Його справедливо називають королем принтів і апостолом фуксії, адже він створював справжній неповторний всесвіт, у якому жінки не просто вдягалися, а розквітали. Його клієнтками були Жаклін Кеннеді, Катрін Деньов і Мадонна, а завдяки його костюмам для фільму «Глорія» виконавиця головної ролі Джина Роулендс назавжди уславилася як ікона стилю.
Він був першим кутюрʼє, хто почав створювати багатошарові образи й революціонізував саме поняття модного ансамблю. Та водночас мав нещастя народитися в тіні генія Крістобаля Баленсіаги, працювати поруч із революціонером Андре Куррежем і творити в епоху блискучого Іва Сен-Лорана.
Це історія Емануеля Унгаро — дизайнера, який навчив моду не боятися кольору, не соромитися радості й не ховати пристрасть за аскетичним фасадом мінімалізму. Її ексклюзивно для Harper`s Bazaar Ukraine розповів стиліст і fashion-колумніст Єгор Воронкін.
13 лютого 1933 року в містечку Екс-ан-Прованс на півдні Франції в родині італійських емігрантів народився другий з шести дітей — хлопчик Емануель. Його батько Косімо Унгаро втік з рідної Італії, рятуючися від диктатури Муссоліні. Як і багато антифашистів тих років, родина Унгаро шукала у Франції притулку.
Косімо Унгаро був кравцем — майстром старої школи, який умів створювати костюми, що сиділи на тілі, ніби друга шкіра. У крихітній майстерні на околиці Екс-ан-Прованса він шив одяг на замовлення місцевої буржуазії. Згодом Касімо почав залучати до роботи й сина, навчаючи його тонкощів ремесла. Саме батько став першим і головним учителем Емануеля, людиною, яка заклала міцний фундамент поваги до кравецької традиції та любові до експресивних кольорів.
«Він подарував мені швейну машинку, коли я був ще зовсім малим. Я ніколи не забуду цього відчуття — коли вперше прошив пряму лінію»,
— згадував Емануель Унгаро.
Хлопець хапав знання на льоту і спрагло хотів нових. Йому було тісно у прованській майстерні з трьома постійними клієнтами. Він прагнув підкорити Париж — місто, де народжувалася мода, де творили Діор і Баленсіага, де кожен сезон переписував правила гри.
У 1955 році, відсвяткувавши своє 22-річчя, Унгаро залишив рідний дім і вирушив до столиці з однією лише валізою, кількома франками в кишені та непохитною вірою у власний талант. Емануель влаштувався помічником кравця до ательє Maison Camps, що спеціалізувалося на чоловічих костюмах. Три роки він обробляв шви, підшивав подоли та кроїв тканину під наглядом досвідченіших майстрів.
Усе змінилося 1958 року, коли до майстерні Maison Camps завітав адміністратор з Модного дому Cristоbal Balenciaga — найзакритішого, найелітарнішого і найбільш поважного в усьому Парижі. Іспанський маестро шукав собі нового помічника, і хтось порекомендував йому Унгаро.
Співбесіда тривала усього десять хвилин. Баленсіага мовчки дивився, як Емануель працює з тканиною, і наприкінці розкроювання кивнув: «Починайте завтра». Наступні шість років хлопець провів під крилом Баленсіаги й згодом називав їх найважливішими у своєму житті. Крістабаль був суворим до жорстокості — міг змусити переробити сукню тридцять разів через неправильний натяг шва. Він не терпів поспіху, компромісів та недбалості. Для нього мода була не бізнесом, а мистецтвом.
«Баленсіага навчив мене розуміти тіло жінки. Не просто одягати його — а розуміти. Як тканина лягає на плече, як силует змінюється від однієї лише лінії. Він був архітектором моди»,
— ділився Емануель Унгаро.
Працюючи в Баленсіаги, він познайомився з Андре Куррежем — ще одним талановитим учнем маестро. Двоє молодих дизайнерів стали друзями, обмінювалися ідеями, мріяли про власні модні доми.
У 1961 році Баленсіага відправив Унгаро очолити виробництво в мадридському філіалі. Це була велика честь — але й випробування. Емануель провів у Мадриді майже три роки, вдосконалюючи техніку, керуючи командою кравців і вивчаючи тонкощі бізнес-процесів великого Дому.
