Один з найвідоміших українських сучасних художників Олег Тістол у серпні представив глядачам виставку «Тіні Імперіалу», в якій зібрані сотні робіт митця, створені в різні десятиліття та на різних життєвих етапах, — це автопортрети, картини, об'єднані знаковими для автора образами пальм, гір (зокрема, кримської вершини Ай-Петрі), тіней, які художник зараз досліджує під новим кутом, і багато інших.
Інформаційним партнером проєкту, що реалізував львівський сучасний артцентр Mercury Art Center, став Harper's Bazaar Ukraine. В ексклюзивному інтерв'ю для видання Олег Тістол докладніше розказав про сприйняття власного мистецтва і спроб його класифікувати, про свободу художника й те, що значить для нього успіх, про важливість зв'язку з українською культурою та глядачем; теми, що його хвилюють, і сприйняття сучасного культурного процесу в Україні.
«Тіні Імперіалу» — масштабна ретроспектива. Що ви відчуваєте, дивлячись на сотні своїх робіт, що були створені з 1970-х до сьогодні?
Відчуваю, що недарма прожив стільки років і недарма щось робив. Але є дуже важливий момент — я відчуваю, що незабаром хочу влаштувати собі перезавантаження. Хочеться підсумувати все й піти далі. Відчуваю, наче зняв із себе якийсь величезний тягар.
Місцем проведення ретроспективи ви обрали не звичайний галерейний простір, а історичну будівлю, що є свідченням зміни епох. Як ваші роботи вступають у діалог з цією локацією?
Усе це дуже органічно в позитивному та критичному контексті розляглось. Я тут повністю довірився куратору Андрію Рибці. Він професійно інтегрував роботи як з погляду зсередини, так і зі сторони. Зважаючи на всі компетентні рецензії, які до мене дійшли, зокрема критичні, мені здається, що все це туди вписалося дуже вдало. Власне, я сам обрав цей шлях — проводити зараз цю виставку в такому просторі. По-перше, лише такі локації мене цікавлять,а по-друге, я відчуваю себе людиною, яка подорожує в часі. Усі ці культурні чи не культурні нашарування, які там є, — усі для мене дуже теплі та рідні. Моє дитинство починалося тоді, коли ще в селі моїх дідуся і бабусі не було електрики, її при мені проводили. Відчуття, що народився в 1900-му.
Як, на вашу думку, зазіхання імперій вплинули на формування української самосвідомості та наше прагнення до свободи як ключової національної цінності?
Найбільше на нашу історію в драматичному/трагічному сенсі вплинули росіяни. Але все одно ніхто з них не змінював нашої внутрішньої сутності. Усі ці впливи недоімперій перебільшені. Здоровий український глузд і спосіб природного життя залишилися дуже міцними й незмінними. Буквально вчора мама надіслала мені статтю німецького вченого чи психолога, що українці — найрозумніша нація у світі. Тому що в нас розвинений здоровий глузд і ми дуже креативно та модерністські пристосовуємося до будь-яких обставин, навіть найбільш трагічних чи важких. Тому будь-які негативні чи позитивні впливи нас не дуже змінюють.
Тобто, на вашу думку, імперії на нас не так сильно вплинули, як про це говорять?
Ясно, що вплинули. Усі, особливо європейські народи, були дуже залежні від впливу одне одного. Зрозуміло, що ми в більш унікальній ситуації, оскільки перебуваємо на перетині заходу, сходу, півдня і півночі. І тому нам діставалося значно більше біди і доводилося більше боротися за своє існування та свободу. Але ми єдина нація Європи, яка ніколи не зазіхала на чужі території. На нас немає ніякого гріха крадіжок чужого.
Олег Тістол, «Рука», 2020
У своїх роботах ви звертаєтеся до історичних явищ та стереотипів. Як вам здається, чи навчилися ми з часом боротися з шаблонним мисленням і чіткіше усвідомлювати свою ідентичність, чи на місці старих стереотипів з’являються нові?
