Михайло Піскур почав малювати нещодавно, вже після початку повномасштабної війни. Його шлях нагадує різкий розворот: від роботи на будівництві й у продажах до власної серії полотен, які привертають увагу глядачів, галеристів і колекціонерів.
Творчість для 30-річного митця почалася як експеримент — інтуїтивний і вільний. Поштовхом стала розмова з дружиною, художницею Інною Харчук, та бажання спробувати щось кардинально нове. У картинах Михайла оживають спогади дитинства на Рівненщині, захоплення афроамериканською культурою та прагнення говорити з глядачем мовою кольору і простоти.
«Все дитинство я провів у селі, бив палкою кропиву, грав у футбол на березі, дивився “Новий канал” після уроків і захоплювався американським репом. Було весело. Повна свобода. Сімʼя велика, нетворча, творчо ми лише вляпувалися з братом у дивні історії»,
— згадує Михайло.
Михайло Піскур не має академічної освіти й свідомо уникає «правильності». Його роботи — легкі та наївні, у них немає темряви чи тригерів — лише увага до буденного, прагнення віднайти світло й спокій навіть у часи турбулентності.
Про перші кроки у живописі, реакцію родини та підтримку дружини, про життя двох художників під одним дахом, любов до кольору та як мистецтво стало для нього способом дихати в новій реальності — про це та інше Леся Пахарина поспілкувалася з Михайлом Піскуром для Harper’s Bazaar Ukraine.
БЛІЦ
Ваш улюблений художник. Насправді їх багато: Jack Kabangu, Lorena Torres, Henri Matisse, Paul Gauguin, Paula Modersohn-Becker, Тетяна Яблонська та інші.
Ваша улюблена картина. Моя картина «На захід». Я не егоїст, просто це дуже особлива для мене робота.
Ваш улюблений напрям у мистецтві. Дитяча творчість. Свобода від шаблонів.
Ваш улюблений музей/галерея. Мало де бував.
Ваш улюблений фільм про мистецтво. Зазвичай це документалки. Cutie and the Boxer, Peggy Guggenheim: Art Addict, «Караваджо» 1986 року, «Дикун» 2017-го.
Ваші улюблені кольори, поєднання кольорів. Жовтий з рожевим.
Малювання — це дар чи ремесло? Ремесло. Це те, що можна опанувати.
Опишіть своє мистецтво кількома словами. Легке, кольорове, вільне. Про добро.
Якби не мистецтво, то… Будував би хати. (Посміхається.)
Ви інтроверт чи екстраверт? Екстраверт тільки в близькому колі людей.
Ваш найбільший страх. Втратити розуміння реальності.
В порядку пріоритетності: самореалізація, слава чи гроші? Гроші, самореалізація, гроші, слава, гроші. (Посміхається.)
З ким із митців або відомих людей ви б хотіли зустрітися? З Кузьмою Скрябіним.
Коли та з чого почався ваш творчий шлях? Чи пам'ятаєте ви свою першу роботу і якою була реакція інших на неї?
Мій творчий шлях почався з експерименту за рік після початку повномасштабного вторгнення. Я ніколи не думав і не планував стати художником. Довгий час залишався лише спостерігачем, не маючи навіть ідеї спробувати себе в цій сфері. «Люди часто відмовляють собі в чомусь, завчасно наклеївши на себе клеймо того, що це не для них».
Під час однієї з розмов про вузьке мислення і про те, як наш мозок зосереджується лише на звичних речах, у мене несподівано виникла думка спробувати щось кардинально інше, щось зовсім не схоже на те, що мене цікавило до цього. Мій вибір зупинився на живописі. Це здавалося мені найбільш далеким способом вираження почуттів і думок. Саме тому цей експеримент став для мене особливо захопливим.
Пам’ятаю свої перші спроби. Я почав з абстракції та намагався відтворити плями й кольори з середовища, яке мене оточувало. Прагнув зрозуміти, як працює матеріал, як змішувати фарби та наносити їх на полотно. Картини в результаті не вийшло, але це був мій перший досвід і перша спроба зрозуміти, що таке живопис.
Наступною роботою стало напівграфічне зображення людського обличчя чи то маски фарбами та олівцями на аркуші формату А4. Я намагався вловити образ людини з африканського племені. Вони здавалися мені самобутніми, і я просто хотів їх повторити. Я зробив два рисунки, причому один — на зворотному боці паперу, щоб зекономити. Цей малюнок досі стоїть у майстерні, і я вважаю його своєю першою роботою.
Реакції не було, бо я не публікував перших робіт і не розповідав навіть близьким про те, що почав малювати. Знала лише дружина. Я працював в її майстерні, перші роботи навіть доводилося ховати перед приходом гостей. Не було бажання і впевненості ділитися з усіма про це, тим паче в такий час.
