Як і всі великі історії світу моди, ця почалася з мрії та наполегливої праці задля її здійснення. Як і у всіх великих історіях світу моди, у цій теж є злети і падіння. Від маленької, хоча і прибуткової, сімейної справи цей дім переріс у провідного гравця модної арени. Від жінки, яка мріяла змінити світ шляхом участі в політиці, спадкоємиця родинного бізнесу перетворилась на жінку, яка змінила світ моди шляхом переосмислення самого поняття краси.
«Коли я роблю негарні речі, це завжди навмисне. Зрештою, якщо ти завжди робиш тільки те, що тобі подобається, стає нудно, ти не ростеш і не дізнаєшся нічого нового»,
— каже Міучча Прада.
Ексклюзивно для Harper`s Bazaar історію модного дому, що завоював звання головного трендсетера сучасності, підготував стиліст і fashion-колумніст Єгор Воронкін.
Понад столітня історія модного дому Prada почалися з маленького бутика, відкритого у 1913 році братами Маріо та Мартіно Прада у знаменитій Галереї Віктора Еммануїла II в Мілані, де, до речі, цей бутик розташований і понині.
Уже тоді Мілан був однією зі світових столиць моди, а отже, з локацією брати точно не прогадали. У бутику продавалися авторські сумки, кофри для подорожей та інші дорожні аксесуари, а також супутня продукція деяких відомих англійських торговельних марок.
Справи у братів йшли доволі непогано. У своїй бізнес-моделі вони першочергово зробили ставку на заможних клієнтів, для яких створювали ексклюзивні товари найвищої якості з ексклюзивним дизайном та можливістю кастомізації. У виробництві використовували лише найдорожчі рідкісні матеріали: шкіру крокодила, моржа, кенгуру, страуса та пітона, замшу, черепахові панцири, дорогі породи дерева та напівдорогоцінне каміння і метали. Частину валіз і сумок брати виробляли у своєму ательє в Мілані, іншу — імпортували з Великої Британії та переробляли для перепродажу.
У 1919 році марка отримала почесне звання офіційного постачальника королівського дому Італії, а разом з тим і можливість додати до свого логотипа елементи герба Будинку Савої та орнамент із мотузки з вузлами. З того дня Prada став символом італійської аристократії та належності до найвищого прошарку суспільства.
Навіть попри початок Другої світової війни, Prada не закривав свій флагманський магазин аж до часткової руйнації Галереї Віктора Еммануїла під час бомбардування Італії військами союзників. Про роботу компанії у воєнні часи відомо небагато. Напевно, як і більшість фірм того часу, що добровільно або вимушено співпрацювали з нацистами, як-от Gucci чи Louis Vuitton, Prada воліє не згадувати про це. Тож ми знаємо лише те, що в повоєнні часи власники бренду зуміли зберегти свої виробничі потужності та статки.
До кінця 1950-х років бізнес Prada розвивався виключно в сегменті шкіргалантереї та багажу преміумкласу. Після смерті брата повне керування компанією взяв на себе Маріо Прада. Він дотримувався патріархальних поглядів на світоустрій та жіночі ролі у ньому, тому завжди планував залишити свою справу виключно синові, але той виявився не особливо вдалим у бізнесі, та й бажання очолити сімейне дітище в нього не було. Тому 1958 року, після смерті Маріо у віці 76 років, справа всього його життя перейшла до рук його молодшої дочки Луїзи.
Луїза Біянки (у дівоцтві Прада) взялася до керування компанією через 45 років після її заснування. Вона мала неабиякі менеджерські здібності та намагалася адаптувати сімейний бізнес до світу, що стрімко змінювався. Мобільність клієнтів зростала, а потреба у габаритних та добротних валізах, навпаки, зменшувалася.
Тоді ж Луїза вирішила запустити у масове виробництво компактні валізи, а також жіночі сумки. Стандарти були незмінні: бездоганна якість та стиль для обраних. Як і раніше, для виготовлення використовувалися дорогі та рідкісні матеріали, що голосно заявляли про статус власника такого виробу.
Луїза Біянки очолювала бізнес протягом 20 років і розпочала важкий і тривалий шлях експансії бренду на міжнародний рівень. За декілька років сумки Prada почали продаватися не лише по всій Європі, а й у Сполучених Штатах.
Проте, попри популяризацію бренду, наприкінці 1970-х компанія опинилася на межі кризи. Європа переживала часи економічних змін, ідеї комунізму лунали дедалі голосніше, а виділятися надмірно дорогими речами стало поганим тоном. Тоді ж ринок наповнився зручними й недорогими валізами на коліщатках, а колишня платоспроможність відданих клієнтів бренду більше не покривала витрат на виробництво та зарплати.
У цей кризовий для сімейної справи час до лав компанії приєдналася донька Луїзи — Марія Біянки, про яку в 1980-х роках весь світ заговорив як про Міуччу Прада.