У 1987 році ми з Костянтином Рєуновим об’явили програму «Боротьба за красу стереотипу». Сенс у тому, що саме поняття «стереотип» ми переводили у позитивну конотацію. У нашому тодішньому розумінні слово «стереотип» мало на увазі дорожні знаки культурних ідентифікацій. Історичні образи, графічні рішення, геральдичні знахідки — усе це з мого персонального життя та досвіду, інтерпретоване з розумінням того, що я досить стандартний український культурний автохтон. Перекладаючи на англійську — native ukrainian. Усвідомлення цього дозволяє мені будь-які стереотипи, які читаються негативно чи позитивно, трактувати з нейтрально-позитивного погляду, оскільки все це так чи інакше несе в собі конструктивний заряд.
Наприклад, я міг би зараз матюкатися, що три місяці живу у Львові в панельній будові на вулиці Науковій. Проте я цю панельку сприймаю не як «брєжнєвку» чи хрущовку. Я сприймаю її як «Ле Корбюзьйовку», тому що ці панельки придумав Ле Корбюзьє. Те, що при совку їх будували зі своїми модифікаціями, не змінює важливості цього факту. Якщо ти бачиш суть цих речей, то вони перестають тебе травмувати. Ти просто розумієш, що добро завжди перемагало і краса завжди брала верх.
З’являються скоріше не стереотипи, а символи. Зараз, наприклад, малював військових. Ці хлопці не збиралися ними бути. Це новітня історія новітнього козацтва. Я щасливий від того, що бачу народження нової епохи, в якій буде дуже багато цікавого. Ми модерна нація, яка на моїй пам’яті, завжди була націлена на модернізацію та майбутнє.
Олег Тістол, «20.03.09», 2009
Як ви ставитеся до намагань класифікувати ваше мистецтво? До визначень необароко, поп-арт, трансавангард, якими його описують?
Це велика проблема для мене впродовж останніх 30 років. Не випадково ми з Костею Рєуновим називали себе «Межа зусиль національного постеклектизму», а потім ми з Миколою Маценко називали й досі називаємо себе «Нацпром». Я ніколи напряму не займався поп-артом чи бароко як такими. Елементи всіх цих культурних нашарувань, характерних для сучасної України, у мене є.
Мене дратує «Нова хвиля». Це повна дурня, оскільки не було ніякої хвилі і я не був її учасником. Це дуже безглузде визначення цілої епохи, в якій було дуже багато простого, але це складніше, ніж «Нова хвиля». Цей термін ні про що. Проте він вже увійшов в історію. Уже доводиться це використовувати. Це все має бути осмисленим і систематизованим майбутніми критиками, мистецтвознавцями, філософами, оскільки всі ті визначення дуже неточні. Колись хтось був написав, що я ледь не батько українського концептуалізму. Це маразм. Я учасник культурного процесу, який досі не може знайти його опису, і виставка «Тіні Імперіалу» дуже красномовно говорить про це. Там представлені далеко не всі мої жанри, стилі й теми. Проте саме ця виставка показує, що визначити мене одним словом, що це «художник, який малює в певній стилістиці певну тему», ніяк не можна. Я вже 30 років слухаю про себе: «О, це той, що тільки гроші вміє малювати!», «О, це той, що тільки гори вміє малювати!», «О, це той, що тільки пальми вміє малювати!» і таке інше. Якщо показати людині, яка про мене нічого не знає, виставку «Тіні Імперіалу», то вона цілком може подумати, що це груповий проєкт.
Олег Тістол, «Цигарка», 2020
До ретроспективи «Тіні Імперіалу» увійшло понад 300 робіт з різних періодів і серій, зокрема ваші автопортрети. В одному з інтерв’ю ви висловилися так: «Автопортрет — це початок і кінець». Розкажіть, будь ласка, докладніше про цей процес відтворення себе та чи змінився він з роками.
Цікаве запитання. Усе трансформується і трішки видозмінюється. Але такий жанр, як автопортрет, — це, мабуть, те, що залишається незмінним за своєю суттю. Це дійсно початок і кінець. Це такий жанр, який, з одного боку, застає тебе зненацька, а з іншого — відображає на певних відрізках часу. Фактично результат однаковий, оскільки це про одне і те ж — про самоідентифікацію та самоусвідомлення.