Інна підтримує мене завжди. На початку трохи навчала композиції, розповідала про те, як вгамовувати всі плями. Але ми досить різні стилістично, іноді її підказки лише псують. Принаймі вона так каже.
Два художники в сімʼї — це страшно. Тішить свобода, але її ціна — нестабільність і насправді великі зусилля. Бути художником — це бути в роботі 24/7. Мені стало дуже важко відключати голову, і я тепер часто відчуваю тривогу, коли не малюю.
Розкажіть, будь ласка, про техніку малювання, яку ви використовуєте.
Мені складно описати свою техніку, адже я не проходив жодного навчання й усе в роботі роблю інтуїтивно. Я просто тішуся з того, як виходить, і не намагаюся зробити краще. Для мене це про свободу і задоволення від процесу.
Єдине, чого я намагаюся дотримуватися в роботі, — це зберігати легкість і не «навчитися малювати» в традиційному розумінні цього слова.
Я не ставлю собі за мету намалювати щось реалістичне чи взагалі якось спеціально. Все виходить так, як виходить. Усе, що мене справді цікавить і що я досліджую, — це колір і композиція.
Чи відбулися якісь зміни у вашому мистецтві протягом творчого шляху? Якщо так, то які? Що було їхнім рушієм, причиною?
У мене поки що короткий творчий шлях, і єдине, що змінюється, — це варіації тем, з якими мені цікаво працювати. Мою мотивацію сильно підсилюють відгуки людей, інтерес з боку галерей та продажі робіт. А ще більше мотивує народження другої дитини. (Сміється.)
Скільки картин ви створили? Чи є якась певна робота або серія, яка, на вашу думку, була ключовою або дуже вагомою у вашій кар’єрі?
Близько 50 робіт вже є. Вагомою для мене стала серія «Сад». Вона почалася з картини «На захід».
Мені дуже складно описати всі думки й почуття, пов’язані з цією роботою, вони тісно переплетені з втратою мого брата. Картина була написана в період його боротьби з хворобою. Ця картина є дуже емоційною для мене, і вона ж починає всю серію саду, яка — ніби на противагу смерті — про життя, спогади, дитинство.
Чи відокремлена ваша ідентичність як митця від вашої ідентичності як особистості?
Мені здається, що ні. Я часто у своїй практиці звертаюся до сюжетів, які безпосередньо пов’язані з тим, що мені подобається, або з тим, що мене оточує передусім як людину.
Мій досвід сформований подвійною реальністю. З одного боку — сільське дитинство, повсякденність, садок, яблука, земля, рутина. З іншого — культура, яка здавалася чужою, далекою: західна, зокрема афроамериканська.
Мої друзі приїздили з Америки та привозили музику, фільми, стиль. Це було щось магічне, геть інше, але воно мене формувало. І так само, як усе місцеве, стало частиною мене.
Я виріс у селі. Але паралельно існувала інша реальність. Це був мій уявний світ. Так і в роботах — немає чіткої межі, звідки що. Просто все природно перетікає в образи.
Люди в моїх картинах часто темношкірі, тому що таке сприйняття мені органічне. Це не жест, не концепт. Це частина мого досвіду, моєї пам’яті. Темношкірі образи в моїх роботах — не поза. Це не «іншість», це я. Це частина того, що формувало моє бачення. І зараз воно не здається далеким. Воно звичне, своє. І я не думаю, чи маю право це малювати. Воно просто виходить.
Чи стикалися ви з критикою? Як відноситеся і реагуєте на неї? Чи впливає вона на бажання продовжувати займатися улюбленою справою?
Не намагаюся серйозно заглиблюватися в самоаналіз. Тому будь-які коментарі сприймаю нормально. В мене немає бажання виправдовувати чиїсь очікування. Найбільші критики — ми самі, тому я намагаюся вгодити сам собі.
Звідки ви черпаєте натхнення? Чи відомі вам так звані муки творчості? Якщо так, то як з ними впоратися?
Сімʼя, вона мене мотивує та надихає.
Я намагаюся не мучитися над живописом. Якщо не йде — не силую себе. Але повертаюся до майстерні щодня, і якщо не пішла одна робота — починаю іншу. Стабільність — наше все.
Що найбільше сприяє творчості? Якщо говорити як про внутрішні стани, так і про зовнішні фактори.
Найбільше мотивує, коли робота йде легко і швидко знаходить свого глядача та свій дім. Коли я кайфую від процесу, коли в майстерні сам та фарби вдосталь.
Що найскладніше в процесі створення картини? Яка картина далася вам найскладніше?