За три роки Андре Курреж залишив ательє Баленсіаги та відкрив власний бренд. Його перша колекція стала справжньою революцією: футуристичні форми, мініспідниці, геометрія і космічна естетика. Париж буквально божеволів, а Курреж миттєво став символом нової епохи. Майже одразу він запропонував Унгаро приєднатися до нього в ролі партнера — і Емануель погодився без жодних вагань.
Однак за два сезони дизайнери розійшлися. Курреж хотів бачити Унгаро асистентом, виконавцем своїх ідей, Емануель же прагнув творити самостійно, втілюючи власне бачення. Розрив був болісним для обох, відтоді вони більше ніколи не спілкувалися.
У 1965 році, заручившись підтримкою друзів, Емануель Унгаро відкрив власне ательє. Співзасновницею стала його кохана — шведська текстильна дизайнерка Соня Кнапп. Вона була старша за нього, більш досвідчена і мала корисні зв’язки в індустрії. Саме завдяки їй Унгаро зміг орендувати крихітне приміщення на престижному авеню Монтень.
«Ми працювали в такій тісноті, що буквально штовхали одне одного ліктями. Ми не мали грошей навіть на манекени — тому я шив безпосередньо на моделях»,
— розповідав дизайнер.
Перша колекція прет-а-порте 1965 року продовжувала те, чого Унгаро навчився в Баленсіаги та Куррежа: А-силуети, трапецієподібні пальта, геометричні форми. Після шоу Women’s Wear Daily писала, що Унгаро «ось-ось стане силою, здатною обʼєднати протилежні погляди, що роздирають Париж».
У пострелізах модні критики описували Унгаро як талановитого, проте вторинного дизайнера — учня, який так і не вийшов з тіні свого вчителя. А тим часом Курреж підкорював світ інноваційним футуризмом, Сен-Лоран створював мову нової елегантності, а П’єр Карден — експериментував із самим поняттям форми в одязі.
Співпраця з Сонею Кнапп виявилася для Емануеля Унгаро ключовою. Вона відкрила йому світ унікального текстилю — експериментальні тканини, несподівані фактури, революційні принти. Кнапп власноруч створювала ексклюзивні малюнки спеціально для Унгаро, і поступово в його роботах почав народжуватися власний, упізнаваний стиль.
Емануель Унгаро, весна-літо — 1967
До кінця 1960-х Унгаро знайшов себе. Він відмовився від суворої геометрії та холодного футуризму Куррежа. «Його» жінка була іншою — палкою, пристрасною, середземноморською. Він почав використовувати яскраві кольори, м’яке драпірування й обтислі силуети, що підкреслювали фігуру, а не приховували її.
1970-ті роки стали епохою розквіту Емануеля Унгаро. У цей час він створив свої знамениті кольорові поєднання, фірмовий горошок, геометрично-флористичні принти й оборки з мережива. Фуксія, апельсиновий, фіолетовий, лимонний і трав’яно-зелений — усі відтінки, яких інші дизайнери боялися, Унгаро змішував у настільки несподівані комбінації, що вони переставали кричати й починали співати.
Саме Емануелю Унгаро належить ідея багатошарового образу — коли кілька елементів одягу нашаровуються один на одного, створюючи складну багатовимірну композицію з фактури та кольору.
«Я хочу, щоб жінка почувалася сексуальною, але не повією. Сильною, але не агресивною. Красивою, але не вульгарною»,
— любив повторювати дизайнер.
Його вірними клієнтками стали Джекі Кеннеді, жінки династії Ротшильдів і навіть колеги, зокрема Діана фон Фюрстенберг. З часом його крихітна майстерня переросла у розкішний бутик з великим ательє, двері якого ніколи не зачинялися. Адже щоб отримати омріяні сукні від Унгаро, світські дами перетинали океани.
У 1973 році Емануель випустив першу чоловічу колекцію Ungaro Uomo, а ще за 4 роки — лінію аксесуарів. Бізнес розвивався стрімко, але Унгаро залишався незалежним — на відміну від більшості колег, що продавали свої бренди великим корпораціям.