У метаморфозі імені та прізвища Марії криється маленька сімейна таємниця. Річ у тім, що Марія в дівоцтві носила прізвище батька — Біянки, але, ставши керівником компанії Prada, зрозуміла, що для неї надзвичайно важливо, аби її асоціювали з сімейним бізнесом. Просто змінити прізвище в Італії майже неможливо, а тому Марія попросила свою бездітну тітку вдочерити її, тим самим подарувавши їй прізвище діда.
Марія — випускниця Міланського університету зі ступенем політичних наук, активна феміністка та членкиня Комуністичної партії Італії, аж ніяк не асоціювала себе зі світом моди. Їй був близьким театр, яким вона захопилася ще під час навчання та де грала пантоміму. Її надихали комуністичні ідеї, і вона скоріше бачила себе місцевою політикинею, аніж дизайнеркою. Проте у 1973 році вона вимушено очолила виробництво модних аксесуарів, а вже у 1978-му мати повністю передала їй управління брендом.
Першими знаковими речами, що вийшли з-під руки синьорини Біянки, стали рюкзаки та тоути з нейлону. Цю тканину з 1940-х використовували виключно для військових чи технічних потреб, а дід Марії (Маріо Прада), наприклад, шив з нейлону пакувальні чохли для своїх дорогих валіз. Новинку від Prada не одразу оцінила вибаглива публіка. По-перше, вироби були досить дорогими, а виглядали надто незвично та просто. По-друге, в ті часи перший клас надавав перевагу шкіряним виробам. Але все змінилось з першою рекламною кампанією нейлонових тоутів та рюкзаків.
У ній демонстрували практичність та універсальність моделей від Prada. Вони відмінно підходили і під діловий костюм чоловіка на роботі, і під повсякденну сукню домогосподарки, яка йде на ринок за продуктами. Нова лінійка товарів почала користуватися успіхом. А ще це стало першим зразком модної речі у стилі «потворний шик», який протягом усієї кар’єри розвиватиме Міучча для Prada: не фемінінний, не гламурний, а складний та концептуальний стиль з інтелектуальними особливостями.
У 1977 році Марія-Міучча познайомилася з молодим і талановитим підприємцем Патріціо Бертеллі. Спочатку їхні стосунки розвивались виключно в діловому руслі. Патріціо став бізнес-партнером Міуччі та разом вони запустили першу для Prada лінію люксового жіночого взуття 1979 року.
Бертеллі вдалося правильно розставити акценти, залучити інвестиції та укласти вигідні партнерські угоди з фабриками та постачальниками сировини.
За кілька років, у 1983-му, Prada відкрив другий магазин у Мілані, а у 1986-му — ще два бутики: в Нью-Йорку та Мадриді.
Згодом ділові стосунки переросли у романтичні, і у 1987 році Патріціо й Марія одружилися.
Бізнес-ідеї та знання Бертеллі ідеально доповнили креативний талант і сміливість Міуччі. Разом пара зуміла побудувати еталонну бізнес-модель в індустрії люксу, де компанія зберігала прямий контроль над усіма стадіями виробництва товарів, що гарантувало найкращий результат та найвищу якість виробів.
У 1988 році бренд Prada офіційно став модним домом, провівши у Мілані перший показ жіночої колекції одягу. Тоді ж у пари народився первісток — син Лоренцо.
Колекція від Міуччі різко контрастувала з естетикою кінця 1980-х — яскравими кольорами, гламуром та підкресленою сексуальністю, як-от у Versace й Alaïa. У Prada ж переважали темні відтінки та мотиви військової уніформи і робітничого костюма. Все було надзвичайно лаконічно: лише бездоганний крій та феміністичні ідеї дизайнерки.
На початку 1990-х Бертеллі вирішив ґрунтовно змінити орієнтування компанії — на ринки США та Азії.
Prada затвердив свої позиції на ринку люксового одягу та аксесуарів як «опозиційний» дім, що створює інтелектуальний, іноді іронічний та концептуальний дизайн та виробляє речі найвищої якості. Більшість клієнтів бренду — це самодостатні ділові жінки, для яких важливо підкреслювати не своє тіло, а свій розум. Саме такі, якою і є Міучча Прада.
Однак у 1992 році компанія вирішила розширити клієнтоорієнтування і створити більш демократичний та більш «зрозумілий» для широкого загалу бренд. Так з’являється лейбл Miu Miu, названий за дитячим прізвиськом Міуччі. Як і для першої лінії, дизайн для Miu Miu дизайнерка розробляла самостійно. Колекції марки, на відміну від Prada, були більш романтичними та легковажними. Вони наскрізь просякнуті гламуром, хоча й інтелектуальним, бо по-іншому Міучча не вміє.
