Кар'єра молодого українського актора Івана Довженка розвивається стрімко, і якщо ви ще не чули про нього — зовсім скоро це зміниться. Ще до завершення навчання в театральному університеті Іван знявся у продовженні серіалу «Кава з кардамоном» та отримав головну роль у виставі «Коцюбинський. З глибини» в Київському національному академічному театрі оперети.
Потім були постановки Театру ім. Івана Франка «Тартюф» та «Арлезіанка» в режисурі Дмитра Богомазова і стрічка «Мавка. Справжній міф», зйомки якої наразі тривають. У фільмі, події якого відбуваються в сучасності, Іван втілить образ Лук'яна — романтичного інтересу Мавки, що має власні прагнення та внутрішні конфлікти.
В інтерв'ю Harper's Bazaar Ukraine Іван докладно розповів про свої ролі в театрі та кіно, роботу з жанром мюзиклу та костюмованої драми, про своїх улюблених українських письменників і фільми, що справили на нього враження, про виклики акторської професії, співпрацю з Олександром Рудинським та світ мистецтва, що для нього «як кисень».
Піджак — Gudu
Іване, я вперше побачила тебе на сцені у виставі «Коцюбинський. З глибини» у Київському театрі оперети, де ти зіграв головного героя Антіна. Розкажи, як цей проєкт з’явився у твоєму житті ще в період навчання?
Цей проєкт з’явився в моєму житті на четвертому курсі театрального університету. Мій однокурсник Станіслав Іванов, який вже мав певний режисерський досвід, одержав президентський грант. Завдяки цьому він отримав можливість поставити повноцінну виставу, і обрав для неї новелу Коцюбинського «Сон». Наш майстер курсу Богдан Дмитрович підтримав цей проєкт і надав нам можливість виступити на головній сцені театру оперети. Таким чином, ця постановка стала дебютом і для Станіслава, і для всього нашого курсу, і для мене особисто.
Про що, на твою думку, ця вистава? Як би ти описав образ Антіна та чи імпонує він тобі як людина?
Для мене ця вистава — про саморуйнування особистості в контексті стосунків між чоловіком і жінкою, коли пара стоїть на межі вигорання. У центрі — болісна потреба бути почутим, страх бути незрозумілим, відчай, що ховається за мовчанням.
Образ Антіна мені дуже близький. Його внутрішній конфлікт — у пошуку компромісу, який не знищує, а, навпаки, стає тим містком, що з’єднує людину з іншим. У стосунках дуже важливо навчитися не мовчати, не накопичувати, не відтягувати вирішення проблем до останнього. Часто все набагато простіше, ніж здається: побачити одне одного, прислухатись, бути відвертими. Іноді для порятунку двох достатньо одного чесного слова.
Піджак — Andreas Moskin, Футболка — Cover
Основою постановки стали тексти Михайла Коцюбинського. Які твої улюблені твори автора? Хто ще з українських письменників тобі подобається?
Так, ми працювали саме з текстами Коцюбинського, зокрема з «Інтермецо» та особливо зі «Сном» — цей твір став своєрідним фундаментом вистави, його драматичною опорою. Саме з нього походять більшість героїв, і саме через «Сон» ми намагались передати відчуття глибокого внутрішнього болю та надломленості, які народжуються з війни — зовнішньої та внутрішньої. Особисто я дуже люблю «Тіні забутих предків» — цей текст неймовірно чуттєвий і дикий водночас, з сильним відлунням міфу й природи в людині.
З української класики мені особливо близькі Ольга Кобилянська та Леся Українка. Обидві авторки дуже глибокі, точні в психології, сміливі в темах і формах. Їхні твори — це не просто література, а драматургія життя.
Наскільки я знаю, це твоя перша головна роль у виставі, але не перший театральний проєкт. Ще до цього ти зіграв у мюзиклі «Чикаго». Чи потребувала ця роль від тебе додаткових навичок вокалу та хореографії?
Мюзикл «Чикаго» став для мене особливим досвідом — передусім тому, що це музична вистава, але моя роль була побудована зовсім не на вокалі. Наші персонажі — вуличні музиканти — не співали, а були музичною масовкою з власною лінією, що проходить через всю виставу. Це був окремий світ, створений режисером Богданом Струтинським: він ввів нас як персонажів, які водночас є спостерігачами й учасниками дії.