Окремою пристрастю Емануеля Унгаро був кінематограф, який він сприймав як можливість розповісти історію через одяг. Перший досвід художника з костюмів дизайнер отримав у 1968 році, коли на запрошення режисера Жана Ореля створив вбрання для фільму «Манон 70». Головну роль у картині зіграла Катрін Деньов, і саме в її героїні Унгаро втілив своє бачення моди 1960-х.
Мініспідниці та шорти, маленькі приталені пальта з геометричними кишенями, чоботи-панчохи, що облягали ноги. Кольори: білий, апельсиновий, яскраво-блакитний, каракулеве пальто кольору карамелі. Усе наче лялькове — але так і виглядала мода наприкінці шістдесятих.
У фіналі фільму героїня Деньов скидає цю красиву оболонку і вдягає просту футболку з джинсами, символізуючи перехід від жорсткої елегантності 60-х до розкутості 70-х.
1975 року Унгаро знову працював з Деньов у фільмі «Дикун» режисера Едуарда Делюка. Тут його героїня тікає від нелюбого нареченого й шукає притулку на острові. Костюми — вʼязане пальто-кардиган на оголене тіло, розтягнуті футболки, смугаста сукня-сорочка. Все в дусі вільних 70-х, де важливою була не розкіш, а природність.
Катрін Деньов у фільмі «Манон 70»
Проте справжнім шедевром дизайнера стала робота над фільмом «Глорія» Джона Кассаветіса 1980 року. Режисеру було важливо показати свою героїню сильною, але жіночною. І костюми Унгаро ідеально відповідали цьому задуму.
Персонажка Джини Роулендс — колишня подруга мафіозі, яка рятує дитину від кілерів, — носить виключно Ungaro. І її луки розповідають про моду межі 70-х і 80-х більше, ніж десятки модних журналів. Серед культових образів — бежевий тренч, накинутий поверх об’ємної піжами, яскраво-червоний халат-кімоно, рожевий жакет і блузка та сірий атласний костюм. Це вже не розслаблені 1970-ті — але ще не агресивний power dressing 80-х.
Джина Роулендс у фільмі «Глорія»
1980-ті стали піком Емануеля Унгаро. У час, коли мода закохалася в широкі плечі, агресивну сексуальність і показну розкіш, італійські гени Унгаро та його любов до барвистості виявилися як ніколи доречними. Він став уособленням епохи, коли «забагато» не існувало.
1983 року Унгаро випустив свій перший парфум Diva. Обличчям аромату стала французька акторка Анук Еме, з якою у дизайнера був тривалий роман. Парфум мав колосальний успіх. Він немов втілював сукні Унгаро: яскраві, пристрасні, безкомпромісні.
Одяг Емануеля носили найвпливовіші жінки світу. Його шанували за вміння поєднувати традиційну кравецьку майстерність із сучасними ідеями, за відданість жіночності в епоху, коли мода часто нав’язувала маскулінність.
1988 року Емануель Унгаро познайомився з донькою відомого італійського медіаменеджера Етторе Бернабі — Лаурою. Між ними одразу спалахнув бурхливий роман, і за кілька місяців пара одружилася. Лаура стала музою і партнеркою для Унгаро. Вона займалась організацією показів, підбирала декор і фурнітуру для його колекцій та завідувала ательє.
Емануель Унгаро з дружиною Лаурою
Проте вже наприкінці 80-х у моді почали відбуватися зміни — запанував мінімалізм Джил Сандер і Келвіна Кляйна. Яскраві кольори й оборки Унгаро почали сприйматися як застарілі. Молоде покоління прагнуло простоти, стриманості й інтелектуальності. Унгаро намагався адаптуватися до нових реалій, але це виходило важко. ДНК бренду — колір, емоція, пристрасть. Забрати їх означало забрати саму суть Emanuel Ungaro.
Протягом багатьох років він залишався повністю незалежним дизайнером, не маючи інвестицій від корпорацій та не продаючи свої акції. Це давало повну творчу свободу, але обмежувало можливості розвитку. Тож зрештою падіння продажів і збільшення кредитних обовʼязків змусило Унгаро укласти 1996 року угоду з Salvatore Ferragamo, продавши частину акцій. Це виграло для модного дому трохи часу — часу знайти наступника і відійти від справ.