Також на виставці можна побачити роботи, що об’єднані знаковим образом пальми. Її ви описуєте одночасно і як райське, і як національне дерево, згадуючи про Крим. Чи змінилося ваше сприйняття цього образу після анексії півострова?
Змінилося після анексії. Малювання кримських пальм стало більш емоційно-драматичним для мене. Але зараз почнеться щось нове, оскільки я зробив багато класних фотографій пальм в Ужгороді. Це автентичні українські пальми за конкретною адресою: навпроти інфекційної лікарні. Це просто розкіш! Справжні високі пальми китайської породи. Мені вони дуже сподобалися. Як мінімум, зроблю фотопроєкт. Кримських пальм я вже давно багато перебрав, усі варіанти. Вони вже мені набридли. А ужгородські пальми — це вже буде закарпатський живопис.
Олег Тістол, «Сичай», 2010
Олег Тістол, «Пальма. Балкон», 2018
Продовжуючи цю тему, ще одним важливим кримським образом стала гора Ай-Петрі. Що для вас означає цей символ, на основі якого ви створили сотні робіт після початку повномасштабного вторгнення?
Ай-Петрі зрештою стала для мене горою-символом. Перемога має бути якось географічно визначеною, а вершина з гарним силуетом — це те, що треба. І персонально для мене буде приємно знову побачити Ялту згори, а це можливо тільки після звільнення Криму.
Ще один важливий образ проєкту — тіні. Чи є у нього трактування? Тінь — це щось, що завжди поруч, знак фізичної присутності людини чи об’єкта?
Сьогодні прибіг з кафедри дизайну і мистецтв, де малював на полотнах тіні трьох військових. Це новий проєкт під назвою «Кронос», куратором якого є Андрій Рибка. Ідея та бажання з’явилися в «Тінях Імперіалу», де на стіні були намальовані тіні військових.
Тінь — це дуже важливий документ. Я ще до кінця не осмислив всю її глибину, хоч тінями як образом я почав користуватися ще з 1980-х, коли малював перші натюрморти. Я не можу до кінця визначити, чому в мене взагалі є тіні й чому вони накочують на мене хвилями. Мабуть, у пошуках найбільш точної правди. І це просто страшенно красиво. Тінь — це візуальний образ серед моря світла, вона з’являється лише тоді, коли є світло.
Олег Тістол, «Ай-Петрі №319», 2023
Олег Тістол, «Ай-Петрі, №116», 2022
У своїй серії «Телереалізм» 2005 року ви звертаєтеся до теми трансформації образу на екрані. Сьогодні ми живемо у новому просторі — світі соцмереж і штучного інтелекту, який дуже швидко став частиною нашої повсякденності. Як ви ставитеся до впливу AI на медіа та використання в мистецтві? Чи цікава вам ця тема?
Ця тема цікавить мене так само, як і розвиток дизайну айфона. Я ж буду купляти наступний, коли мій зламається. Але чи цікавлюся я деталями та конструкціями? Ні. Результати штучного інтелекту в мистецтві, які я бачу у своєму телефоні, — це повний провал. Це така халтура в кубі. Це настільки бридко мені як художнику... Мистецтво — це суто людське заняття, оскільки там усе побудовано на парадоксі, вірі, любові, почуттях і таких речах, які ти не вставиш у штучний інтелект.
Олег Тістол, «Анна Кузіна», 2021
З ваших публічних коментарів видно, як щиро ви захоплюєтеся українською культурою, роботами Георгія Нарбута, Михайла Бойчука, Олександра Архипенка, Марії Примаченко. Чи відчуваєте ви зв’язок з цими митцями? Можливо, хотіли б згадати когось, хто був важливим для вашого становлення?
