Що б не відбувалося в Україні та світі, українську культуру та її розвиток не зупинити. Harper's Bazaar Ukraine продовжує цикл інтерв’ю з представниками індустрії, які працюють над формуванням культурної спадщини нашої країни, закарбовуючи свої імена на власних полотнах та сторінках історії.
Ліза Жданова, 30-річна художниця з витонченим почуттям краси, народилася в Кропивницькому в родині лікарів, а її дитячі та шкільні роки пройшли в Запоріжжі.
«Найголовніше — бути, а не здаватися. Не зраджувати собі»,
— стверджує наша нова героїня вже 20-го інтерв’ю з українськими сучасними митцями в межах рубрики Art Department.
Хоча її батьки не були пов'язані з мистецтвом, вони з ніжністю та захопленням підтримували творчі пориви доньки, немов передчуваючи, що Ліза колись перетворить свої мрії на реальність. Ця підтримка стала її натхненням вступити до Львівської національної академії мистецтв, де вона обрала кафедру монументального живопису.
«Найперший спогад, пов’язаний з малюванням, — аж з дитячого садка», — згадує Ліза.
Живопис Лізи Жданової — мов поезія на полотні, яка досліджує побутові теми через призму власного сприйняття символів життя та смерті. Мисткиня надає перевагу великоформатним полотнам та акриловим фарбам, використовує великі яскраві плями, включаючи в композицію обриси або спрощені символи. Навіть текст, що створює симбіоз невимовної глибини та чуттєвості, дає простір для роздумів і відчуттів.
«Мені здається, моє мистецтво — це щось інтимне, але іноді досить зрозуміле, ностальгічне і трохи сумне. Поки що я на тому етапі творення, коли не виходить відокремлювати внутрішнє особисте від того, що виходить в кінцевому результаті роботи. Але я не знаю, якою буду через кілька років. Бувало, мені хотілось кинути цю сферу, та поки не виходить від себе втікати. Амбіції не згасають. Однак скажу точно, що заради мистецтва я не готова померти»,
— щиро ділиться Ліза.
Наразі Ліза разом із чоловіком та сином живе в Києві. Побачити роботи мисткині та пройнятися її мистецтвом можна в просторі «Мистецтво без меж» Київської міської галереї мистецтв «Лавра», де 28 серпня відбудеться відкриття групової виставки «Сад волі».
Про власний творчий шлях, відправну точку в мистецтві, ключову роботу та блакитного пацюка, про значення ритуальної символіки, тему смерті та чому вона вважає її життєствердною, про артком'юніті, напівфабрикат у мистецтві та чого бояться сучасні митці, про фактор везіння та проблеми в українському мистецтві Леся Пахарина розпитала у Лізи Жданової в інтерв’ю для Harper's Bazaar Ukraine.
Бліц
Ваш улюблений художник. Одного виділити не зможу, але одразу згадується Олафур Еліассон і його інсталяція The weather project. Таке мистецтво завжди захоплює.
Ваша улюблена картина. «Офелія» Джона Еверетта Мілле.
Ваш улюблений напрям у мистецтві. Мабуть, кіномистецтво.
Ваш улюблений музей/галерея. Мені здається, я до цього часу мало де була. Але я дуже люблю саме Мистецький Арсенал у Києві, якщо чесно.
Ваш улюблений фільм про мистецтво. Можу назвати багато улюблених фільмів, але не про мистецтво. Наприклад, «Елемент злочину» Ларса фон Трієра.
Ваші улюблені кольори, поєднання кольорів. Мабуть, поєднання дуже брудного з дуже чистим.
Малювання — це дар чи ремесло? Малювання — ремесло. Зараз навіть дельфіни, слони та свині малюють. «Художників» вже дуже багато. (Посміхається.)
Опишіть своє мистецтво кількома словами. Мені колись сказали, що мої роботи говорять самі за себе. І я дотепер із цим згідна. Але можу сказати, що це щось самотнє, ностальгічне і життєствердне.
Якби не мистецтво, то… кіно. Мабуть, була б відеооператором. Мені завжди подобалось знімати. Я це роблю майже всюди. Я та людина, яка завжди зупиниться посеред тротуару чи повернеться назад на якесь незручне місце, щоб обов’язково зафіксувати для себе те саме найособливіше.
