У центрі сюжету «Гуру» – Матьє «Метт» Вассер, зірковий лайф-коуч, чиї семінари нагадують суміш рок-концерту та релігійного екстазу. Ніне створює образ не просто маніпулятора, а людини, яка сама стає заручником власної здатності керувати натовпом. Це фільм про владу, про параною та про те, як легко в пошуках «кращої версії себе» втратити контроль над реальністю.
В ексклюзивному інтерв’ю ми обговорили із П’єром Ніне, чому тема тренінгів із особистісного зростання досі залишалася поза увагою великого кіно, розпитали, як він готувався до ролі, вивчаючи методи реальних лайф-коучів, та чи вбачає паралелі між культом особистості різноманітних гуру і популярністю акторів.
П’єре, ідея зняти трилер про відомого коуча належала саме вам, і ви поділилися нею із режисером Яном Гозланом. Але чому вас зацікавила ця тема?
Власне, я вже давно кружляв навколо цього проєкту. У мене завжди було бажання зняти фільм про великих ораторів, про тих людей, які володіють електризуючою, майже магічною манерою говорити. Мене захоплювала гра Тома Круза у фільмі «Магнолія» та Леонардо ДіКапріо у фільмі «Вовк з Волл-стріт» , але я також думав про великих історичних постатей, які мали силу приваблювати натовп. Я справді хотів показати, як хтось може переконувати до такої міри, що це переверне її світ з ніг на голову.
Дивно, що попри сучасну повсюдність коучів – особливо в соціальних мережах, де буквально кожен легко називає себе вчителем, експертом і роздає поради, – великого фільму про це явище досі не було.
Ви переважно використовуєте американські мотиви для свого персонажа. Це навмисно?
Так, але такий тип особистості існує не лише у Сполучених Штатах. Ми імпортували до Європи особистісний розвиток та пов'язану з цим постать оратора, тренера-мотиватора. У Франції є місцеві особистості, які заробляють багато грошей своїми порадами. Деякі люди можуть заплатити до 4000 євро за участь у триденному семінарі. А коли учасників 1000, то це великі гроші… Ми не намагалися принижувати конкретно цих коучів та їхні практики, але ми ставимо під сумнів цю професію як таку. Деякі з коучів дуже добре виконують свою роботу, але немає жодного регулювання цієї сфери. Коучі іноді стикаються з людьми, які страждають від серйозних психологічних травм. Для того, щоб працювати з таким досвідом, потрібен певний рівень експертизи, якого вони просто не мають, але – все одно беруться, наражаючи на небезпеку людей, які їм довірилися. Чи варто нам довіряти своє життя та вибір комусь, хто не має відповідної освіти чи досвіду? Саме такі питання ми хотіли поставити аудиторії.
Чи відвідували ви якісь семінари, щоб краще зрозуміти внутрішню роботу цієї індустрії?
Я в основному читав книги американського коуча на ім'я Ентоні Роббінс. У Франції гарним орієнтиром для мене був коуч Девід Ларош. Також мене зацікавила персона Ріка Рубіна (один із найвідоміших і найшанованіших музичних продюсерів у світі, який зокрема співпрацював із Linkin Park, System of a Down, Red Hot Chili Peppers, Slipknot тощо, – ред.): у його підході до коучингу артистів, з якими він працює, є щось на кшталт гуру. Також над сценарієм разом із нами працювала Елізабет Фейтіт, ведуча подкасту Méta de Choc. Колись вона належала до руху Нью-Ейдж, який згодом скотився до культової поведінки, і вона вийшла з нього. Елізабет провела широке дослідження культів і псевдонаукових течій, і вона показала нам, як ці люди розмовляють.
Готуючись до ролі, я звертався до кіно: персонажів Тома Круза з «Магнолії», Леонардо Ді Капріо з «Вовка з Волл-стріт», Пола Дано з «Нафті» – тих, хто своїми словами потенційно пробуджував у людях небезпечного звіра.
А у вас особисто був негативний досвід із коучами?
Я звертався до коучів під час підготовки до фільмів – спортивних тренерів, дієтологів, – але це ніколи не виходило з-під контролю і за межі підготовки до ролі. Я думаю, що маю досить міцний фундамент у цьому плані, тому свідомо чи несвідомо я, мабуть, дистанціювався від таких людей. Але вони існують, і ця токсичність притаманна багатьом у багатьох формах.
