Документальна стрічка «Сліди» — про боротьбу зі злочинами сексуального насильства російських військових та прагнення до міжнародної справедливості. Світова прем’єра фільму відбудеться на Берлінському міжнародному кінофестивалі, він увійшов до програми Panorama Dokumente.
Авторкою фільму є Аліса Коваленко («Ми не згаснемо», «Домашні ігри», «З любов'ю з фронту»), а співрежисеркою — Марися Нікітюк («Коли падають дерева», «Я — Ніна»). Марися зазначає, що співпраця стала проявом справжнього сестринства та творчої підтримки одна одній. Більше про фільм та роботу над ним режисерки розповіли в інтерв’ю журналістці Дарії Кибець.
Режисерка Аліса Коваленко
Картину «СЛІДИ» буде представлено на Берлінале, це серйозна платформа для соціального та авторського кіно. З якими відчуттями ви їдете на фестиваль?
Аліса Коваленко: Берлінале — один з найбільших кінофестивалів у світі, який дає чудову можливість Україні для представлення себе та заклику до міжнародної солідарності. На різних фестивалях я чула розповіді про «бідних» росіян, які не мали вибору, були змушені їхати на фронт «вбивати українців». Наш же фільм безапеляційно демонструє, що агресор сам робить вибір — кожен солдат свідомо вирішує, чинити насилля над жінкою чи ні. І має нести за це відповідальність. Наше кіно це доказ, який пролунає на високому рівні світової кіноспільноти. Ми сподіваємося, що не просто привернемо увагу до проблеми, а спонукатимемо до змін, допомоги й партнерства.
А ще, побачивши проєкти «мирних угод», у яких пропонується амністія усіх воєнних злочинців, хочемо ще раз гучно проголосити, що для військових, які вчиняли сексуальне насильство та тортури над цивільним населенням, жодної амністії бути не може. Коли дивишся на жінок у нашому кіно, зокрема, чуєш історію однієї з найстарших жінок у нашій організації, 76-літню вчительку української мови та літератури, у будинок до якої вдерся російський військовий, вибив зуби, зламав ребра та згвалтував, а потім вкрав велосипед, на якому поїхав назад до своєї військової частини, залишивши їй натомість патрон «на згадку», то не можеш залишатися байдужим. Ба більше, на мій погляд, такі історії не можуть просто викликати співчуття чи засмучувати, вони є потужним поштовхом до дії. Зі злом треба боротися. І в цьому наша мета як режисерок.
Марися Никитюк: Можу назвати Берлінале рідним фестивалем для нас. І Аліса, і я в минулому вже представляли на ньому свої картини. Мені подобається цьогорічна програма секції Panorama Documente, в рамках якої відбудеться показ нашої картини. Мені цікаво, які гості прийдуть на кінопокази цього року і наскільки будуть готові сприйняти правду.
Росія досі вміло користується інструментами «soft power» для поглиблення свого впливу. Це проявляється у фінансуванні фільмів іноземних компаній, прямо не пов’язаних із воєнною тематикою, як-от виробництво фільму відомої польської режисерки Малгожати Шумовської про Федора Михайловича Достоєвського, що фінансується російською компанією, яка переїхала до Лос-Анджелесу. І я не вважаю, що всі елементи російської культури треба кенселити. Це абсолютно не дієво і не потрібно, а радше було емоційною реакцією українських культурних діячів на початку повномасштабного вторгнення. Але відслідковувати, усвідомлювати та протистояти російському впливові конче необхідно, зокрема засобами «м’якої сили». Хочете дивитися «Злочин і кара»? Будь ласка, «насолоджуйтеся» паралельно з кадрами воєнних злочинів, які демонструємо ми у своєму кіно на міжнародних майданчиках.
Таких фільмів, як наш, мають бути десятки, інакше ми загубимося. «Велика» російська культура всюди, а люди співчувають тому, що їм знайомо. Ми маємо бути знайомими для іноземної авдиторії, при чому не як жертви, а як ті, хто протистоять несправедливості.
Чому ви обрали жанр документального кіно?
