить з нами про певні соціальні статуси та культури, але я зрозуміла, як можна сприймати його «ширше». Тепер я його не боюся, хоча раніше не любила зображувати в своїх роботах. До того ж, я часто зверталася до образів мертвих, а людей в раю малюють без одягу. Русалки, яких ви бачите в PinchukArtCentre, — це теж мертві. Лише нещодавно я почала зображувати живих людей.
У вас є окрема серія робіт 2022 року, присвячена жертвам війни в Україні. Що для вас було важливо зафіксувати?
Мені хотілося, щоб ці роботи стали свідоцтвами військових злочинів. У 2022 році я не знала, як ця війна буде розгортатися далі, чи зможе Україна вистояти. Тоталітарні режими завжди намагаються приховати свої звірства, викреслити їх з пам’яті людей. Тож мені було важливо зберегти ці історії.
У ваших роботах неодноразово зустрічається образ саду, що по-різному осмислюється. Як ви його трактуєте?
Для мене сад — це зона комфорту. Місце, де мені добре, яке ми створюємо спільними зусиллями. Сад — ніколи не про індивідуальне. Ти співіснуєш там з іншими людьми та створіннями. Це найкраща форма співжиття. Порівнюючи Україну та Австрію, я відчуваю, що ми — така собі країна-сад.
Катерина Лисовенко, «Барокова осінь у Відні», 2025
Якщо звернутися до української емігрантської прози та поезії, ми побачимо, що там оспівується бажання посадити вишню, абрикосу, перенести щось звичне та красиве на незвідані чужі території.
Розкажіть, будь ласка, докладніше про виставку «Дунай завжди приносить мої вітання з Відня до Чорного моря», що відкрилася в листопаді у Варшаві.
Це був дуже терапевтичний для мене проєкт, представлений в Австрійському культурному форумі у Варшаві. На цій виставці показали мої роботи та Юрія Білея — одного зі співзасновників «Відкритої групи».
Юрій дуже допомогав мені з особистими кризами, коли я виїхала за кордон, тож я одразу подумала про нього, коли мене запросили до участі у проєкті. Ми з Юрою працювали з темою біженства, яке з часом переходить у мігрантство.
За кордоном із труднощами зіштовхуються люди різних професій. З одного боку художникам легше, ніж, наприклад, лікарям, але теж потрібен час на адаптацію. Ти взаємодієш з новим простором, і це як рана. В Україні тебе знають, ти вже свій. Відвідуючи відкриття в Польщі чи Австрії, ти відчуваєш, що тебе тут не знає ніхто, наче все починаєш з нуля.
Катерина Лисовенко, «Відень, кафе для робітників Майдлінгу», 2025
Митець — як помідор на городі, що «київським» чи «одеським» сонцем випещений і з цієї землі росте. А в нових умовах треба якось перелаштовуватися і зрозуміти, ким ти є зараз та про що хочеш говорити. Якщо зафіксуватися на своїй сталій ідентичності — можна перестати розвиватися. При цьому важливо завжди бути чесним і працювати саме з тим, що тобі болить.
На виставці представлені п’ять моїх робіт. Міркуючи над назвою проєкту, я подумала, що Дунай завжди тече в Чорне море — так Відень для мене символічно пов’язаний із Україною.
На своїй сторінці в Instagram ви представили серію нових робіт із присвятою Паулю Целану, Діонісу, Жилю Делезу. Розкажіть про них докладніше, будь ласка.
На одній з цих картин представлені військові — її я присвятила своєму другові-поету, що служить у ЗСУ, Дмитру Шандрі. Знаходячись за кордоном, я певний час переживала кризу ідентичності та думала про те, над якими темами я можу працювати, а над якими — ні. Це вперше я зобразила військових, реальних особистостей, не міфологізованих. З одного боку, це найважливіші люди зараз в Україні, а з іншого — найбільш безправна соціальна група. Переді мною постала непроста задача — намалювати їх справжніми, не героїзуючи, але і не применшуючи. У цій роботі ноги військових дещо видозмінені — це і нагадування про коріння, і наче лапки, які дають здатність відчувати місце, в якому знаходишся. Я думала, як показати, що військові «тримають» землю. Вони в неї не вростають, це вона за них тримається.
Інші присвяти — це символічний місток, який я прокладаю між Австрією та Україною. Я розумію, що ніколи не буду австрійкою, але наразі й не проживаю всі досвіди, з якими зіштовхуються люди в Україні. Мені хотілося пов'язати ці два світи. Пауль Целан — поет, який народився в Україні та після Другої світової війни іміґрував до Австрії.
Катерина Лисовенко, «Військові та зірки», 2025
Мені близька тема діонісійства — тема буйності життя, природа, що набуває персоналізованих рис. Якщо подивитися на міфи, є розуміння, що ти можеш зайти в ліс чи море і з нього вже не вийти, та водночас у них стільки сили і життєдайного заряду. Це найближче до того, як я відчуваю світ.
Жиль Делез — один із авторів, який допоміг мені вийти з кризи. Мене завжди цікавило, як намалювати стан речей, що існує в культурі, як його побачити. А Делез описує різні механізми, що працюють в нашому суспільстві, економіці, політиці, культурному житті.
Як мистецтво тебе ментально підтримує в ці часи?
Вважається, що тільки мистецтво може повернути тобі відчуття суб'єктності. Це дуже допомагало мені, особливо на початку повномасштабної війни. Я почувалася такою слабкою відносно ракет, бомб та цієї військової машини. Але мистецтво дає тобі змогу переписати ці взаємозв'язки, розуміння, що ти можеш щось змінити.
Насильство — це меседж, а ти можеш його розвернути і переписати. Позбавити агресора, який прийшов нищити, сили; вказати на його справжню ницість і жалюгідне життя.
Були моменти, коли мистецтво мене рятувало, але воно може і психологічно розхитувати, тому важливо завжди підтримувати «ментальну гігієну» і розуміти, куди ти рухаєшся. Якщо ти опікуєшся своїми матеріалами, робочим простором, тим, що ти можеш контролювати — робота дійсно стає терапевтичною. Врешті мистецтво повертає тобі відчуття «себе».
Катерина Лисовенко, «Тиха година», 2025
Нагадуємо, що групову виставку українських сучасних художників «Це всього лише кінець світу» можна побачити в PinchukArtCentre до 4 січня 2026 року.
Текст: Катя Теллер