Для мого становлення був важливим насамперед миколаївський художник Андрій Антонюк. Він відомий у професійних колах і загалом в українському трансавангарді. Я вважаю, що він був найкращим, це знакова персона. У 14 чи 15 років зустрівся з Кавалерідзе, і це, напевно, на мене теж вплинуло. Загалом багато людей на мене вплинули позитивно, але здебільшого це були історичні персонажі. А потім зрозумів, хто такі Нарбут та Архипенко. Це ще не до кінця осмислені персонажі української культури, як не до кінця осмислений і їхній вплив.
Нарбут — це вишукано складна річ. Зараз я все частіше бачу елементи нарбутівських пластичних знахідок, і це робить мене щасливим. Відчуваю зв’язок з ними. Примаченко — це фольклорна художниця. Моє мистецтво теж є фольклорним, тільки більш адаптованим до світового сучасного мистецтва, проте мотивація та сама. Для українського художника краще усвідомити себе одразу, і тоді все буде гаразд.
Олег Тістол, «Автопортрет. Університет», 2014
Розуміння, що ви вписані в історію українського мистецтва впливає на ваше сприйняття себе як художника? Чи важливо тільки те, що відбувається сьогодні і що буде завтра?
Щоб прожити сьогодні та спланувати завтра, треба знати про вчора. Чи впливає на мене розуміння, що я вже якось інтегрований у цей культурний процес? Так, це приємно і важливо усвідомлювати. Це робить тебе спокійнішим і трошки щасливішим у тому сенсі, що вже якийсь сенс знайдений. Але давати собі якусь самооцінку, прив’язану до місця у вчорашній історії мистецтв, страшенно не цікаво. Сьогодні мені теж не цікаве. Мені цікаво, що я буду робити завтра і як я це зроблю.
Сім років тому в одному інтерв’ю ви висловили думку про те, що в майбутньому в Україні з’являться десятки музеїв сучасного мистецтва. Ви досі в це вірите? Є відчуття, що зараз активніше розвиваються приватні галереї.
Я завжди казав, що вірю в приватну ініціативу. Після повномасштабної війни, думаю, що державні структури будуть зменшені до мінімуму. Я думаю, що велика кількість приватних музеїв уже була б в Україні, якби не державний контроль, законодавча база — податки, переміщення цінностей і таке інше, окрім війни. Ці речі гальмують легалізації колекцій. Моє побажання, щоб це були приватні ініціативи при колективній експертизі, державних ніколи не чекав і не чекаю. Власне, так я опинився в Mercury Art Center. Я вірю, що в Україні в майбутньому буде багато мистецьких приватних ініціатив. Єдине, я сподіваюся, що це будуть не такі музеї, як я собі уявляю, а такі, які можуть уявити діти.
Олег Тістол, «Доктор», 2016
Хто з нового покоління українських художників сьогодні вам найбільше цікавий?
Я зараз не хочу, не можу і не буду називати імен молодих митців. Я їх багато знаю. Тут або називай всіх, або не називай нікого. Як культурне явище те, що я бачу, значно краще ніж усе те, що було за 65 років мого життя. Це я кажу серйозно. Навіть якщо хтось скаже, що «в часи “Паризької комуни” ви робили таке і таке», не говорячи вже про Арсена Савадова і всіх інших. Але ми ж були острівцями серед океану «нечистот», а зараз це море свіжої води, яким плавають розкішні кораблики. І це вже зовсім інший культурний процес.
Ваші роботи перебувають у колекціях в Україні і за кордоном. А ви самі щось колекціонуєте — роботи інших митців, книги, антикваріат?
Ні, я нічого не колекціоную. Не можу і не буду. Звісно, у мене є колекція робіт інших художників, які мені подарували. Але я не колекціонер, бо це спеціальна порода людей. Але якщо зібрати те, що в мене накопичилося за роки життя, то може вийти страшенно цікава культурологічна подія. І коли буде системна робота з українськими колекціонерами, я б хотів серед них виставити свою колекцію. Це було б дуже цікаво та весело.
Хто є у вашій колекції?