Аліса Коваленко: Це найбільш реактивний метод осмислення нашої реальності. Ти можеш тут і зараз фіксувати й рефлексувати пережиті події. Цей фільм здебільшого про свідчення жінок, які пережили сексуальне насилля, пов’язане з війною, тож документальний фільм — це єдина сильна форма вираження їхнього досвіду. Ця тема є найбільш замовчуваною та стигматизованою. Довгий час після початку російської агресії на Донбасі 2014 року тема сексуального насильства, пов'язаного з конфліктом (СНПК), не обговорювалася в Україні; це було табу на всіх рівнях, як у суспільстві, так і на рівні держави. Жінки та чоловіки майже не давали свідчення правоохоронним структурам, не говорили про це публічно. Хоча ситуація разюче змінилася за ці роки, і, зокрема, завдяки першим сміливим жінками, які почали порушувати тишу, - все ж досі дуже великий відсоток переживших СНПК продовжує мовчати. Фільм «Сліди» показує жінок, які вижили, їх обличчя, голос та їх спротив. Документальне кіно в цьому випадку підкреслює злам стигми: жінки готові відкрити обличчя і говорити відкрито про те, що сталося, заради загальної справедливості та солідарності.
Марися Никитюк: Для нас дійсно значуща форма свідчень. Ми не прикриваємося вигаданими персонажами, ми транслюємо пряме звинувачення та прямі докази. У нашій ситуації це дуже важливо, оскільки наразі за допомогою медіа-ресурсів, у тому числі соцмереж, легко створити хаос і подавати в інформаційному просторі ту правду, яка зручна агресору. Ми ж показуємо реальних людей, які вижили та продовжують боротьбу. Звісно, ігрова форма теж можлива. Та оскільки вона потребує більше часу, це наступний крок, і він обов’язково має бути зроблений у майбутньому. Питання в тому, що фільми на такі серйозні й болісні теми, як полон чи воєнні злочини, мають бути справді потужними та якісними на зразок серіалу «Чорнобиль» від HBO. Такі фільми залучають більше аудиторії, у тому числі «пасивної», та показують, що світ іноді зовсім не такий, яким хоче здаватися.
Наше кіно спонукає до дії. Мало співчувати тим, над ким вчинили зло. Зі злом треба боротися.
Як ви вибудовували довіру з героїнями?
Аліса Коваленко: Все почалося не з бажання зробити фільм. Для мене це шлях існування всередині спільноти постраждалих. Я пройшла полон і сексуальне насильство у полоні від офіцера російської контррозвідки у 2014 році. Коли я вперше свідчила про це минуло майже два роки, і я була першою жінкою, яка говорила про це відкрито. Згодом колишня полонена Ірина Довгань, яка стала відомою завдяки світлинам у New York Times, що зображували її, загорнуту в український прапор, біля стовпа в окупованому Донецьку, запросила мене на зустріч жінок, які постраждали від сексуального насильства та катувань у полоні. З цього почався шлях, у тому числі до фільму. Спочатку на наших зустрічах ми намагалися «намацати», що ми можемо зробити разом і що для нас найважливіше. Про СНПК тоді не говорили взагалі. Разом ми прийшли до того, що прагнемо до збереження пам’яті й почали шукати шляхи, як це зробити найкраще. Насправді майже одразу всі почали говорити, що це може бути документальне кіно, де жінки вперше б заговорили про сексуальне насильство під час війни. Я хвилювалася, чи зможу знайти правильну форму розповіді, чи спокійно переживу занурення у власні тригери, чи потягну це все. Всі роки з 2019-го я не наважувалась почати цю роботу, поки не почалася повномасштабна війна… У 2023-му ми багато спілкувалися з Іриною Довгань, з іншими постраждалими, членкинями нашої ГО Сема Україна, і врешті прийшли до спільного рішення, що маємо створити документальний фільм, який би був доказом систематичного використання росією сексуального насильства як зброї війни в Україні з 2014 року, і ще ширшого поширення з лютого 2022. А також показати спротив. І це стало спільним рішенням постраждалих жінок. Зізнаюся, це кіно важливе для мене у першу чергу не як для режисерки, а як для людини, яка вболіває за підсилення жіночого голосу. Спочатку я долучилася до Ірини у документуванні російських воєнних злочинів на деокупованій частині Херсонщини, а згодом стали окреслюватися конкретні історії та героїні, які готові були говорити відкрито. Саме Ірина Довгань стала центральною героїнею як жінка, яка заснувала цей рух.