Найскладніше працювати в майстерні, коли там є діти. Я насправді дуже довго готуюся, і цей процес забирає в мене багато часу. В мене є свої ритуали перед початком роботи, без яких нічого не буде. Дуже важко налаштуватися, якщо я їду в майстерню відразу з дому. І значно легше, якщо день починається з залу, обідньої кави з друзями, потім підбору музики, прибирання в майстерні, миття пензлів, і лише тоді робота. Все зосереджується на другу половину дня. Сподіваюся, що з часом це зміниться.
Пригадую, як на початку свого мистецького шляху я не міг малювати довше години й після малювання у мене боліла щелепа — настільки сильно зосереджувався на роботі, що мої зуби стискалися. І я мусив від цього відходити тривалий час. (Сміється.) Добре, що це вже позаду.
Як ви вважаєте, ваша творчість більше виражає ваші внутрішні почуття чи відображає зовнішній світ? Що ви хочете транслювати своїми роботами?
Дуже по-різному. Іноді я ніби втікаю від емоційної напруги та реальності в живопис і намагаюся знаходити легкість для себе в тому, що малюю. Тож іноді почуття присутні, але вони не буквально віддзеркалюють те, що я відчуваю. Полотно ніби стає інакшою реальністю.
Мені дуже подобаються роботи, які відображають зовнішній світ. Рутинні моменти, певні спогади й таке інше, воно теж відвертає від напруги, яку ми можемо відчувати. Іноді зосередження на простому та звичному стає укриттям або хоча б творить настрій.
Мої образи прості. Іноді — наївні, як малюнки з дитинства. Але ця наївність чесна. Вона про спробу бачити в кожному щось хороше. Про увагу. Про присутність. Про спокій, у якому можна бути собою.
Чи потрібно додавати пояснення до картин, на вашу думку?
Ні. Ненавиджу це. Це не є погано, але все залежить від бажання художника.
Ідеальна атмосфера для творчості — це…
Сам в майстерні, музика та вже почата робота. Зараз переважно працюю сам. Хоча для нас із дружиною не проблема працювати одночасно. Ми навчились абстрагуватися, кожен пірнає у своє. Але і пожартувати чи поговорити одне з одним, то гарно. Майстерня велика, коли сідаємо малювати — можемо ніби й годинами не бачитись.
Як ви оцінюєте стан сучасного українського мистецтва? Які є у ньому проблеми? І які шляхи їх вирішення можуть бути?
Мені здається, зараз з’являється така кількість різних художників і людей, які готові споживати, споглядати мистецтво, що все йде до кращого. Відкриваються нові простори, галереї, інституції працюють з великими виставковими проєктами. А скільки виставок анонсують всюди!
Звісно, ми можемо акцентувати на купі проблем, починаючи з відсутності фінансування, але те, що під час війни люди потребують мистецтво та готові приходити до нього, вже є чудовим. Коли є інституції та галереї, є глядач, відповідно, є почуті художники. Можна сприймати і у зворотний бік. Я до того, що коли люди вміють взаємодіяти, відкриті до співпраці, то все буде класно. Кожному потрібна повага та вихлоп.
Які перспективи розвитку ви бачите для сучасного українського мистецтва?
Передусім, як молодий митець, я помічаю зростальну увагу з боку суспільства до мистецтва, а також зацікавлення українськими митцями з боку іноземних колекціонерів. Це, на мою думку, позитивно впливає на загальне сприйняття українського мистецтва у світі.
Можливо, я тільки входжу в цю сферу, але вже бачу багато можливостей для тих, хто готовий працювати, розвиватися і шукати свій шлях. Мені дуже подобається, що мистецькі події й ініціативи відбуваються не тільки у великих містах. Локальні спільноти митців активно об’єднуються, підтримують одне одного. Саме ці невеликі об’єднання, на мій погляд, мають величезне значення для розвитку українського мистецтва. Вони формують простір, де художник може бути почутим, необов’язково в межах великої інституції.
Кого з українських митців ви можете виділити? З ким ви споріднені духом?
Інна Харчук, Ліза Жданова, Аня Верікі, Міра Бачкур, Леся Тертишина, Вова Кено, Андрій Аксютов, Максим Сон.
Чи важлива відповідна освіта для митця, на вашу думку?
Можливо, класно, коли вона є, але мені її відсутність поки не заважає, а в деяких випадках навіть допомагає. Я не стикався з тим, що треба підлаштовуватися під певні правила, і, можливо, легкість до сприйняття критики, а вірніше, абстрагованість від неї теж завдяки тому, що я не мав тиску з боку системи. Наразі я не страждаю від того, що тупий в певних мистецьких питаннях, помірно втягуюся в це, зі своєю цікавістю та вибірковістю, у своєму темпі.