Я граю на кількох інструментах — гітара, клавіші, барабани, акордеон, — і саме акордеон став основою мого образу. Ми окремо працювали над ансамблевими сценами з головним диригентом театру Сергієм Дідко. Збиралися, програвали номери, репетирували разом як справжній ансамбль.
Це зовсім інша енергетика, ніж у драматичній виставі. Мюзикл вимагає абсолютної точності в ритмі, уваги до музичної партитури, але водночас залишає простір для творчої гри. Для мене це було відкриття нового формату театру, в якому живе стільки драйву.
Піджак, штани — Litkovska, жилет — Andreas Moskin
Ти встиг також попрацювати з Олександром Рудинським, який виступив режисером вистави «Сицилійські лимони» Луїджі Піранделло. Кого ти зіграв у ній і що можеш сказати про співпрацю з Олександром?
Я давно мріяв попрацювати з Олександром Рудинським. Ще на другому курсі, коли він лише прийшов до нас викладати, я був просто щасливий, адже він для мене справжній приклад. Чесно скажу: його фото висіло у мене в гуртожитку на стіні — серед інших акторів, якими я надихаюсь.
«Сицилійські лимони» — це була перша наша спільна вистава в ролях режисера й актора. Разом з ним над проєктом працював і Станіслав Іванов. Вони створили неймовірну постановку — дуже тонку, емоційну, чесну. Олександр більше занурювався в акторську роботу, внутрішні стани, і ця увага була відчутною на всіх етапах.
Я грав Мікуччо Бонавіно — героя з новели Луїджі Піранделло. Це хлопець, який через кілька років приїжджає до іншого міста, щоб побачити свою кохану. Колись саме він допоміг їй стати співачкою, повірив у неї, надихнув, а потім їхні шляхи розійшлися. І от він повертається — з упевненістю, що вона зустріне його з обіймами й скаже: «Нарешті! Це ти! Я так тебе чекала…» Але все стається інакше. І ось у цій зустрічі — у сподіванні, розчаруванні, у правді про любов — і відбувається головний драматичний вибух.
Як ти приєднався до команди Театру ім. Івана Франка та в яких його постановках тебе зараз можна побачити?
Мене запросив до театру Дмитро Михайлович Богомазов. Він побачив мене спочатку у «Чикаго», а згодом — у виставі «Народжені бути вільними» режисерки Ангеліни Дзнеладзе, де я грав молодого Василя Симоненка в театрі «Сузірʼя». Після цього Дмитро Михайлович запропонував мені роль у його майбутній виставі «Арлезіанка». Так усе й почалося. Зараз мене можна побачити у двох постановках театру: «Арлезіанка» і «Тартюф».
Жилет — GUDU, штани — LITKOVSKA
Розкажи докладніше про свою роль у комедії «Тартюф». Зрозуміло, чому люди так цікавляться переосмисленням української класики, але чому, на твою думку, вистава за твором Мольєра сьогодні теж актуальна і на неї такі ж солд-аути?
У виставі «Тартюф» я граю Валера — молодого закоханого хлопця, який намагається зберегти любов у світі, де панує лицемірство і фальш. Це щирий, відкритий персонаж, який контрастує з подвійною моральністю Тартюфа та його оточення.
Хоча вистава класична за формою, в ній дуже чітко відчувається актуальність, адже Тартюф і сьогодні впізнається в багатьох. Це історія про облуду, маніпуляцію, сліпу довіру — теми, які, на жаль, залишаються вічними. Для мене ця постановка — частина великого театрального процесу. Кожна роль — це досвід, і я вдячний за можливість бути частиною такого проєкту, працювати з потужною командою, шукати сенси навіть там, де, можливо, не все емоційно твоє.
Серед нових постановок з твоєю участю також «Арлезіанка» Дмитра Богомазова, де ти граєш романтичного героя Фредері. Що нам варто знати про цей проєкт?
«Арлезіанка» — дуже символічна вистава для мене. Насамперед тому, що роль моєї сценічної мами виконує моя справжня мама — заслужена акторка Театру ім. Івана Франка Ксенія Баша. Для мене це велика подія. Репетиції були емоційно непростими, але я вдячний за цей досвід. Я лише на початку шляху, і кожна така робота допомагає мені ставати впевненішим, дорослішати не лише як акторові, а і як людині.
