Його називають геніальним шевцем і новатором. Протягом карʼєри він отримав понад триста патентів на свої винаходи, якими й сьогодні користуються майже всі взуттєві виробники світу.
Його історія почалася у злиднях, у маленькому селі, без перспектив навіть мріяти про власне взуття. А помер він, зробивши чималий внесок в розвиток дизайну взуття.
Попри важкі виклики долі, він ніколи не опускав рук та продовжував створювати не просто красиве, а й зручне взуття, за яке його обожнювали цілі покоління клієнтів. Він взував Мерилін Монро, Мері Пікфорд і Одрі Гепберн, а Греті Гарбо щоразу доводилося замовляти окрему машину, щоб вивезти свої покупки з його магазину!
Це історія Сальваторе Феррагамо — майстра, який перетворив біль босих ніг на філософію комфорту, а італійське ремесло — на синонім розкоші. Його біографію та творчий шлях ексклюзивно для Harper`s Bazaar Ukraine розкрив стиліст і fashion-колумніст Єгор Воронкін.
5 червня 1898 року в невеличкому селі Боніто, що на півдні Італії, у родині фермерів Антоніо та Маріантонії Феррагамо народився хлопчик, якого назвали Сальваторе. Він став одинадцятим з чотирнадцяти дітей подружжя.
Родині Феррагамо не вистачало їжі, одяг передавали від старших до молодших, а черевики носили лише по неділях і до церкви, щоб зберегти їх якомога довше. Можливо, саме це обмеження — заборона носити взуття щодня — і заклало в маленькому Сальваторе палку, майже релігійну мрію.
«Я довго не міг зрозуміти, чому мої ноги мають страждати. І тоді я вирішив: якщо ніхто не подарує мені черевики, то я створю їх сам»,
— згадував Феррагамо.
У дев’ять років майбутній дизайнер виготовив свою першу пару взуття — білі туфлі на підборах для своєї сестри, щоб їй було що взути на її перше причастя. Юний Сальваторе вкрав ножа, знайшов старі шматки шкіри і вночі при світлі свічки створив туфлі, які стали першим доказом його таланту.
Уже в одинадцять років батьки віддали Сальваторе навчатися до професійного шевця в Неаполі. Там він пізнав суворість ремесла: з ранку до ночі, без вихідних, без похвали, лише безкінечне повторення рухів — різати, шити, підбивати, полірувати. Повернувшись до Боніто, чотирнадцятирічний Сальваторе відкрив власну майстерню в батьківському домі.
Проте містечко виявилося надто маленьким для його амбіцій. Хлопець мріяв про Америку — країну можливостей, де, як він чув, люди цінують майстерність і готові за неї платити. У розпал Першої світової війни Сальваторе Феррагамо сів на корабель до Сполучених Штатів. Його брат уже працював у Бостоні на фабриці ковбойських чобіт, саме туди й вирушив Сальваторе.
На фабриці панувало масове виробництво. Взуття штампували на конвеєрі, без душі, без уваги до деталей. Сальваторе бачив, як чоботи виходили кривими, як шви розлізалися, як люди купували річ, яка нищила їхні стопи. Це суперечило всьому, у що він вірив. Для нього взуття було не товаром — воно було продовженням тіла, мистецтвом, що має служити красі й комфорту водночас.
Невдовзі Феррагамо звільнився з фабрики і переїхав до Каліфорнії, у Санта-Барбару, де згодом відкрив невелику майстерню з ремонту і пошиття взуття. Його перший великий замовник з’явився несподівано. Голлівудський режисер Сесіль Блаунт Де Мілль потребував сотню пар ковбойських чобіт для зйомок нового фільму. Коли Сальваторе виконав замовлення швидко і бездоганно, Де Мілль сказав: «Відтепер я замовлятиму взуття лише у вас». Це була перепустка до Голлівуду.
1923 року Феррагамо відкрив Hollywood Boot Shop на Boulevard las Palmas — у самому серці кіноіндустрії. Його магазин швидко став місцем паломництва голлівудських зірок. Рудольф Валентіно, Дуглас Фербенкс, Мері Пікфорд, Глорія Свенсон — усі вони приходили до скромного італійця, який творив взуттєві дива.