Як митцю-початківцю заявити про себе та почати продавати свої роботи?
Митцю-початківцю потрібно зрозуміти, для чого він малює. Можливо, необов’язково заявляти про себе і продавати, але якщо така ціль є, то найелементарніше — це якісно сфотографувати свої картини та показувати їх в соцмережах, не перевантажуючи особистими світлинами. А все інше здається елементарним.
Тренувати надивленість, вивчати композицію, слідкувати за галереями та мистецькими подіями для того, щоб розуміти свій майбутній вектор. Не боятися бути неідеальним.
Чи пам'ятаєте ви, як уперше продали свою картину? Які це були емоції? Що ви купили на зароблені кошти?
Вже через пів року після того, як я почав активно малювати, відбувся мій перший великий продаж. Це викликало приємні, радісні, але водночас трохи дивні емоції. Дивні — бо коли ти вчився на цю професію, розумієш, що рано чи пізно цього досягнеш, і продаж — це очікуваний результат. Але коли ти взявся за пензель просто як експеримент і вже за пів року маєш перший серйозний продаж — це дивує. Це приємно, неочікувано і додає впевненості у власних силах.
Кошти витратились на буденні речі і трохи дали розуміння про те, що моє мистецтво хтось хоче купувати й ним цікавляться, і це не тільки близькі люди, які виявляють підтримку.
Але цікаво те, що лише після цього першого продажу я розповів своїм родичам і друзям про те, що почав малювати. Вони кумедно відреагували, батьки істерично сміялись. Здивування було у всіх — це 100%. Та і в мене теж, якщо чесно. (Сміється.) Але, думаю, більше здивування викликало те, що я не припинив цим займатись надалі, а все це переросло в дійсно велике захоплення.
Що, на вашу думку, робить митця великим, видатним?
Видатним митця робить його здатність змінювати сприйняття людей — коли через своє мистецтво він допомагає побачити те, чого раніше не помічали, звертає увагу на моменти чи явища, що залишалися поза увагою більшості. Це необов’язково мають бути гострі проблеми чи суспільні питання.
Інколи митець відкриває людям красу чи сенс у звичних речах. Або, навпаки, робить складні ідеї простішими та доступнішими для розуміння. Саме тоді мистецтво стає не просто творчістю, а силою, яка змінює мислення та світогляд.
Про що ви мрієте як митець і як людина?
Мабуть, як і всі, про банальні речі.
Як митець я мрію не втратити запалу та завжди «лоскотати» свого глядача, колекціонера. Завжди викликати емоції, не відчути того нещасного моменту, коли мої твори перестануть бути цікавими мені.
А як людина — все ще простіше. Мрію про Перемогу, жити в мирному світі й бачити розвиток та успіхи своїх дітей, споглядати щасливу буденність.
Чим ви любите займатися, окрім малювання?
Спортом. Це надважлива частина моїх буднів. Футбол, теніс, тренування. А ще люблю дивитися кліпи, особливо ті, які були зняті в 90-х та нульових. Люблю український вусатий фанк, Яремчука, «Смерічку» та інше. Слухав Гігу до того, як це стало мейнстрімом.
Як на вашу творчість вплинула війна?
Можливо, якби не було війни, я б і не почав малювати. Кожен із нас по-своєму переживає емоції й шукає справу, яка допомагає проживати все це.
Пам’ятаю, як вигадував перші ідеї, сюжети для картин. Для себе тоді особливо виділяв одне — я хотів, щоб мої роботи не викликали важких чи темних емоцій, не були буквально «відвертаючими» або такими, що тригерять глядача дивним чи болючим способом.
Зараз навколо стільки жаху, що хочеться, аби моє мистецтво було джерелом натхнення. Щоб воно провокувало не на біль, а на роздуми. Звісно, в кожного свої думки, і те, як краще їх впорядковувати, саме через біль ми проживаємо терапію, але хай це буде не моя «опера». Мені важливо акцентувати на хороших моментах, на любові до тих речей, які ми часто не помічаємо в щоденній рутині. Не хочеться грати на соціальних чи тригерних темах, які гарантовано викличуть емоцію, але ця емоція — важка, виснажлива. Кожен сьогодні проживає її надто особисто.
Я хочу, аби моє мистецтво було своєрідними ліками. Легким ковтком, разом з яким трохи легше дихати. Хочеться чогось, що повертає до безтурботності.
Чи є картини, які були намальовані в період, коли ви відчували себе дуже щасливим, і навпаки? Як вони називаються?
Так, я вже згадував раніше. Були картини, малюючи які я проживав свій біль і свою радість. Дивлячись на них, я відчуваю дуже змішані емоції. Але фінально доходжу до думки, що дуже люблю життя.