Ви інтроверт чи екстраверт? Інтроверт, який виглядає як екстраверт. У професії художника треба все ж таки іноді бути «екстра». Але на жаль, з віком я виявила в собі, що більше не люблю, аніж люблю спілкування.
Ваш найбільший страх. З появою дитини всі страхи звелися до одного фокусу.
У порядку пріоритетності: самореалізація, слава чи гроші? Так і є! Самореалізація, слава і, нарешті, гроші. (Посміхається.)
З ким із митців або відомих людей ви б хотіли зустрітися? Це, мабуть, були б зірки з найпопсовішого шоу-бізнесу. Здається, що там їм веселіше, ніж нам. З художниками вже все зрозуміло.
Коли та з чого почався ваш творчий шлях? Чи пам'ятаєте ви свою першу роботу і якою була реакція інших на неї?
Я народилась у сімʼї лікарів у Кропивницькому, але потім ми з батьками жили в Запоріжжі. В моїй родині не було творчих людей, але усі схвально ставилися до моїх інтересів. Батьки завжди підтримували мене, сплачували моє навчання і, звичайно, завжди хвилювалися щодо майбутнього заробітку в цій сфері. Але іноді мені здається, що інші члени родини сприймали чи сприймають мене не надто серйозно і якось скептично, тому що ця сфера для них дуже специфічна і незрозуміла.
Взагалі багато людей сприймають художника як дивного персонажа з беретом на голові.
Тому це більше стосується якихось застарілих «карикатурних» уявлень суспільства про представників сфери мистецтва.
Мабуть, найперший спогад, повʼязаний з малюванням, — аж з дитячого садка. Нам видали чисті білі аркуші, на яких була надрукована одна форма, у кожного різна, яку ми мусили заповнити, відштовхуючись від своєї фантазії. Мені попалась форма краплі і я до сьогоднішнього дня пам’ятаю як я намалювала блакитного пацюка з усілякими маленькими деталями навколо. Вихователі дуже нахвалювали. Тоді я вперше відчула і побачила, що у мене виходить краще за інших дітей. (Посміхається.)
Але, звичайно, перші серйозні намагання були вже на якихось не перших курсах академії.
Я не хотіла малювати як вказували викладачі, і я вже не відчувала страху, щоб проявлятися. Я чула досить різне у свій бік, і мене це іноді зачіпало, але і мотивувало водночас. Рука ставала твердішою, великі формати мене зовсім не лякали.
І мабуть, якоюсь відправною точкою був диплом на четвертому курсі. Мені поставили дуже хорошу оцінку, враховуючи те, що кожен семестр у мене був майже провальним. Я ніби хотіла щось комусь нарешті довести. Робота тоді здавалася величезною — чотири на два метри, мені за неї й зараз не соромно. Але система оцінювання спонукає студентів змагатися за бали, які взагалі нічого не означають у реальному житті.
Розкажіть, будь ласка, про техніку малювання, яку ви використовуєте.
Малюю акриловими фарбами. Я живописець до мозку кісток. Працюю зі своїми архівами, які напрацьовувала роками. Мабуть, техніка сама звичайна, ніяких секретів. Це щось іноді дуже особисте, але я підношу це завуальовано як майже непомітний інтерʼєрний живопис.
Мені подобається працювати з простими речами, приділяти увагу давно вичерпним темам. Це мене тримає в купі. Не хочу здаватися кимось іншим. Я рухаюсь з точки А в точку Б.
Чи відбулися якісь зміни у вашому мистецтві протягом творчого шляху? Якщо так, то які? Що було їхнім рушієм, причиною?
Змін було багато. Мене нерідко кидало з боку в бік. Мені завжди було нудно малювати довго одне й те саме. Мені завжди хотілось чогось нового. Живопис здається таким простим, але ти можеш так багато.
Іноді я переглядаю давно завершені періоди, і мені здається, що працювали різні люди.
Одного разу я вирішила для себе, що це погано, що я маю взяти себе в руки та йти вже по якомусь конкретному шляху, але потім подумала: навіщо, якщо це усе вже і є мій шлях. Найголовніше — бути, а не здаватися. Не зраджувати собі.
Скільки картин ви створили? Чи є якась певна робота або серія, яка, на вашу думку, була ключовою або дуже вагомою у вашій кар’єрі?