Феррагамо бачив, як жінки страждають від незручного взуття, як модні туфлі калічать і спотворюють стопи. Тож він ухвалив доленосне рішення: вступив до Університету Південної Каліфорнії, де почав вивчати анатомію людини, хімічну інженерію, математику і проєктування.
«Я хотів зрозуміти, як працює стопа. Не просто який у неї вигляд, а як вона рухається, де потребує підтримки, де відчуває біль»,
— пояснював він.
У 1924 році він зробив відкриття, яке змінило взуттєву індустрію назавжди. Сальваторе Феррагамо створив перший «супінатор» — тонку сталеву пластину, що підтримувала стопу. До цього шевці використовували здебільшого картон або спресовану тирсу. Того ж року Феррагамо отримав перший патент і став першим дизайнером взуття, який поєднав красу з наукою.
Проте у 1927 році, після тринадцяти років у США, 33-річний Сальваторе повернувся до рідної Італії та оселився у Флоренції. Згодом він орендував крихітну майстерню на Via Mannelli та найняв 60 місцевих ремісників. Логотип для майстерні створив знайомий Феррагамо художник-футурист Лучо Венна. Це стало початком компанії Salvatore Ferragamo.
Одного дня до майстерні завітала жінка з закритим обличчям. У неї була нестандартна стопа, і жодна майстерня у Флоренції не бралася за таке замовлення. Сальваторе не відмовив. За десять днів він створив для неї туфлі на високих підборах, що ідеально сиділи на нозі й приховували всі недоліки стопи. Отримавши їх, жінка заплакала від щастя та кинулася до Сальваторе з обіймами й поцілунками.
Таємничою жінкою виявилася дружина багатого індійського махараджі з Кочбіхара. Того ж дня вона замовила в дизайнера цілу партію взуття. Отримані кошти дозволили Феррагамо розширити виробництво і відкрити повноцінний магазин.
Та настав найтемніший рік у житті дизайнера — 1933-й. Велика депресія практично знищила американський ринок — його найбільше джерело доходу. Компанія Сальваторе була визнана банкрутом, проте сам Феррагамо не здався. Він продав усе, що мав: від власних годинників до інструментів з майстерні, позичив гроші, і 1938 року викупив частку середньовічного палаццо Palazzo Spini Feroni в самісінькому центрі Флоренції на площі Республіки.
На новій локації майстер став помітнішим як серед місцевих, так і серед туристів, на яких хотів орієнтуватися. Зведений у 1289 році палац став не просто штаб-квартирою компанії. Він став символом відродження модного дому Salvatore Ferragamo з попелу.
З початком Другої світової війни Сальваторе стикнувся із новим викликом. Італія під режимом Муссоліні жила в умовах автаркії: уся сталь, шкіра і тканини йшли на потреби військових. Та саме завдяки кризі Сальваторе Феррагамо вчергове здійснив справжню революцію у світі взуття.
Не маючи сталі для виготовлення підборів, він винайшов танкетку — взуття на суцільній платформі з корка. Коли меценатка Пеггі Гуггенхайм з’явилася на вулицях Нью-Йорка в його коркових танкетках, усі заможні жінки Америки захотіли такі самі.
1940 рік, сатинові босоніжки зі скульптурною корковою платформою, обтягнутою шкіряним покриттям
Замість дорогої шкіри Феррагамо використовував рафію, солому, дерево, повсть і навіть рибальську волосінь. Прикрашав взуття перлинами, дзеркальцями, мушлями, пір’ям, риб’ячою лускою. Як підкладку брав зміїну шкіру зі старих сумок, шкури антилоп і леопардів, що зрізав з шуб і пальт. Усе знайдене на блошиних ринках йшло в хід.
«Криза не обмежує — вона звільняє уяву»,
— казав Феррагамо.
Улітку 1940 року, у розпал війни, сорокадворічний Сальваторе одружився з вісімнадцятирічною Вандою Мілетті — дочкою сімейного лікаря з Боніто. Вона була вихована в суворості, скромності й релігійності. Не мала професійної освіти, ніколи не працювала поза домом. Але вона стала його опорою, натхненням і другом.
