З 29 січня в українському кінопрокаті стартує документальний фільм «Королеви радості», який розповідає історію української квір-спільноти через призму дреґ-культури. В умовах повномасштабної війни, коли суспільство переживає глибоку трансформацію, ця стрічка стає актом надії та солідарності.
Режисерка Ольга Гібелінда, зворушливо поєднуючи документальну точність з художньою чутливістю, веде нас крізь історії трьох незвичайних героїв: Монро — трансгендерної активістки, блогерки й ікони квір-спільноти; Артура Озерова a.k.a. Aura — дреґ-артиста й військового, який служить Україні, та Олександра Даніліна a.k.a. Marlen Scandal — легенди української дреґ-сцени, який, на жаль, нещодавно пішов із життя.
Стрічка стає глибоким роздумом не лише про самовираження і культуру, а й про виживання в умовах війни, солідарність і радість як форму спротиву. Ольга зізнається: працюючи над фільмом, вона усвідомила, що ідентичність, свобода й право на радість — це не абстрактні ідеї, а щоденна практика людської гідності. Про цей процес, знімання в умовах війни й те, як ця війна змінила саму оптику «Королеви радості», ми поговорили з режисеркою Ольгою Гібеліндою.
ФОТО: instagram / @gibelinda, автор: Roman Pashkovskiy
Як з'явилася ідея створити документальний фільм про квір-спільноту в Україні й чому ви вирішили зосередитися на цих трьох героїнях та героях?
Я знала, що Монро залишилася в Україні. У мене багато друзів у квір-спільноті, і я бачила, як під час повномасштабної війни почали знову відкриватися клуби. Цей контраст мене дуже вразив. Клуби стали своєрідними шелтерами для спільноти — і не лише символічно, а й буквально, адже більшість із них розташовані в підвалах. Я спостерігала, як люди об’єднуються, як разом збирають кошти для армії. В цьому було щось нове й дуже важливе. Паралельно ми всі пам’ятаємо петицію щодо законопроєкту про цивільні партнерства — не про шлюб, а саме про цивільні стосунки. Цей законопроєкт критично важливий не лише для квір-спільноти, а для всього суспільства, адже під час війни люди гинуть, втрачають житло й майно, і багато життєвих питань можна було б вирішити через цивільно-правові механізми.
Які виклики поставали перед вами під час знімання цього фільму в умовах війни?
Головними викликами були безпека, непередбачуваність і постійна емоційна напруга: повітряні тривоги, обмежений доступ до локацій, зникнення електрики, а також вразливий психологічний стан героїв і команди. Війна змусила нас працювати більш інтуїтивно й обережно, з максимальною увагою до етики та довіри — інколи камера відкладалася, бо людська присутність була важливішою за кадр. Водночас війна радикально змінила саму оптику фільму: історія перестала бути лише про культуру чи самовираження і стала розповіддю про виживання, солідарність і радість як форму спротиву, де кожен знятий момент набував додаткової ваги й відповідальності.
Чи змінився для вас процес роботи над фільмом під час того, як ви працювали з Монро, Артуром Озеровим і Олександром Даніліним?
Так, робота з ними глибоко вплинула і на сам процес створення фільму. Це були не просто герої в кадрі, а люди, з якими ми проживали складний воєнний час поруч, ділячи страхи, втрати й моменти надії. Мене найбільше вразила їхня внутрішня стійкість і здатність до трансформації: Монро — своєю послідовністю і сміливістю бути видимою; Артур — поєднанням вразливості, відповідальності й служіння; Марлен — тихою силою, з якою він ніс власний біль. Їхні історії змусили мене ще гостріше відчути, що ідентичність, свобода і право на радість — це не абстрактні поняття, а щоденна практика виживання і людської гідності, особливо в умовах війни.
Фільм було представлено на кількох престижних фестивалях, зокрема в Салоніках і на DOK Leipzig. Як сприймають українську квір-культуру за кордоном?
За кордоном українську квір-культуру сприймають з великою зацікавленістю і часто з подивом. Для багатьох глядачів і професіоналів індустрії це перше знайомство з Україною поза межами війни або новинного дискурсу і водночас — відкриття живої, складної та демократичної спільноти, що існує й розвивається всупереч війні. Після показів у Салоніках і на DOK Leipzig виникало багато запитань не лише про квір-культуру, а й про українське суспільство загалом: про цивільні партнерства, квір-людей в армії, мову, самоідентифікацію. Ці розмови показали, що українська квір-культура сприймається не як екзотика, а як частина ширшої європейської розмови про свободу, гідність і право бути собою, водночас руйнуючи стереотипи про Україну як «одновимірну» або суто консервативну пострадянську й гомофобну країну.
У стрічці піднімаються важливі питання про права та свободу бути собою. Як ви вважаєте, що має змінитися в суспільстві для того, щоб квір-спільнота могла відчувати себе вільною та безпечною?
На мою думку, нам усім не вистачає поваги один до одного, безвідносно до квір-спільноти, а взагалі. Тож аби було безпечно квір-людям, жінкам, чоловікам, підліткам, стареньким, дітям, нам треба навчитись поваги один до одного, до того, які ми є, які у нас погляди, як ми вдягаємось, який у нас спосіб життя.
Який фільм або серіал могли б стати «уроком толерантності» для сучасного українця і який має подивитися кожен?
Мені складно виділити один-єдиний твір, але якщо говорити про «урок толерантності», то для мене це насамперед історії, які дозволяють побачити людину за ярликами. З фільмів я б назвала Paris Is Burning — не як ідеальну модель, а як приклад того, що культура може стати простором виживання й взаємної підтримки. Із серіалів — Pose, бо він дуже точно говорить про спільноту, сім’ю за вибором і гідність у складних соціальних умовах.
Наразі українці переживають дуже важкий період: блекаути, постійні обстріли, політична криза. Що вам допомагає тримати баланс, не впадати у відчай?
Мені допомагає тримати баланс робота й відчуття сенсу в тому, що я роблю. Творчість для мене — це не втеча від реальності, а спосіб залишатися в ній і не дозволяти відчаю перемагати. Дуже підтримують люди: ті, хто на фронті, ті, хто поруч щодня, і ті, хто свідомо залишився тут, в Україні, попри всі ризики. Я багато думаю про відповідальність перед ними й про те, як важливо фіксувати цей досвід чесно і з повагою. Сил додають і герої мого наступного фільму — рятувальники ДСНС та лікарі, люди, які щодня працюють на межі можливого і своїм прикладом нагадують, що навіть у темряві блекаутів і під обстрілами життя триває, а надія має конкретні людські обличчя.