Готуючись до «Гуру», я прочитав усі історії на цю тему, які зміг знайти. Також було цікаво побачити, що іноді це приходить через цілком офіційні канали: тобто компанії залучають коучів, ті приходять у компанію на 10 днів – і «підсаджують» працівників. Я дізнався про зовсім божевільну історію про двох коучів, які прийшли в компанію – і через рік просто її захопили, звільнили персонал. Отже, за один рік їм вдалося промити мізки всім у компанії та взяти бізнес під контроль. Є багато таких історій, дійсно цікавих, які допомогли сформувати образ Матьє Вассера.
Як би ви описали Матьє Вассера?
Цей хлопець щиро вірить у те, що робить. Він дуже, дуже вправний у цьому. Ми бачимо це з першої ж сцени: його справді зворушують і засмучують історії людей, які приходять до нього. Для нас було важливо, щоб він не був циніком. Матьє Вассер – коуч, який вірить у свою справу. Саме це, на мою думку, робить його таким захопливим об'єктом для кіно.
Матьє щиро сподівається допомогти людям. Коли, наприклад, дивишся виступ Ентоні Роббінса, то бачиш, що він справді намагається витягнути людей з їхніх низхідних спіралей. Він руйнує моделі мислення, використовуючи шокуючу тактику, ставлячи дуже прямі запитання. Але все відбувається дуже швидко, і саме тому цей метод сумнівний. Не можна втиснути десять років терапії в десятихвилинну розмову.
Ми з Яном Гозланом намагалися надати Меттові багато нюансів та неоднозначностей.
У цьому фільмі ми говоримо про владу, визнання, а також про спуск у пекло, який може стати їхнім наслідком.
Для вас із Яном Гозланом це вже третій спільний фільм – після «Ідеального чоловіка» і «Чорної скриньки», і у кожному з цих проєктів вашого героя звати Матьє Вассер…
Це тому, що Ян вважає, що всі вони мають дещо спільне в своєму характері (Посміхається). Для мене було цілком природно прийти з ідеєю «Гуру» саме до Яна, тому що для мене він один із найцікавіших режисерів сучасності, коли йдеться про трилери та дослідження персонажів із сильною схильністю до параної. Тож я приніс йому цю тему – саму лише ідею, загальні риси. А далі він, разом із сценаристом Жаном-Батістом Делафоном, цілком винайшов цей фільм.
Коучі з особистісного розвитку дуже добре вміють створювати ілюзію близькості з тими, хто відвідує їхні семінари. Але це так само і митці – зокрема актори, – використовують соціальні мережі для спілкування з шанувальниками, чим викликають у них таку саму ілюзію…
Довгий час єдиним способом, яким актори та акторки могли говорити про себе, були їхні фільми та інтерв'ю. Потім з'явилися соціальні мережі – і відкрили шлюзи близькості. Наслідком цього є те, що статус митця чи знаменитості змінився: таємничість тепер розвіялася.
Мені подобається спілкуватися з людьми в соціальних мережах без посередників – завдяки цьому я можу передати інформацію чи емоцію саме так, як вважаю за потрібне. Але для акторів важливо підтримувати певну психологічну дистанцію з людьми, які слідкують за нами в соцмережех, якщо ми не хочемо, щоб вони впали в якусь форму ідолопоклонства. Я особисто також захоплююся цілою низкою особистостей, але ідеалізація когось означає початок втрати критичного мислення.
«Гуру», «Граф Монте-Крісто» – останнім часом ви знімаєтеся в дуже амбітних фільмах, які виходять далеко за межі французького ринку…
Франція вміла знімати великі фільми ще багато років тому, і зараз ми в певному сенсі до цього повертаємося. Я думаю, що зараз, у часи домінування стримінгових платформ, треба мати справді вагомі аргументи для того, щоб сказати людям: «Приходьте на цей фільм в кінотеатри, він того вартий!».
Я вважаю, що фільми мають бути оригінальними. Це не обов'язково означає великі, масштабні проєкти: це може бути і маленький фільм, але з сильним баченням.