Анатоль Степаненко, Костя Акінша, кілька робіт Колі Стороженка (не той, що викладав, а хлопець, що вчився в паралельному класі). Такі унікальні речі можуть вискочити з моєї колекції на світ Божий, і люди будуть дуже здивовані, хто це, що це і як це. Але це не колекція — це невеличкі збірки чужих робіт у власності художника.
Наскільки важлива для вас комунікація саме з українським глядачем? Щоб ваші роботи показували тут і зараз?
Чесно кажучи, це єдина комунікація, яка мене сьогодні цікавить. Мені пропонують виставки за кордоном: Німеччина, Бельгія, Нідерланди. Інколи щось відправляю туди, але не їду. Мені це не цікаво. Я активний учасник політично-культурного життя України. Моє мистецтво насамперед орієнтоване на внутрішню культурну ситуацію. Мені цікава експертиза українського глядача. Звісно, мені приємно, якщо міжнародні глядачі чи експерти дають високу оцінку, проте це жодним чином не захоплює моїх почуттів. Я не хочу бути частиною світових грандіозних колекцій. Я не хочу ставати зіркою американського чи французького мистецтва. Там є свої: Воргол, Матісс. Це люди, які робили своє для своїх.
Олег Тістол, «Весна», 2020
Що визначає актуальність художника і наскільки це важливо? Чи завжди актуальний значить успішний? І загалом, що таке успіх для художника?
Актуальність художника — це самоусвідомлення. Актуальне чи сучасне мистецтво — така річ, яка працює з усвідомленням реальності. Якщо ти повноцінно усвідомлюєш її і себе в ній, твоє мистецтво не може бути неактуальним.
Я — продавець «антикваріату». Мається на увазі, що я створюю мистецтво, яке в мене захочуть купити через 10-20 років. Мабуть, у той момент я був актуальним. А через 10 років починаю ставати успішним. Однак такі речі неможливо вирахувати. Ми з Рибкою робимо те, що ми не можемо не робити; що нам страшенно цікаво тут і зараз, і з жорстким усвідомленням себе та реалій нашого життя. Завтра воно раптом стане цікавим нашим дітям. І це не стосується безпосередньо успішності. Якщо ти сьогодні дійсно робиш щось дуже актуальне, то тебе навряд хтось зробить багатим.
Успіх для художника — це можливість завоювання абсолютної повної свободи. Проте і свобода — це ще не все. Успіх — це і культурна комунікація. Але найголовніше, якщо ти вільна людина і в тебе хороша репутація, якщо тебе поважають діти — це неймовірний успіх. Навіть ціна картин художника — це ціна його репутації, а не картин. А репутація — це все одразу: усвідомленість, чесна громадянська позиція…
Олег Тістол, «14.01.2021», 2021
Одним з вирішальних аспектів вашої участі у проєкті став простір. Ви поділилися думкою, що вам нецікаві звичайні галерейні зали. Де ще ви б хотіли представити свої роботи? Можливо, є майбутні проєкти, якими вже можете поділитися?
Я не хочу ніде розміщувати свої роботи в найближчому майбутньому. По-перше, я дуже стомився. Проєкт «Тіні Імперіалу» був дуже енергозатратним. Можливо, коли я відпочину, почнуть з’являтися сили. Я буду давати роботи на колективні проєкти, але сам нічого не хочу. Я вже висловився настільки, що мені просто треба позайматися мистецтвом в тиші на своїх особистих територіях.
Так, уже почався наступний культурно-гуманітарний проєкт «Кронос». Ми малюємо тіні військових. Куратор — Андрій Рибка. Я не знаю, де і як це буде виставлено. Мене це не цікавить. Я хочу створити якісний культурний продукт. Це не замовлення: я хочу відчувати свободу, бо ніколи нічого не роблю для майбутніх виставок і проєктів. Коли мене питають, для чого я роблю таку велику картину, то відповідаю: «Ні для чого». — «А куди?» — «Нікуди». А якщо я знаю, то в мене вона не вдасться.
Нагадуємо, що виставку «Тіні Імперіалу» у львівському Mercury Art Center можна відвідати до 31 жовтня 2025 року.
Текст: Катя Теллер