Режисерка Марися Нікітюк
Де проходила межа між тим, що варто показувати й що не варто?
Аліса Коваленко: У фільмі показано близько десяти відсотків від того, що насправді пережили наші героїні. Ми не включали у картину найбільш жорстокі моменти досвіду жінок, оскільки розуміли, що не всі глядачі будуть в змозі слухати це і сприймати. До того ж через обмеження по часу нам доводилося «стискати» історії від багатьох годин до десяти хвилин. Це й було найскладнішим.
Марися Никитюк: Спочатку хотілося включити у фільм якомога більше страшних подробиць та згодом ми зрозуміли, що працюючи із західною аудиторією у формі сторітеллінгу, ми не можемо дозволити собі одразу сильно налякати й відштовхнути глядача, адже не досягнемо бажаного ефекту. У той самий час світ звик до спрощення. Замість звичайного йогурту люди мають змогу вживати знежирений і користуються цим. Ми не хотіли презентувати «знежирену» історію. Тож пошук цього балансу став нашою найголовнішою ціллю. І ми щасливі, що змогли її досягти.
Аліса Коваленко: Ключовим аспектом при створенні фільму було збереження гідності. Цей елемент часто прокладає шлях до маніпуляцій. Тож варто правильно розставляти акценти: іноді важливо показати не стільки кров і жах, як те, що жінка зберегла гідність після вкрай травматичного досвіду, продовжує жити, боротися і дивиться у майбутнє.
Ми називаємо жінок, над якими скоїли сексуальне насилля під час воєнного конфлікту, жертвами, і це справедливо з юридичного погляду. А в чому головна сила цих жінок?
Аліса Коваленко: По-перше, у посттравматичному зціленні в колі інших жінок, які пережили досвід, подібний до твого. По-друге, у тому, що ти сама можеш допомогти іншій постраждалій завдяки глибокому розумінню її травми через власну історію. По-третє, у тому, що ми бачимо спротив і бажання боротьби в очах наших героїнь. У мене є історія про сприйняття постраждалих жінок. Ми з Іриною Довгань представляли Україну на конференції під час 69 сесії Комісії ООН зі становища жінок (КСЖ) в Нью-Йорку, присвяченій темі сексуального насилля під час міжнародних збройних конфліктів, і показували робочий тизер нашого фільму. Під час обговорення одна правозахисниця з Африки зізналася, що очікувала побачити нещасних жінок у пригніченому стані, а натомість побачила нас з Іриною — енергійних, з купою ідей, ініціатив та прагнень. За словами правозахисниці, це справило цілющий ефект. Ми здійснюємо революцію: переходимо від образу об’єктивізованої жертви до суб’єктного образу жінки, яка після травматичного досвіду не просто не мовчить, а активно діє і може змінювати реальність навколо. Я сподіваюся, що фільм також матиме такий певний цілющий ефект, оскільки демонструє не лише біль від травми, а й вихід з цієї травми. Це повинно надихати суспільство.
Марися Никитюк: Українці неймовірні, ми виживаємо у надскладних умовах і боремося, та хочу наголосити, що ми повинні уникати нормалізації цього процесу. Важливий меседж, що так не має бути, жінки не повинні проходити посттравматичне зростання, це не є нормою. Це безвихідь, із якої люди знаходять шляхи ціною власних надзусиль. І в такому усвідомленні є багато агресії, і це почуття необхідне, щоб вижити. І я погоджуюся, що наразі ми переживаємо докорінний процес переосмислення, хто такі постраждалі. Від об’єктів спочатку чужих знущань, а потім чужого співчуття, до суб’єктів дії.
Аліса Коваленко: Особисто мені для опису наших героїнь найбільше подобається англійське слово survivor — «та, хто вижила». А цитуючи авторку книги про жінок ГУЛАГУ Оксану Кісь, «вижити — значить перемогти».