У подружжя народилося шестеро дітей: Фіамма, Джованна, Феруччо, Фульвія, Леонардо та Массімо. Попри постійну зайнятість і подорожі, Сальваторе ніколи не запізнювався на сімейні обіди. Він дотримувався південноіталійських традицій: родина — це святе. За столом діти розповідали батькам про свої справи, а він ділився з ними маленькими секретами зіркових клієнток — їхніми капризами, забаганками, історіями кохання і зрад.
У 1947 році, прогулюючись берегом річки Арно, Сальваторе побачив рибалку з нейлоновими сітками. Тієї ж ночі він створив революційні «невидимі» туфлі з тонкого нейлону, що ледь помітно обплітав стопу, створюючи враження, ніби жінка йде босоніж. Підбори для туфель були золотими й виконані у формі літери F (Ferragamo).
За цей винахід згодом майстер отримав престижну премію Neiman Marcus Award. Він став першим взуттєвим дизайнером в історії, удостоєним нагороди, що вважалася «Оскаром» світу моди.
Золота ера Феррагамо припала на 1950-ті роки. У його майстернях працювали понад сімсот робітників. Щодня вони виготовляли триста п’ятдесят пар взуття вручну. 75% продажів припадало на експорт, і майже половина з них — на Сполучені Штати.
Мерилін Монро замовляла у Сальваторе червоні туфлі, повністю вкриті кристалами Swarovski. Саме у взутті Ferragamo вона стояла над вентиляційною сіткою метро в культовій сцені фільму «Сверблячка сьомого року». Для Одрі Хепберн у 1954 році майстер створив замшеві балетки, що стали її найулюбленішою парою на все подальше життя. Одрі багато разів повторювала їх у різних матеріалах і оздобленні.
Подейкують, що якось Грета Гарбо завітала до магазину Ferragamo і купила одразу 70 пар, не в змозі обрати лаше декілька. А для Джуді Гарленд Сальваторе особисто виготовив легендарні сандалії на платформі The Rainbow — данину її пісні Over the Rainbow з фільму «Чарівник країни Оз».
З кожної клієнтки Феррагамо знімав мірки і виготовляв персональну колодку. У його архіві збереглося понад 15 тисяч таких колодок. Для кожного зіркового замовлення він виготовляв дві пари: одну віддавав клієнтці, іншу — залишав в архіві моди.
У своїх нотатках Феррагамо поділяв жінок на три категорії за розміром ноги: «Попелюшки» — 35-й розмір, найменші й найвибагливіші; «Венери» — середній розмір, збалансовані натури. «Аристократки» — великі розміри, жінки з характером.
У 1952 році Сальваторе створив stiletto — підбори-шпильки зі сталі, що не втрачають актуальності й досі. Загалом Феррагамо отримав понад 300 патентів: супінатори, танкетка, металеві шпильки, каблук-клітка, прозорі підошви, туфлі-шкарпетки, квадратні підбори, золоті сандалії з 18-каратного золота й багато іншого.
1958 року після повернення з чергової робочої поїздки до Австралії Сальваторе відчув сильний біль у животі. Після докладного обстеження лікарі діагностували йому рак печінки. Старша донька майстра Фіамма, якій на той момент було лише шістнадцять, відмовилася від навчання в університеті та залишилась поруч із батьком, аби навчитися сімейного ремесла.
7 серпня 1960 року Сальваторе Феррагамо помер у віці 62 років. На його похоронах зібралися сотні людей: працівники майстерень, клієнти, друзі. Всі вони запевняли родину, що не залишать їх у тяжку хвилину й допоможуть з подальшим управлінням компанії Сальваторе.
39-річна вдова Ванда Феррагамо з шістьма дітьми постала перед складним вибором: продати фірму, що виробляла близько тисячі пар взуття на місяць, або очолити її. Пізніше в одному з інтервʼю вона розповідала:
«Я не знаю, як мені це вдалося. Я завжди лише піклувалася про свою сім’ю, стіл і затишок у домі, і раптом мені довелося займатися всім: управлінням, поповненням запасів, технічними питаннями, відстеженням витрат. Жінки певним чином є хранительками прихильності, і поступово я знайшла енергію, необхідну для руху вперед».