«Арлезіанка» — це про складні та болісні стосунки матері й сина. Мій герой, Фредері, закохується в дівчину з Арля, і це кохання — трагічне, з надломом. Але «Арлезіанка» — не лише про любовну драму, а й про надмірний материнський контроль, який часто виправдовується страхом — у цьому випадку страхом втрати. Мати героя хоче врятувати сина, але своєю любов’ю буквально не дає йому жити. І саме ця боротьба між почуттями, поколіннями й правом на власний біль і вибір — серце вистави.
Тренч, штани — Litkovska
Чи помітив ти певну тенденцію, що тобі зараз частіше пропонують ролі романтичних героїв, чи немає такої однозначності?
Так, певна тенденція є — бачу, що мене частіше запрошують у проєкти, де є любовна лінія. Але я не надто на цьому зациклююся. Я вивчаю себе, свій внутрішній світ, можливості, межі. Звісно, хочеться чогось нового: спробувати себе в трилері, комедії, або ж зіграти антагоніста — справді темного персонажа. Такі ролі — завжди виклик, і саме тому вони мене приваблюють.
Ти походиш з акторської родини. Ти завжди розумів, яким має бути твій шлях чи розглядав і інші професії? Наскільки важливою для актора ти вважаєш профільну освіту?
Так, я з акторської родини, але мій вибір не був автоматичним. У дитинстві я серйозно розглядав інші напрямки — думав стати музикантом, учителем, навіть цікавився історією настільки, що хотів вступати на історичний факультет. Але акторство — це професія, яка тебе манить. Я виріс у цій атмосфері: бачив, як батьки репетирують на кухні, слухав театральні байки від дідуся… І з часом закохався в цю справу.
Справжнє усвідомлення, мені здається, приходить уже під час навчання. Коли тебе критикують, направляють, коли ти вчишся витримувати. Якщо ти справді любиш цю професію — пройдеш усе. Бо вона неймовірно складна. І профільна освіта тут не про «диплом», а про школу витримки, дисципліни і внутрішнього росту.
Кейп, штани — Litkovska, лонгслів — Andreas Moskin
Яке місце у твоєму житті займає мистецтво в широкому сенсі? Чи маєш ти звичку ходити на виставки, слідкувати за роботами відомих режисерів і переможцями кінофестивалів?
Мистецтво для мене — це як кисень. Я буквально живу в ньому. Пишу музику, співаю, граю на інструментах. Дивлюся кіно, переглядаю старі театральні записи, ходжу на прем’єри, стежу за сучасними тенденціями в кіно і театрі. І водночас постійно відкриваю для себе щось давно створене, недооцінене або просто забуте. Люблю поєднувати нове й вічне.
Можу назвати кілька стрічок, які справили на мене сильне враження. Це «Колір гранату» Сергія Параджанова — візуальна поезія, яка розкриває мистецтво поза межами слова. Зовсім інше — «Острів проклятих» і «Вовк з Волл-стріт» Мартіна Скорсезе. Абсолютно різні фільми, але в обох є глибина, ритм і потужна акторська робота Леонардо Ді Капріо. Ще одна дуже важлива для мене стрічка — «Таємне життя Волтера Мітті». Вона досі має на мене сильний вплив, бо я — мрійник, а цей фільм — про мрію, яка переходить у дію. Про те, як переступити межу страху і почати жити справжнім життям. Думаю, багато хто впізнає себе в цьому.
На що як професіонал ти ніколи не погодишся, чи є якісь творчі табу?
Я не можу назвати себе професіоналом у повному сенсі слова — я на початку шляху і хочу вчитися, відкривати нове, проходити через різні акторські випробування, але певні межі для себе вже чітко відчуваю. Наприклад, одне з перших табу — я не погоджусь на роль, яка знецінює Україну або подає викривлену, пропагандистську картину.
Для мене важливий не образ як такий, а сенс, який за ним стоїть. Якщо роль має глибину, показує правду — навіть жорстку, навіть через антипатію, — тоді вона може мати право на існування. Але компромісів із совістю точно не буде. Я ніколи не погоджуся на проєкти, які маніпулюють, знецінюють нашу історію чи перекручують реальність.
