У новому проєкті «Незламна Україна» (Ukraine Unbroken), який буде поставлений у лондонському Arcola Theatre, українська драматургиня Наталка Ворожбит представить одну з п'єс, що стане частиною історії сучасної України. Вистава охоплює дванадцять років, починаючи з Майдану 2014 року і до подій, що відбулися після повномасштабного вторгнення Росії у 2022-му. У цьому інтерв'ю Наталка розповідає про процес написання п'єси, важливість гумору в контексті війни й про те, як її творчість знаходить відгук на міжнародній сцені.
«Незламна Україна» буде показана на сцені одного з найбільших театрів Лондона, ваша п'єса — частина цього проєкту. Що вас найбільше тішить у цій новині, а що турбує?
Я тішуся, що тема України все ще актуальна в британському театрі. Мене трохи дивує, що з п’яти драматургів, чиї тексти будуть прочитані, тільки один український автор. Так, серед них кілька добре мені відомих британських драматургів, і це круто й правильно, що вони також про це пишуть, а не тільки ми про самих себе. Я б дуже хотіла прочитати їхні тексти. Але, на мою думку, варто було зробити більш рівноважну композицію. Я вірю, що неприємних сюрпризів не буде, про це свідчить склад авторів і опис проєкту. Знаю також, що частина грошей піде на допомогу Україні.
«Три товариші» — це чорно-гумористична п'єса, що розповідає історію українця, який переховується від призову. Як ви підходите до поєднання гумору й важкої теми війни в цьому творі?
П’єса була замовлена 2023 року театром TLK у Ліхтенштейні. Це був проєкт у співпраці з Міністерством їхніх закордонних справ, де п’ять авторів з різних країн пропонували свої погляди на Європу.
Я завжди думаю, як говорити з іноземцями про нашу війну так, щоб для них це була не зовсім чужа війна, щоб вони могли проасоціювати себе з героями. Тому мій герой — середньостатистичний український чоловік, європеєць, який так само, як і інші європейці, не готовий до війни. Один його товариш втік до Європи, інший пішов воювати, а він завис у цьому підвішеному стані ухилянта в Києві. П’єса — внутрішній нічний монолог героя під час обстрілів, де він намагається себе виправдати. Бо, як порівняти з товаришем у Відні, він молодець, але в порівнянні з третім товаришем, який зараз в окопі та вже кілька днів не виходить на зв’язок, він відчуває глибоку провину. Герой переважно звертається до своєї дружини, яка теж виїхала з дитиною, доказує їй свій вибір, який розбивається об його ж аргументи. Я хотіла показати, що наші чоловіки — це не якісь кіборги, що люблять воювати, це такі ж європейці, освічені, емоційні, зі своїми слабкостями й такими ж цінностями: сім’я, побут, кар’єра. Вони так само не народжені для війни, але що робити, коли в тебе хочуть відібрати саме цінне?
В цьому тексті, я думаю, немає нічого нового для українського глядача. А для іноземців є. Якщо війна почнеться в них, що вони робитимуть? Кілька чоловіків підійшли після перформанса і сказали приблизно таке: «Я вперше по-справжньому відчув себе на місці ваших чоловіків, ми такі ж, як і вони, і нам страшно». Я вважаю, що мою мету було досягнуто.
Гумор використовую інтуїтивно-автоматично, бо це моя природа. Таким чином я уникаю зайвого пафосу, допомагаю глядачам гойдатися на емоційних гойдалках, це добре для нашої справи.
Яким був ваш досвід співпраці з Ніколасом Кентом та іншими драматургами в рамках цієї вистави?
Це той рідкісний насправді досвід «співпраці» з британським театром, коли авторка, тобто я, не була залучена у співпрацю зовсім. Зазвичай вони так не роблять і заохочують пережити драматурга всі етапи постановки.Я тільки знаю, що прем’єра переносилася і режисер змінювався з якихось драматичних причин. І що мій текст скорочувався.
Музичний супровід до вистави створює бандуристка Марія Петровська. Бандура — автентичний український інструмент. Як виникла ідея залучити саме її?
Нічого про це не знаю, але дуже рада, що душею вистави буде музика саме української бандуристки. Це певною мірою компенсує нестачу українських авторів.
ФОТО: instagram / @arcolatheatre
До моєї знайомої звернувся американський колега з проханням порадити фільм, що зміг би йому, іноземцю, який поза контекстом, пояснити суть російсько-української війни. Щоб ви порадили, опинившись на її місці?
Фільми про війну зазвичай не розкривають політичний контекст, вони розповідають про долі людей, бо, як тільки починається наративна політінформація, це починає виглядати як пропаганда для іноземців, а для нас — як непотрібна очевидність. Тому режисери-сценаристи з цим поводяться дуже обережно. Власне для пояснення суті є Вікіпедія. Але хороші фільми передають суть людських стосунків і трагедій, спонукають до роздумів, заставляють глядача співчувати й переживати досвід героїв, робити з ними вибір.
Я думаю, варто дивитися не один фільм, а хоча б три й самому робити висновки. Нехай це будуть документальні «20 днів в Маріуполі» Чернова і «Земля блакитна ніби апельсин» Цілик, ігрові «Атлантида» Васяновича про майбутнє після війни, мої «Погані дороги» про початок війни у 2014-му. Але насправді їх більше.
ФОТО аватарки: Анатолій Гаєвський / Facebook / @natalia.vorozhbyt