Протягом наступних 58 років Ванда Феррагамо власноруч керувала брендом. Вона не була дизайнеркою, не розумілася на фінансах, не мала бізнес-освіти. Але володіла інтуїцією, залізною волею і виховувала шістьох талановитих дітей, які виросли, спостерігаючи за батьком.
У 1961 році Ванда Феррагамо завершила роботу над першим парфумом Ferragamo — Gilio, розробкою якого займався ще Сальваторе. Того ж року вона надрукувала перші шовкові хустки, дизайн яких створював її чоловік разом з художником Альваро Монніні.
Ванда Феррагамо з дітьми
Наступного року старша донька Фіамма презентувала свою першу колекцію взуття, а за кілька років, 1965-го, середня донька Джованна запустила лінію ready-to-wear жіночого одягу. З 1971 року молодша донька Фульвія взяла на себе відповідальність за випуск шовкових аксесуарів, а Леонардо Феррагамо — за чоловічі колекції.
У 1973-му до сімейної справи приєднався старший син — Феруччо Феррагамо, пройшовши навчання в усіх відділах — від логістики до виробництва. А найменший, Массімо, зосередився на розвитку американського ринку.
1967 року Фіамма Феррагамо отримала Neiman Marcus Award — ту саму престижну премію у світі моди, яку вручили її батькові. Це стало свідченням того, що справа Сальваторе жива та рухається у правильному напрямі.
Фіамма Феррагамо отримала премію Neiman Marcus Award разом із Лідією ді Рома, Джанкарло Вентуріні, Валентино та Еміліо Пуччі
За п'ять років Фіамма створила культові туфлі Vara з фірмовою пряжкою Gancino у формі бантика з двох підков, натхненною старовинним дверним орнаментом у флорентійській штаб-квартирі модного дому.
За перші десять років було продано понад мільйон пар. Нині ця цифра перевищує 3 мільйони. Туфлі Vara увійшли до Книги рекордів Гіннеса як найбільш продавані. Також вони представлені в постійній експозиції музею Metropolitan Museum of Art у Нью-Йорку.
Того ж 1978-го Фіамма створила балетки Varina — із тією самою пряжкою, натхнені туфлями, які батько колись розробив для Одрі Гепберн. Вони одразу стали бестселером.
Під керівництвом Ванди Феррагамо компанія активно розширювалася. Магазини почали відкривати в Парижі, Лондоні, Цюриху, Токіо, Гонконзі та Шанхаї. 1995 року Salvatore Ferragamo Italia S.p.A. вийшла на Міланську фондову біржу, але при цьому залишилася у повному контролі родини.
У середині 1990-х Salvatore Ferragamo опинилися на роздоріжжі. Компанія, якою понад тридцять років після смерті Сальваторе керували його діти, залишалася символом бездоганної якості та італійського ремесла. Проте світ моди стрімко змінювався. Молоді покупці шукали нові імена, свіжі ідеї та провокації. На тлі стрімкого успіху мінімалізму від Calvin Klein і Helmut Lang бренд Ferragamo ризикував перетворитися на музейний експонат — шанований і красивий, але застарілий. Тоді Ванда та її діти ухвалили сміливе рішення: вперше за всю історію бренду запросили дизайнера ззовні.
У 1996 році креативним директором жіночого ready-to-wear бренду став Нарцисо Родрігес — кубинсько-американський дизайнер, який здобув світову славу завдяки весільній сукні Керолін Бессетт-Кеннеді. Родрігес приніс у Ferragamo свій фірмовий мінімалізм: чисті лінії, архітектурні силуети, відмову від зайвого декору та обʼємів.
Його колекції з 1997 по 1998 роки були елегантними та лаконічними, але холодними й не цікавими італійському покупцю. Попри високу оцінку критиків, клієнти марки були байдужими. За декілька років Родрігес пішов з посади, так і не залишивши по собі відбитків у ДНК бренду.