У Prada ж дизайнерка продовжила експериментувати з «потворним шиком». Так, у колекції весна-літо — 1993 Міучча використала тканину для пошиття картопляних мішків як матеріал для вечірніх суконь та спідниць.
Того ж року синьйора Прада була удостоєна першої нагороди (за 11 років вона знову її отримає) — Ради модельєрів Америки (CFDA) — як «неамериканський дизайнер, чия праця зробила винятковий внесок у світ моди» за «сміливе бачення та вплив її колекцій на міжнародний стиль».
Одним з найяскравіших показів в історії модного дому вважається показ колекції Banal Eccentricity сезону весна-літо — 1996, що стала еталоном фірмового «потворного шику» Prada. Так, в образах, що демонстрували моделі, серед яких були Кейт Мосс та Амбер Валлетта, специфічні зелені та непривабливі коричневі кольори міксувалися з яскравими принтами шпалер та гобеленів 70-х років.
Антиестетика від Міуччі виступила проти вивіреного сяючого гламуру Gucci, Armani та Versace. Prada став не тільки головним опозиціонером тогочасного світу моди, а й започаткував одну з найсуперечливіших концепцій сучасної моди jolie laide (з французької — «потворна красуня»).
У колекціях дизайнерки повсякденні речі перетворювалися на вечірні, а традиційний шик з його атрибутикою набув відтінку поганого смаку. Гобеленові принти поєдналися зі стразами, пальта прикрашали пір’ям, а поєднання кольорів почало балансувати на межі загальноприйнятих. Тоді ж зʼявився суперечливий кислотно-зелений колір, відомий як Prada green, який спершу шокував публіку, проте з часом його почали копіювати практично всі тогочасні дизайнери.
Майже одразу ідею образу jolie laide підхопили провідні знаменитості того часу. На церемонії VH1 Fashion & Music Awards 1995 року Мадонна з’явилась у зеленому брючному костюмі з колекції бренду та отримала нагороду в номінації «Наймодніша артистка року».
Перший подіумний показ чоловічої колекції Prada відбувся лише у 1998 році, хоча з 1995-го лінійка Prada Man вже активно рекламувалася у глянцевих журналах і була можливість замовити made to measure (індивідуальне пошиття для клієнта). Ця рекламна кампанія стала знаковою не лише для бренду, а й для індустрії загалом. Моделями на фото виступили відомі актори-інтелектуали: Джон Малкович, Тім Рот, Вільям Дефо, Хоакін Фенікс, Норман Рідус. Надалі Prada ще не раз залучав знаменитостей, що поділяли його погляди на моду, для кампейнів і показів.
Того ж року Патріціо та Міучча заснували Fondazione Prada — інституцію, яка почала організовувати артекспозиції, проєктувати та зводити концептуальні архітектурні об’єкти.
У 1997 році прибуток Prada Group склав 674 млн доларів. Компанія розвивалася стрімко й вимагала великих інвестицій для поширення і модернізації своїх потужностей — і, як наслідок, зверталася за позиками до банків та приватних інвесторів. Завдяки продуманим та далекоглядним інвестиціям Патріціо Бертеллі вигідно купив значну кількість акцій групи Gucci, які за два роки перепродав голові правління LMHV Бернару Арно, виручивши на угоді понад 140 млн доларів. 1999 року Prada group купив контрольний пакет акцій американського бренду Helmut Lang за 40 млн доларів, а згодом Prada заплатив ще 105 млн доларів за повний контроль над німецькою маркою Jil Sander та 170 млн доларів — за 83% акцій англійського виробника взуття Church & Company. У жовтні Prada спільно з LVMH купив 51% акцій італійського Дому Fendi за 520 млн доларів та взяв на себе його борги. Ці придбання підняли Prada на вершину ринку предметів розкоші в Європі, а виторг компанії у 1999-му потроївся в порівнянні з 1996 роком.
У 2000-х роках Бертеллі став власником майже половини акцій бренду Azzedine Alaïa, але у 2007 році Алая зміг повністю викупити свою частку.
У 2000-му Бертеллі продав 45% акцій Church & Company компанії Equinox, тим самим остаточно закривши кредитні зобов’язання Prada Group перед інвесторами. У 2001 році Prada Group об’єднався зі всесвітньо відомою текстильною компанією Genny задля створення повного технологічного ланцюжка у виробництві ліній одягу Prada. Того ж року компанія продала свою частку у Fendi холдингу LVMH, а протягом наступних чотирьох років позбулася марок Helmut Lang, Amy Fairclough, Ghee, Jil Sander, вигідно заробивши на їхньому перепродажі.
2005 року журнал Time включив Міуччу Прада до списку 100 найвпливовіших людей у світі за те, що вона «протягом багатьох років провокувала та впливала на колег своєю ексцентричною та дуже особистою чутливістю». У 2013 році журнал Forbes визнав її 75-ю за впливом жінкою у світі та однією з 50 найстильніших персон віком від 50 років.