Рахувала кількість створених робіт, коли їх було зовсім мало і хотіла побачити свій відсоток продуктивності для себе. Навіть уявити не можу, скільки їх тепер.
Є одна з найперших робіт — один із поцілунків. Ця робота досі з того часу стоїть у мене на «аватарці» в інстаграмі, ніколи її не змінювала потім). Це, мабуть, була якась відправна точка для мене. Робота досить наївна, дуже рожева, цей колір у ті роки був ключовим.
Але я була настільки виснажена всім, що відбувалось зі мною у той час, що, дивлячись зараз на цю роботу, я бачу все набагато ясніше, ніж тоді. У ті часи я працювала геть за іншим принципом, усе було стихійне, я не знала, до чого конкретно рухаюсь. Тепер усе чітко. Я навмисно ставлю умовні рамки, і мені це теж подобається. Але живопис може бути нескінченним.
Понад усе хочу залишатися собою. Вміти уникати непотрібного впливу. Але колись один із викладачів в академії сказав, що ми вчимось обманювати, і я до цього часу бачу в цьому дуже багато сенсу та правди.
Чи відокремлена ваша ідентичність як мисткині від вашої ідентичності як особистості?
Ні, нічого не відокремлено, усе завжди разом. З роками, навпаки, це стає настільки помітно, що неможливо вже ніяк приховати.
Чи стикалися ви з критикою? Як відноситеся і реагуєте на неї? Чи впливає це на бажання продовжувати займатися улюбленою справою?
Критика була завжди. У різні періоди життя я сприймала її по-різному. З віком зʼявляється імунітет. Але це ніколи не відбивало бажання, а навпаки.
Взагалі мистецька тусовка специфічна і буває досить токсичною, від цього ніхто не застрахований. Але треба завжди памʼятати, що це все субʼєктивно, особливо якщо хтось висловлюється в режимі розмови.
Критику можна теж піднести людині по-різному: іноді це як мокрим рушником по обличчю, а іноді досить грамотно та акуратно.
Але зараз я чую у свій бік зазвичай тільки щось приємне та схвальне. Звичайно, є люди, думка яких мені важлива, а є ті, кого взагалі і не стану слухати.
Іноді треба мати сміливість, щоб дійсно підійти та висловити щось обґрунтовано в обличчя та не бути компліментарним, треба вміти ставити правильні запитання. Але поки зазвичай це залишається позаочі.
Звідки ви черпаєте натхнення? Чи відомі вам так звані муки творчості? Якщо так, то як з ними впоратися?
Натхнення — це щось дуже романтичне і, мабуть, не про мене, і не про моє бачення роботи. Це завжди якийсь процес в голові. Ти чи працюєш, чи не працюєш. Я ніколи не забуваю дивитись навкруги, усе навколо має значення. Але бувають, звісно, різні часи в житті.
Муки творчості — це більше не про натхнення, а про те, як можуть йти справи. От тоді ти дійсно відчуваєш увесь спектр неприємних емоцій.
Але художник в Україні, мені здається, знаходиться завжди у тонусі. Тут нема коли розслаблятися. Це постійна боротьба за «завтрашній день». Іноді ти пішов занадто у себе і вже щось пропустив. Треба нерідко «жонглювати, стоячи на голові», виборювати увагу до себе, бути помітним та актуальним. Маєш тримати руку на пульсі.
Шлях художника стає іноді дуже тернистим. Особливо в епоху соціальних мереж. Це усе нерідко занурює у тривожність. Але, мабуть, вже настав час просто бути собою, усім не сподобаєшся.
Що найбільше сприяє творчості? Якщо говорити як про внутрішні стани, так і про зовнішні фактори.
Можу сказати, що, на жаль, я людина настрою: коли усе погано — я нічого не роблю. А коли справи йдуть добре, то я працюю багато і втоми немає. Артринок в Україні теж у дивному стані. Ці фактори впливають на мотивацію.
Що найскладніше в процесі створення картини? Яка картина далася вам найскладніше?
Для мене найскладніше іноді просто дійти до майстерні, особливо зараз, коли на тобі роль мами. З появою дитини багато чого змінилося. Але в принципі, коли я стаю до полотна, то сама не помічаю іноді, як щось роблю. Мені це подобається. Живопис для мене — це рідко складно. Я відчуваю всю силу в руках та голові, тому просто роблю.