1998 року від онкології померла Фіамма Феррагамо, старша дочка Сальваторе. Їй було 57 років. Це стало страшним ударом не лише для родини, а й для компанії, адже саме Фіамма займалася розробкою ліній взуття.
Фіамма Феррагамо
Того ж року родина Феррагамо зважилася на надсміливий крок і запросила на роботу іменитого й обговорюваного Мартіна Маржелу, бельгійського дизайнера-деконструктивіста, чиє ім’я асоціювалося з авангардом, андеграундом та інтелектуальною модою для обраних.
Маржела працював майже анонімно, ніколи не з’являвся на поклонах після показів, не давав інтерв’ю та не фотографувався. Його естетика була антитезою всьому, що уособлював собою Salvatore Ferragamo: замість розкоші — руйнування, замість краси — концепція, втілена у форму.
Протягом двох років, з 1998-го по 2000-й, Маржела створював колекції, що викликали абсолютно полярні реакції у суспільстві. Деконструйовані силуети, незавершені шви, свідомо недосконалі форми — це була мода як філософське висловлювання, а не як комерційний продукт. Критики писали про геніальність, fashion-редактори публікували на обкладинках, але баєри та клієнти просто не купували.
«Маржела був чужим у цьому Домі, як сюрреалістична картина в палаці епохи Відродження. Красиво, але не на своєму місці»,
— пізніше зізнавалася одна з представниць родини Феррагамо.
Експеримент з бельгійським дизайнером завершився тихо і без скандалів. Головним уроком, який винесла з нього родина, стало усвідомлення, що Salvatore Ferragamo потребує не революції, а еволюції.
У 2000 році компанія відсвяткувала століття від дня народження Сальваторе Феррагамо масштабними виставками, спеціальними колекціями і ретроспективними показами. 19 травня 2002 року у Palazzo Spini Feroni відкрився оновлений Museo Salvatore Ferragamo — музей, де зберігається понад 14 тисяч моделей взуття, 15 тисяч колодок, фотографії, документи, патенти і креслення.
У його скляних вітринах і сьогодні — культові творіння руки самого Сальваторе: невидимі туфлі з нейлону, танкетки з корка, золоті сандалії, туфлі Vara, балетки Varina, а поруч — колодки стоп Мерилін Монро, Одрі Гепберн і Грети Гарбо.
Роком раніше крісло креативного директора ready-to-wear посів Грем Блек — австралійський дизайнер, який тяжів до стриманої естетики. Проте його підхід до спадщини бренду виявився занадто лаконічним.
На цій посаді 2004 року його замінив Джеймс Феррагамо, онук засновника та син Феруччо Феррагамо. Це стало символічним жестом: третє покоління родини знову бере відповідальність за спадщину.
Джеймс осучаснював чоловічі колекції, зберігаючи при цьому повагу до італійської традиції. Його костюми були елегантними, але не революційними. Вони непогано продавалися, проте не ставали об’єктами бажання молодого покоління.
У 2006 році на пост креативного директора було запрошено Родольфо Паґліолуонґо. Дизайнер тихо й методично будував колекції, що поєднували комерційну привабливість із повагою до архівів Дому. Його час у Ferragamo був фінансово стабільним, проте аж ніяк не видовищним.
2010 рік приніс нове ім’я до Salvatore Ferragamo — Массімілиано Джорнетті, італійський дизайнер з досвідом роботи в меблевій промисловості. Це стало несподіваним призначенням для індустрії: людина, що розумілася на формі, матеріалах і ремеслі, але походила не зі світу haute couture.
Проте Джорнетті впорався якнайкраще, виправдавши честь, якої його вдостоїли. Він повернув Ferragamo до більш комерційної естетики. Його колекції були носибельними, зрозумілими і доступними — і саме цього потребував бренд після десятиліть експериментів. Він не прагнув епатувати публіку та підносити власне імʼя. Під його керівництвом компанія почала активну цифрову трансформацію.
У 2013 році Salvatore Ferragamo запустив повноцінний інтернет-магазин та інвестував декілька мільйонів у соціальні мережі, розробивши мобільний додаток.
