Ще до того, як пролунав перший трек, а перша модель ступила на подіум, стало зрозуміло: дебют Джонатана Андерсона на чолі Dior Men — однозначно не черговий показ Тижня моди в Парижі. Це момент, коли історія зустрічається з майбутнім, коли минуле не цитують, а трансформують, і коли дизайнерський почерк стає інструментом не лише стилізації, а й переосмислення самого бренду.
Колекція весна-літо 2026 — це перший дроп Андерсона у статусі креативного директора дому Dior. Це початок цілого нового наративу, у якому класика, андрогінність, іронія й естетика XVIII століття співіснують у несподіваних, а подекуди й місцями зухвалих комбінаціях.
Простір Les Invalides, атмосфера галереї, вибір гостей — усе працювало на створення враження події з великої літери. Колекція, що поєднала архівні коди Dior із фірмовим почерком Андерсона, виявилась глибокою й напрочуд влучною у своїй просторовій пластиці та іронії. Дивлячись на ці силуети, мимоволі згадується знамените висловлювання Кармель Сноу про післявоєнний дебют Dior: «It's a new look!» І справді, в якомусь сенсі це — знову новий образ!
Хто прийшов на шоу Dior
Андерсон підійшов до свого дебюту масштабно й кінематографічно. Показ відбувся у знаковому для французької історії просторі — Les Invalides у Парижі. Перед початком трансляції глядачам запропонували зазирнути за лаштунки — камери супроводжували амбасадорів бренду, серед яких були Лакіт Стенфілд, Джош О’Коннор і Роберт Паттінсон. Усі — вже в новому Dior by Anderson: дещо денді, дещо rogue — у стилі «елегантного шахрая».
Серед гостей були Ріанна з A$AP Rocky, Сабріна Карпентер у переосмисленому New Look, Донателла Версаче, Лука Ґуаданьїно (який знімав відео прямо на вході), а також П’єрпаоло Піччолі та Матьє Блазі — колеги, які самі готуються до дебютів у Balenciaga та Chanel відповідно. Атмосфера була більш схожа на арт-перформанс, ніж на класичне fashion-шоу: у залі — світлі паркетні підлоги, мінімалістичні дерев’яні блоки для сидіння і старовинні натюрморти Жана Сімеона Шардена, якого обожнював сам Крістіан Діор.
Перший вихід — і вже хіт
Колекція відкрилась образом, що миттєво зафіксував нову мову Dior: жакет із твіду у стилі Бар з об’ємними карго-шортами, до яких був прикріплений плісований елемент — щось між шлейфом і драпіруванням. Це алюзія на знамениті mille-feuille силуети з ранніх колекцій самого Monsieur Dior.
Особливої уваги заслуговують саме ці карго — ключовий елемент показу, який зʼявлявся не один раз. Вони не просто ексцентричні за формою — в них прочитується цитування культової сукні Dior Delft з 1948 року, відомої своєю скульптурністю та складними драпіровками. Андерсон трансформує ці кодекси haute couture в чоловічий контекст — і цим знімає межу між прагматичним маскулінним одягом і жіночним кутюром.
Інший тип карго-шортів у колекції — із вираженим об’ємом на стегнах — відсилає до ще однієї знакової архівної сукні Dior, La Cigale (1952). Цей прийом Андерсона — буквально перебудова об’єму — виводить ідеї класичного Dior на новий рівень, де чоловіча мода стає простором для складної роботи з формою.
Ці елементи — яскравий приклад підходу Андерсона. Він не зберігає спадщину Dior у буквальному сенсі, не відтворює її, а деконструює, щоб побачити, як архівні ідеї можуть працювати в межах сучасної чоловічої моди. Це не данина минулому, а діалог із ним.
Далі — ще цікавіше. Вишиті жилети, стилізовані під вісімнадцяте століття, Андерсон поєднує з білими джинсами і кедами. Галстуки — недбало зав’язані й вивернуті так, щоб показати оновлений логотип Dior у класичному французькому шрифті. Краватки, мікрофлоральні візерунки, спортивні шкарпетки, рибальські сандалі, кейпи й довгі сорочки-сукні — усе це створює доволі ексцентричну, але органічну картину.
Андерсон вказав у шоунотах, що колекція є «реконструкцією формальності» та святкуванням «радості в мистецтві вдягатись: інстинктивне, емпатичне зіткнення минулого і теперішнього, архівних артефактів та класичних кодів». І це дійсно відчувається: нова колекція ніби балансує між естетикою Віндзорів і стилем лондонських сквотерів.
Loewe-ефект, але в рамках Dior
У колекції легко вгадується почерк Андерсона, знайомий за останніми шоу Loewe: пластичні силуети, акцент на фактуру, специфічна гра з довжиною і формою. Джинси — окрема мова цієї колекції: вони зʼявляються з мілітарі-жакетами, з сорочками, з краватками і сандалями — усе перемішано, але продумано.
Це більше не Dior Кіма Джонса і тим більше не той Dior Homme, який колись переосмислював Еді Сліман. У версії Андерсона Dior стає простором для візуальної гри, історичних реміксів і нових архетипів. Один з таких — «хлопець, що читає»: нові book totes мають обкладинки літературних класиків — Bonjour Tristesse, In Cold Blood. Це іронічно, але при цьому і глибоко.
Вміння говорити до всіх — і не повторюватися
Найважче завдання для сучасного креативного директора великого модного дому — говорити водночас до мільйонів: до лояльної класичної аудиторії, до молодих покупців, які чекають нової ікони стилю, і до тих, хто шукає інтелектуальний підтекст у моді. Джонатан Андерсон, здається, знайшов спосіб об’єднати всіх. І зробив це без банальних референсів або буквальних перевидань архівів.
Це не переосмислення минулого, а повноцінна трансформація знайомих форм. Він бере щось, що ми нібито вже бачили в історичних костюмах, — і вмить переносить у сучасний гардероб. Не втрачаючи ані естетики, ані іронії.
Овації Андерсону — і багатообіцяюче майбутнє Dior
Коли дизайнер вийшов на фінальний уклін, зала вибухнула оваціями. Андерсон посміхався скромно, майже сором’язливо — але в його поставі читалась та сама впевненість, яка звучала в кожному образі цієї колекції.
І саме в цьому — найбільша обіцянка його Dior: це модний дім, що пам’ятає свої корені, але не боїться переосмислення. І це дизайнер, який не просто оновлює бренд, а створює з нього щось нове — простір, де хочеться бути, одяг, у якому хочеться жити.