Як ви вважаєте, ваша творчість більше виражає ваші внутрішні почуття чи відображає зовнішній світ? Що ви хочете транслювати своїми роботами?
Зовнішній світ впливає на внутрішній, і тому все виходить так, як виходить. Не хочу придумувати велосипед, тому в моїх роботах часто спостерігається сконцентрована увага на чомусь одному, і, щоб це підсилювалось, я часто поміщаю обʼєкти в якийсь умовний вакуум. Але це я теж помітила за собою через деякий час.
Тема смерті йде зі мною в роботі не перший рік, але ще й досі вона здається мені невичерпною. Звичайно, це щось давно зрозуміле для всіх, але досі вся ця ритуальна символіка видається мені дуже життєствердною, загадково-красивою. Це те, що було і буде з людиною завжди. Мені цікаво, як поховальні ритуали видозмінюватимуться з роками, однак досі є бажання «оспівувати» не тільки смерть, але і життя.
Чи потрібно додавати пояснення до картин, на вашу думку?
Іноді пояснення необхідні. Мені подобається, коли є очевидні сенси і коли ти геть здивований. А іноді ти читаєш і краще б не читав.
Бачу іноді, як молоді митці намагаються бути концептуальними, і це виглядає «бутафорно» та смішно. Тепер художники дуже бояться виглядати як «ремісники». Але круто спостерігати, як особистість не йде проти своєї природи.
Я тільки недавно зрозуміла, як іноді важко бути чесним із собою.
Ідеальна атмосфера для творчості — це…
Абсолютний порядок у майстерні, повна самотність та комфортна температура повітря. Маю великий досвід праці в нестерпному холоді, більше так не хочу.
Як ви оцінюєте стан сучасного українського мистецтва? Які в ньому є проблеми? І які шляхи їх вирішення можуть бути?
Стан українського мистецтва тримається на власній вірі та надіях. Багато класних авторів, багато ініціатив — мало фінансування. Майже нема музеїв сучасного мистецтва.
Приналежність до мистецтва стає модою, тому зʼявляється багато напівфабрикату, але час усе розставляє на свої місця.
Мені дуже подобається, які зараз зʼявляються проєкти, подобається спостерігати за розвитком деяких митців. Але як я вже казала, український художник завжди в тонусі. Багато прогалин у цій системі.
Які перспективи розвитку ви бачите для сучасного українського мистецтва?
Український художник переживає складні часи. Здається, що він вже настільки загартований, що залишається тільки працювати далі. Багато класних авторів, багато ініціатив, багато віри у світле майбутнє, яке вже відтворюється зараз, але питання фінансування досі відкрите. Коли вся система буде налагоджена, то митцям в Україні стане легше.
Кого з українських митців ви можете виділити? З ким ви споріднені духом?
Мені подобаються Люся Іванова, Христина Мельник. Але насправді я дуже поважаю своїх близьких друзів-митців, особливо коли ти знаєш, що у них відбувається, які труднощі вони переживають і все одно залишаються вірними своїй справі, як банально б це не звучало.
Бути художником — це реально складно. І так цінно та важливо, коли є люди, які тебе підтримують.
Чи важлива відповідна освіта для митця, на вашу думку?
Дивлячись що ти хочеш робити. Але здається, з пустою головою тепер буде важко намагатися щось викристалізувати. Коли я вчилась в академії мистецтв, то бачила в цьому «надважливу місію», мені видавалось це дуже правильним. Але, озираючись назад, звичайно, бачу багато мінусів у цій системі.
Чому я вступила до академії мистецтв? Мабуть, тому, що під тиском суспільства вважала, що маю отримати вищу освіту. Тоді це здавалось єдиним варіантом розвитку подій після школи. Я навіть не замислювалась, чого насправді хочу. Я знала, що не хочу жити в Києві та дуже хочу поїхати з Запоріжжя, тому обрала Львів і цю академію. І не пошкодувала! Мені не завжди подобалось навчання, але студентські роки пройшли в мене як треба. Я проживала тоді дуже багато різного. Іноді згадую якісь моменти і не вірю, що це відбувалося зі мною. Я була дійсно кардинально іншою людиною в деяких ключових речах. Доводилось опускатися до самого дна, щоб відштовхнутися від нього. Але, звичайно, щось змінюється, а щось залишається з нами назавжди.