За два роки сталася подія, що докорінно змінила траєкторію компанії: на посаду креативного директора жіночої лінії взуття був запрошений Пол Ендрю — британський дизайнер, який раніше працював у Donna Karan та Alexander McQueen, а також мав власний бренд взуття.
Це було символічне повернення фокусу на те, з чого все починалося, — взуття. Ендрю приніс архітектурний підхід до дизайну: чисті лінії, геометричні форми, інноваційні конструкції. Він не копіював Сальваторе, але розмовляв його мовою — мовою форми, функції, майстерності та розкішних матеріалів.
За рік Массімілиано Джорнетті залишив компанію. Його місце зайняв Ґійом Меє, французький дизайнер з досвідом роботи в Yves Saint Laurent, Givenchy та Emilio Pucci. Меє продовжив лінію комерційного прагматизму, закладену Джорнетті, але додав більше чуттєвості, жіночності та гламуру.
19 жовтня 2018 року зупинилося серце Ванди Феррагамо. Їй було дев’яносто шість років, і до останнього дня вона керувала компанією. 58 років — довше, ніж її чоловік та засновник бізнесу Сальваторе Феррагамо.
Біля труни Ванди зібралися щиро вдячні їй люди, адже вона зуміла зберегти спадщину чоловіка, виховати достойних справи батька дітей. Вона довела, що жінка без освіти, досвіду та зв’язків може керувати імперією. Ба більше, здатна її примножити.
Ванда Феррагамо
У 2019 році новим CEO компанії Salvatore Ferragamo стала Мікаела Ле Діак, яка раніше працювала в Giorgio Armani. Під її керівництвом розпочалася масштабна програма трансформації: омолодження іміджу, залучення молодшої аудиторії, оптимізація роздрібної мережі та інвестування в цифрові канали.
Наступні роки стали для Salvatore Ferragamo, як і для більшості індустрії, найважчими за десятиліття. COVID-19 буквально заморозив світ: магазини зачинилися, туризм зупинився. Продажі впали, а індустрія розкоші, що жила за рахунок фізичного досвіду — дотику до шкіри, примірки взуття та атмосфери вишуканих бутиків — раптом опинилася в умовах, де можна було лише дивитися на екрани.
Але будь-яка криза, як заповідав Сальваторе, — то шлях до нових перспектив. Компанія терміново прискорила цифровізацію та за короткий час налагодила логістичні й торгівельні процеси. Як результат, онлайн-продажі зросли.
У 2021 році компанію очолив Марко Ґоббетті, колишній CEO Burberry, відомий своїм успішним переформатуванням британського бренду. За рік він запросив посісти крісло креативного директора Максиміліана Девіса — британсько-тринідадського дизайнера, відомого своїм брендом Maximilian.
Народженний 1995 року, Девіс став одним з наймолодших креативних директорів у індустрії розкоші. За його плечима престижний London College of Fashion і співпраця з Grace Wales Bonner, Supriya Lele та Mowalola.
2023 року компанія офіційно змінила назву з Salvatore Ferragamo на просто Ferragamo — сміливий крок, що викликав суперечки. Одні оцінили модернізацію, інші вважали це зрадою спадщини засновника.
Дебютну колекцію нового дизайнера зустріли здебільшого схвальними відгуками: критики писали, що Девіс поважно переосмислив архівні коди бренду, поєднавши спадщину Сальваторе з чуттєвою молодіжною естетикою.
Сьогодні Ferragamo — це глобальний бренд із понад шістсот п’ятдесятьма точками продажу по всьому світу. Його річний оборот дорівнює понад мільярду євро і з кожним роком зростає. Ferragamo — це реліквія, що передається у спадок як родиною, так і клієнтами.
«Краса — це не прикраса. Краса — це функція. Якщо взуття незручне, воно не може бути красивим»,
— говорив Сальваторе Феррагамо.
Ця філософія лишається незмінною вже майже 100 років — крізь війни, кризи, зміни поколінь, модних віянь і цілих епох. Так обіцянка босоногого хлопчика, колись дана самому собі, перетворилася в цілу імперію. Імперію розкоші, традиції та вірності власній мрії.