1997 року Емануель Унгаро найняв молодого італійського дизайнера Джамбаттіста Валлі як артдиректора для жіночої лінійки прет-а-порте. Рік по тому Валлі офіційно став креативним директором марки, а з 2001-го — повністю перебрав на себе керівництво обома колекціями прет-а-порте, лінією Ungaro Fever та аксесуарами, тоді як сам Емануель зосередився на кутюрі.
«Джамбаттіста розуміє мою жінку. Він бачить ту саму красу, що і я — середземноморську, пристрасну та живу»,
— описував свого наступника Унгаро.
Джамбаттіста Валлі для бренду Emanuel Ungaro
Валлі справді зміг вдихнути в бренд нове життя. Його колекції зберігали ДНК Унгаро, але виглядали більш сучасно. Продажі зросли, про бренд знову заговорили.
У 2004 році Джамбаттіста Валлі залишає компанію через творчі розбіжності з керівництвом, а у 2005-му Емануель Унгаро офіційно виходить на пенсію у віці 72 років. Це збіглося з продажем контрольного пакета акцій бренду арабському інтернет-магнату Асіму Абдуллі за 84 мільйони доларів.
Унгаро хотів провести решту життя з дружиною і дочкою якнайдалі від метушні модної індустрії.
Після відходу дизайнера бренд Emanuel Ungaro перетворився на справжнє поле битви. Першим крісло креативного директора марки зайняв Венсан Дарре з Moschino. За ним — Естебан Кортасар, потім — Джайлс Дікон. Кожен з них протримався не більше кількох сезонів, паплюжачи спадщину метра. Бренд втрачав ідентичність, колекції ставали безликими й розгубили всю сутність, що ховалася за літерами Emanuel Ungaro.
У вересні 2009 року сталася подія, що ледь не знищила бренд. Його власник Асім Абдулла найняв на пост художнього радника акторку Ліндсі Лохан. Перша ж колекція, створена за її участі у жовтні 2009 року, стала катастрофою. Критики називали її «жахливою», «бездарною» та «образливою для пам’яті Унгаро». Сам Емануель, який до того часу утримувався від коментарів, заявив:
«Це просто жахливо. Я не можу дивитися на те, що вони зробили з моїм імʼям».
За рік з Лохан розірвали контракт, але репутація бренду була вщент зруйнована. Протягом наступних років Emanuel Ungaro змінив ще кількох дизайнерів, які нічим не відзначились. Бренд усе більше занепадав.
У 2017 році креативним директором став Марко Колагроссі. За плечима молодого італійця був досвід роботи під керівництвом метра Джорджіо Армані та робота на Dolce&Gabbana.
У своїй першій колекції для Ungaro Колагроссі поєднав яскраві кольори, великі банти, мереживо та акценти епохи 80-х. Колекція задумувалась як повернення до коріння бренду. Проте критики зустріли її прохолодно: хтось хвалив дизайнера за кропітку роботу з архівами Дому, інші ж — критикували за відсутність «духу часу» та «застиглі у часі силуети».
Марко Колагроссі для бренду Emanuel Ungaro
21 грудня 2019 року Емануель Унгаро помер у Парижі у віці 86 років. Він пішов тихо, оточений родиною, подалі від спалахів фотокамер. Світ моди відреагував на звістку досить стримано: вийшло декілька некрологів у впливових виданнях, але великих ретроспектив, меморіальних заходів і вшановування не було.
У 2024 році Асім Абдулла заявив про бажання продати бренд у зв’язку з його збитковістю. За вісім років Марко Колагроссі так і не зміг повернути колишню велич Дому Emanuel Ungaro.
Сьогодні імʼя великого майстра практично забуте модною спільнотою. Для багатьох він так і лишився учнем у тіні геніального Баленсіаги. Проте насправді Емануель Унгаро зробив для світу моди те, на що не був здатен ніхто інший. Він повернув радість і барви у часи, коли мода ставала все більш інтелектуальною, концептуальною та відстороненою. Унгаро нагадав світу, що одяг створений для того, щоб жінка передусім почувалася красивою, а не для того, щоб шокувати й провокувати суспільство.
Його фірмові фуксія, горошок та оборки — це не примітивізм. Це філософія, що стверджує: життя занадто коротке, щоб носити сірі речі.