Піджак, штани — Litkovska, жилет — Andreas Moskin
Першим серіалом, де ми тебе побачимо, стане другий сезон історичного проєкту «Кава з кардамоном». Чи можеш ти поділитися деталями про свого персонажа і його сюжетну лінію?
Зйомки серіалу давно завершились, і я з нетерпінням чекаю його виходу. Іноді під час зйомок ти не бачиш повної картини, і фінальний результат завжди дивує.
Мій персонаж — син героя Адама з першого сезону. У другому сезоні він постає як така собі маленька революційна сила. Це ще зовсім дитина, але вже з власними бажаннями, вподобаннями і, головне, характером. Він діє всупереч своїй мачусі — героїні, яку грає Олена Лавренюк. У ньому є внутрішній конфлікт, і це цікаво — показати, як він формується як особистість у тіні великої сімейної драми.
Окремої уваги заслуговують костюми шоу. Чи допомагають вони краще відчути атмосферу 19-го століття та вжитися в роль?
Боже, яке круте питання. Так, костюми — це величезна частина роботи над образом. Особисто для мене вони завжди мають значення — ще з університетських часів я дуже уважно ставився до підбору речей навіть для студентських уривків. Одяг одразу диктує тобі персонажа: його поставу, характер, внутрішню напругу чи м’якість.
Команда «Кави з кардамоном» — справжні професіонали. Вони підібрали костюми з такою точністю, що я — актор-початківець у кіно — відчув упевненість саме завдяки цим деталям. Одяг ніби «тримає» тебе зсередини, допомагає відчути епоху, стиль, атмосферу, і це допомагає вжитися в роль.
Жилет — GUDU
Ще однією приємною новиною стала твоя участь у фільмі «Мавка. Справжній міф», події якого відбуваються в сучасності.
Чесно кажучи, я сам досі не вірю, що став частиною цього проєкту. Дуже вдячний долі, що все так склалося. Від оригінальної п’єси Лесі Українки стрічка відрізняється майже всім — окрім імен головних героїв, хоча й вони дещо змінені. Сценарій абсолютно новий, оригінальний. Єдине, що збереглося від класичного твору, — це любовний трикутник.
Хто для тебе персонаж Лукаша (який у стрічці став біологом на ім'я Лук’ян), що ти хочеш у ньому показати?
Для мене Лук’ян — це про внутрішню свободу, свідомість, волелюбність. Але водночас у ньому є легкість, природність, готовність діяти неформатно. Дуже хочеться втілити його не як «картонного героя», не як абстрактний символ, а як живого хлопця з його почуттями, сумнівами, емоціями та вразливістю. Адже саме через живу людину глядач може відчути історію по-справжньому.
Пальто, футболка, штани — Cover, піджак — Andreas Moskin
У команді фільму багато молодих акторів. Розкажи, з ким ти працюєш?
Я працюю з Аріною Бочаровою, яка грає Мавку, Едуардом Поляковим — він мій екранний друг Олесь, Анастасією Янковою — вона грає Христину, колишню Лук’яна. Також у проєкті задіяні Максим Гаєвський (мій друг Семен) і Паола Елізабет Джим (подруга Лук’яна). Є і старші колеги, наприклад, В’ячеслав Довженко, який грає куратора табору біологів.
З молодою командою я почуваюся вільно. Це моє середовище, мої друзі. Ми разом зростаємо — і як актори, і як люди. Для багатьох із нас це перші великі ролі, тож ми дуже підтримуємо одне одного. Я дослухаюся до них, і в цьому, мабуть, найбільша цінність — ми розвиваємося разом.
Можна сказати, що зараз ти тільки починаєш свою професійну кар’єру. Які цілі ти перед собою ставиш, про що мрієш?
Так, я тільки починаю. І дуже хочеться йти за серцем, зростати професійно, не зраджуючи собі. Не зганьбитися, не зазнатися, залишатися людиною — в першу чергу. Мрію про те, щоб мати багато захопливих проєктів та ролей, але водночас для мене важливо знаходити час для близьких, для родини, для моєї дівчини. Це те, що наповнює мене й допомагає рухатися далі.
Жилет — GUDU, штани — LITKOVSKA
Команда:
Photographer — Katya Teller
Styling — Yuliya Postushna
Talent — Ivan Dovzhenko
