Мозаїки Центрального автовокзалу в Києві давно стали невіддільною частиною міста — і такою звичною, що дорогою до свого автобуса їх легко навіть не помітити. Але для дизайнерки RITO Альони Пікуль черговий візит на автовокзал став початком творчої історії: колись, чекаючи на свій рейс, вона уважно розгледіла ці панно й зрозуміла, що одного дня обов’язково має переосмислити їх у трикотажі.
Мозаїка на Київському автовокзалі
За цими мозаїками стоять Ада Рибачук і Володимир Мельніченко — творчий тандем, без якого складно уявити українське монументальне мистецтво XX століття. Крім автовокзалу, серед їхніх знакових робіт — оформлення київського Палацу дітей та юнацтва та знаменита «Стіна Пам’яті» на Байковому кладовищі.
Кілька десятиліть потому мозаїки автовокзалу отримали несподіване продовження — у трикотажі. У новій колекції RITO вони розкладаються на кольори, ритми й окремі образи, а історія самої колекції поступово стає історією про подорожі, Київ і дім, частинку якого ми забираємо із собою. Про те, як усе це опинилося на одному мудборді, Альона Пікуль розповіла Harper’s Bazaar.
RITO, осінь-зима 2026/27
Мозаїка, з якої все почалося
У цієї колекції немає історії про довгий пошук головного референсу. Він був поруч задовго до того, як перетворився на конкретний задум.
«Ця ідея насправді давно крутилася в моїй голові. Одного разу я чекала автобус на Київському автовокзалі, подивилася на мозаїку й подумала, що обов’язково маю колись із нею попрацювати. Мене зачепила не лише сама графіка, а й те, наскільки природно її візуальна мова може перейти у фактуру трикотажу — розкластися на кольори, форми, ритми. Так поступово виникла думка про колекцію».
Мозаїка на Київському автовокзалі
Мозаїка на Київському автовокзалі
Мозаїка на Київському автовокзалі
Мозаїка на Київському автовокзалі
Мозаїка на Київському автовокзалі
Київ, який їде разом із тобою
Та мудборд колекції не обмежився самими мозаїками. Поруч із ними з'явилася тема дороги — причому не абстрактної подорожі, а тієї, що починається в дуже конкретній точці міста.
«Напевно, передусім — думка про подорож і про те, звідки вона починається. Мені було цікаво подивитися на подорож не через аеропорт чи Бориспіль, а саме через автовокзал — місце дуже київське, трохи буденне, але водночас сповнене очікування.
RITO, осінь-зима 2026/27
Я уявляла дівчину в зручному білому джемпері крупної в’язки, на якому наївно й майже по-дитячому вишиті авто чи автобус — образи з мозаїк Ади Рибачук і Володимира Мельніченка. Вона вирушає в подорож, але частинка Києва їде разом із нею. Мені подобається ця думка про місто як про щось, що ми забираємо із собою, навіть коли фізично з нього їдемо».
Ада Рибачук і Володимир Мельніченко
Як перенести мозаїку в трикотаж
Масштабні й насичені деталями композиції Рибачук і Мельніченка могли б легко перетворити одяг на їхню буквальну репродукцію. У RITO пішли іншим шляхом — розібрали мозаїки на окремі елементи й залишили їм більше простору.
«Найскладніше було, мабуть, вчасно зупинитися. Мозаїки дуже насичені — там багато кольору, деталей і сильних композицій, і було легко перенести на одяг забагато. Тому я свідомо залишила лише окремі елементи, дозволивши їм працювати самостійно».
«Дім»
Один із таких образів отримав цілком буквальну назву — джемпер «Дім». Його відправною точкою стала мозаїка на третьому поверсі автовокзалу із зображенням міста, що будується. Але саме тут особливо добре видно відстань між референсом і готовою річчю: можливості трикотажу змусили початковий образ змінитися.
RITO, осінь-зима 2026/27
«Для мене це джемпер “Дім”. Він передає не стільки конкретний образ мозаїки, скільки відчуття, яке вона в мене викликає: спокій, затишок і дуже просте щастя бути у своєму місті. Мене надихнула мозаїка на третьому поверсі автовокзалу, де зображене місто, що будується. Перенести її буквально на джемпер одразу не вдалося — довелося трохи підкоритися можливостям в’язальної машини. А вже поверх трикотажу ми вручну додали маленькі “будиночки” й хмаринки.
У результаті ця річ стала для мене навіть більш особистою, ніж початковий референс. Я думаю про дім як про місце, яке ми не просто маємо, а постійно будуємо й відновлюємо. І, мабуть, моя найбільша мрія — про час, коли всі українські міста знову можна буде спокійно будувати, наповнювати життям і просто любити їх за те, що вони наші».
Мистецтво, яке можна носити із собою
Роботи Рибачук і Мельніченка створювалися для публічного простору й існують у ньому зовсім інакше, ніж картина в музеї. Їх можна бачити щодня, не плануючи цієї зустрічі. У колекції RITO цей зв’язок стає ще більш особистим: фрагмент міського середовища переходить на річ, яка рухається містом разом із людиною.
RITO, осінь-зима 2026/27
«Мені здається, воно стає ближчим. У міському просторі ти можеш проходити повз мистецтво щодня, навіть не замислюючись, що воно поступово стає частиною твоєї пам’яті про місто. А коли той самий образ з’являється на одязі, він уже стає частиною особистої історії людини. Мені подобається сама ідея такого перенесення: те, що було частиною архітектури й міського ландшафту, стає частиною твого щоденного життя. Ти буквально носиш із собою шматочок міста».
RITO, осінь-зима 2026/27
RITO, осінь-зима 2026/27
RITO, осінь-зима 2026/27
RITO, осінь-зима 2026/27
RITO, осінь-зима 2026/27
RITO, осінь-зима 2026/27
RITO, осінь-зима 2026/27
RITO, осінь-зима 2026/27