На початку 2000-х Prada найняв знамениту архітектурну студію Herzog & de Meuron та Рема Колхаса: вони створювали дизайн бутиків у Нью-Йорку, Лос-Анджелесі та Токіо. Ці магазини отримали назви Epicenter, і вони є не просто місцем торгівлі, а простором технологічності та видатних сучасних архітектурних рішень, де влаштовують виставки, проводять лекції, дебати та спеціальні кінопокази.
Окрім мистецтва та архітектури, ще однією пристрастю Дому Prada є колаборації.
Так, у 2007 році у світ вийшов сенсорний смартфон LG KE850 Prada — за шість місяців до презентації першого iPhone. За два роки була представлена нова модель телефону, яка підключалася до наручного годинника Prada Link.
Двічі Prada випускав капсулу одягу, взуття та аксесуарів для Adidas, в одну з яких увійшла найбажаніша сумка серед зумерів — Prada bowl bag.
А минулого року приватна космічна компанія Axiom Space оголосила, що залучає Prada до створення скафандрів для місячної місії Artemis III.
Також Міучча двічі наважувалась на роботу для широкого екрана, і обидва рази у тандемі з австралійським режисером Базом Лурманом. Уперше синьйора Прада створювала гардероб для головних героїв фільму «Ромео та Джульєтта» 1996 року. З-під її руки вийшла знаменита біла сукня з крилами, в якій героїня Клер Дейнс з’являється на балу, а також темно-синій костюм, в якому одружується Ромео.
Майже через 20 років Прада знову зайнялася костюмами для фільму Лурмана «Великий Гетсбі». Для роботи над гардеробом головних героїв були підняті архіви Домів Prada та Miu Miu, а на матеріали та роботу витратили не одну сотню тисяч доларів. У співпраці з художником по костюмах Кетрін Мартін Міучча Прада створила 40 ексклюзивних осучаснених суконь, що ідеально передали естетику 1920-х років.
У 2010 році компанія Prada придбала італійський бренд взуття Alberto Moretti Car Shoes.
Статус бренду для зірок закріпився за Prada після появи Уми Турман на червоному хіднику «Оскара» 1995 року у лаконічній лавандовій сукні з палантином від Prada.
Стилістка Уми Турман обрала цю сукню з lookbook бренду та замовила, виходячи виключно з обʼємів акторки, не врахувавши її зросту. І коли бренд надіслав сукню, та виявилась закороткою для Турман. Уся команда стилістки протягом двох днів до церемонії шукала по всьому Лос-Анджелесу подібну до матеріалу сукні тканину та з дозволу Prada дошивали її до подолу. А щоб це виглядало не так помітно, декорували її стразами. До речі, палантин, розшитий камінням, теж був не оригінальним.
Починаючи з тієї церемонії, серед акторів стало доброю традицією виходити на червоний хідник саме у Prada.
У 2018 році син Патріціо та Міуччі — Лоренцо Бертеллі — взяв на себе ключові обов’язки з управління маркетингом, комунікаціями та сталим розвитком групи.
За всю історію існування бренд не так часто потрапляв у скандали, проте після резонансної історії та звинувачень Prada Group в жорстокому ставленні до тварин компанія анонсувала відмову від хутра та екзотичної шкіри та заявила, що надалі орієнтуватиметься на інноваційні матеріали. З 2020 року бренд не використовує у своїх колекціях хутро та екзотичну шкіру.
У цьому ж році Prada запросив до співпраці на позицію другого креативного директора бренду бельгійця Рафа Сімонса. З цього дня почалася новітня історія бренду — історія переосмислення краси та поняття гарного смаку.
За багаторічні зусилля в галузі екології та за освітню програму захисту Світового океану від забруднення пластиком Sea Beyond 2022 року Prada Group отримала нагороду The Oceans Award від організації Camera Nazionale della Moda Italiana.
Дім Prada активно підтримує молодих художників, робить спільні проєкти з прогресивними архітекторами та спеціальні креативні заходи, чим впливає на візуальну, матеріальну та нематеріальну культуру у всьому світі.
Майже 40 років Міучча Прада не лише примножувала спадщину своїх предків та створювала високоякісну галантерею, як заповідав їй дід. Вона створювали новітню історію моди. Міучча йшла в опозицію трендам та модним віянням, висміюючи у своїх колекціях загальноприйняті стандарти краси, гарного смаку та розкоші. Вона не мала професійної освіти та не вміла тримати голку в руках, проте знала, чого хоче.
Міучча ніколи не боялася бути невизнаною чи неприйнятною, і завдяки цьому стала однією з найавторитетніших дизайнерок — наших сучасниць, яких наслідують і копіюють.