Що стосується важливості освіти, то взагалі зараз, що хто хоче те і робить. Раніше в академії панували — не знаю як зараз — пережитки минулого, нерідко зустрічалося зневажливе ставлення викладачів, яке ти вважав нормою, ніяка навчальна програма, погані майстерні. Але з усім цим ти вчишся не просто малювати, вчишся думати, розуміти та бачити, вчишся будувати важливі соціальні звʼязки.
Ти ще зовсім зелений, невпевнений, але дуже хочеш малювати. Спочатку ти свято у щось віриш, романтизуєш, але потім розумієш, що тобі ніхто не дає ніяких гарантій. Ніхто не зобовʼязаний у тебе вірити. Найстрашніше і найскладніше попереду. Важливо знаходити друзів. Дружба — це важливо.
Як митцю-початківцю заявити про себе та почати продавати свої роботи?
Мені здається, за допомогою соціальних мереж ці алгоритми стали вже досить зрозумілими.
Чи пам'ятаєте ви, як уперше продали свою картину? Які це були емоції? Що ви купили на зароблені кошти?
Ці зворушливі перші відчуття. Ти нарешті відчуваєш відповідь та зворотний звʼязок. Ти відчуваєш себе спроможним і незалежним. (Сміється.) Коли отримала гроші, то витратила моментально на щось дуже «інфантильне».
Що, на вашу думку, робить митця великим, видатним?
Мабуть, це питання стосується масштабів особистості. Але здається, що великі митці — ті, які ще можуть відкривати «важкі двері». Але є досить непомітні митці, які для когось важливі та великі. Це питання не може бути несубʼєктивним.
І не будемо забувати про фактор того самого везіння. Іноді було б добре опинятися у важливому місці та в потрібний час. Загалом це велика купа факторів, яка впливає на подальший розвиток подій.
Іноді здається, що треба загадково вмерти, щоб стати великим. Але, мабуть, і цим зараз нікого не здивуєш.
Про що ви мрієте як мисткиня та як людина?
Я все ще мрію, щоб добро перемагало зло. Мрію про спокійне та виважене життя. Під час війни у твоїй країні ти усвідомлюєш, наскільки сильно забивав собі голову незначущим мотлохом. Усе зайве зникає, і я ще ясніше розумію, чого хочу. Тепер у мене є син, і це мій найскладніший, найвідповідальніший і найважливіший проєкт у доброму розумінні цього слова. (Посміхається.)
Хочу, щоб мрії збувались швидше і простіше. Ми завжди обертаємося назад, і я хочу менше про щось шкодувати. Ніколи не вірила людям, які кажуть «Я ні про що не шкодую» чи «Мені все рівно, що думають інші». Це звучить гарно, насправді ж людина — це надскладна конфігурація.
Хочу бути щасливою, хочу бути на своєму місці.
Чим ви любите займатися, окрім малювання?
Звичайно, я можу довго розповідати про якийсь улюблений спорт, побут, друзів та подорожі, але це все і так зрозуміла складова життя кожної людини. Я люблю нічим не займатися.
Мені подобається довго бути на самоті, слухати одну й ту саму музику, яка зі мною роками. Можу довго дивитись у стіну і просто про щось думати. Тепер це рідкісна розкіш для мене.
Як на вашу творчість вплинула війна?
Війна дала новий поштовх в темах, з якими я вже працювала в мирний час. Вони стали більш гіперболізованими. Нерв став ще більш оголеним.
Чи є картини, які були намальовані в період, коли ви відчували себе дуже щасливою, і навпаки? Як вони називаються?
Мабуть, буквально таких немає, усе одно мої роботи не відображають так явно мій поточний психологічний стан.
Наприклад, якщо взяти мої останні картини з квітами, то мені вони далися дуже важко фізично. Я була на останніх місяцях вагітності, і мені було важко буквально все: ходити, сидіти, дихати — це була надзадача для мене, особливо коли треба було завершувати двометрові роботи. Але яка це була радість, коли я все ж таки це зробила. Взагалі, вагітність, пологи і, нарешті, материнство — це ще те випробування для жінки. Але ось саме про це я не шкодую.
