Александр Макквін: як одяг стає маніфестом, а ремесло — мистецтвом

Його життя — історія геніальності та трагедії, творчості та руйнування, любові та безмежної самотності. Він ніколи не створював просто одяг — він створював маніфести, зіткані з болю, соціальних проблем і власної драми. Одним з його найулюбленіших символів у творчості був метелик —  тендітний і беззахисний, але здатний витримати страшні метаморфози, аби стати прекрасним. 

Усе його життя — це протистояння. Суспільству, модній індустрії та власному «Я». Він залишиться в пам’яті людей не тільки як видатний дизайнер і новатор, але й як людина, яка все життя боролася з власними демонами і намагалася знайти красу навіть у найтемніших куточках людської душі.

Він — Александр Макквін, шукач сенсів, темний романтик і хуліган англійської моди. Його історію ексклюзивно для Harper`s Bazaar Ukraine розповів стиліст і fashion-колумніст Єгор Воронкін. 

Лі Александр Макквін народився 17 березня 1969 року в робітничому районі на сході Лондона в сім’ї Рональда і Джойс Макквін. Александр був наймолодшим із шести дітей. Його батько працював водієм таксі, а мати — викладала у школі. Родина мала шотландське походження, що суттєво вплинуло на світогляд майбутнього дизайнера. Макквін завжди пишався своїм кельтським корінням і часто використовував у колекціях елементи шотландської культури.

З раннього дитинства Лі (як його називали вдома) виявляв неабиякий хист до малювання і шиття. Вже у шість років він почав моделювати одяг для своїх сестер. Мати дизайнера згадувала, як Александр годинами сидів за швейною машинкою, створюючи дивовижні речі з обрізків тканини, знайдених удома.

Існує легенда, що любов до моди хлопчику прищепила його старша сестра Джанет, яка працювала в магазині Marks&Spencer і вечорами після зміни розповідала братові про модні тенденції, актуальні моделі та нові віяння. Разом з Лі вони годинами переглядали модні журнали й обговорювали фасони суконь. Саме Джанет наполягла на тому, щоб Лі після школи не йшов працювати на завод, як більшість їхніх однолітків, а всупереч батьківській волі спробував себе в модній царині. 

У 16 років Макквін покинув школу і влаштувався підмайстром на Савіл-Роу — легендарній вулиці лондонських кравців. Спершу Александр працював у Anderson&Sheppard, де навчився основ класичного кравецтва, а пізніше перейшов до ательє Gieves&Hawkes, де, за його словами, таємно вишивав нецензурні написи на підкладці піджаків для принца Чарльза.

І хоча Макквін не мав класичної освіти дизайнера, робота на Савіл-Роу заклала міцний фундамент його майбутньої кар’єри. Тут він уперше докладно дізнався про анатомію чоловічого костюма і навчився «будувати свої речі, як архітектурні споруди». 

Згодом прийшла й любов до високої моди. Як згадував сам Александр, це сталося майже випадково, коли він гортав черговий модний журнал і натрапив на фото робіт Іва Сен-Лорана. Його авангардні крої і театральність зачарували Макквіна і згодом переважили чашу терезів його інтересу в бік жіночої моди.

«Ів Сен-Лоран змінив правила гри. Він показав, що можна поєднувати класичну елегантність з революційністю, і це надихало мене бути сміливим і не боятися ламати канони», 

— розповідав дизайнер. 

У 1989 році він переїхав до Мілана на запрошення Ромео Гіглі, аби працювати його асистентом. Італійський дизайнер, який славився романтичними, але водночас структурованими силуетами, одним із перших помітив несамовитий потенціал Лі. У Romeo Gigli під керівництвом метра молодий Макквін навчився поєднувати поезію з точністю крою. Він опанував роботу з тонким шовком та органзою, надаючи їм чітких ліній і структурованості.

Після року в Італії Макквін повернувся до Лондона, щоб вступити до Central Saint Martins College of Art and Design на курс магістра мистецтва моди. Це було сміливе рішення для хлопця з робітничої сім’ї, та Александр знав, що освіта не лише допоможе набути авторитет як професіоналу, а й дасть змогу сформувати власне бачення моди.

Під час навчання в коледжі він виділявся серед однокурсників — роботи Лі були провокативними, емоційно насиченими й технічно досконалими. Викладачі відзначали його унікальну здатність поєднувати традиційні техніки крою з авангардними ідеями.

Дипломна колекція Макквіна 1992 року під назвою Jack the Ripper Stalks His Victims («Джек Різник переслідує жертву») стала сенсацією. 

Вона була присвячена жертвам серійного вбивці Джека-різника і розповідала історію вікторіанського Лондона крізь призму сучасної моди. Корсети з гострими деталями, спідниці з розрізами і червоною підкладкою, що нагадували рани, та використання волосся як декоративного елементу — все це шокувало й захоплювало водночас.

<iframe width="560" height="315" src="https://www.youtube.com/embed/BomXkH2mVXc?si=pLXLqrfrnKGUFCfP" title="YouTube video player" frameborder="0" allow="accelerometer; autoplay; clipboard-write; encrypted-media; gyroscope; picture-in-picture; web-share" referrerpolicy="strict-origin-when-cross-origin" allowfullscreen></iframe>

Колекція Лі привернула увагу впливової лондонської стилістки Ізабелли Блоу, яка повністю її викупила ще до закінчення показу. Так почалася одна з найвідданіших і найбільш особистих дружб в історії моди.

Ізабелла Блоу була екстравагантною аристократкою, редакторкою британського глянсу Tatler і відомою світською дамою. Вона носила капелюхи від Філіпа Трісі висотою в півтора метра і могла з’явитися на прийомі в костюмі з пірʼя. Але за фасадом екстравагантності була витончена жінка-візіонерка з бездоганним смаком.

Ізабелла стала для Александра не просто покровителькою — а музою. Блоу познайомила його з впливовими людьми модної індустрії, допомагала з фінансуванням перших показів і завжди підтримувала найсміливіші ідеї, не боячись кинути виклик громадській думці.

«Александр бачить красу там, де інші бачать жах. Він здатен перетворити найтемніші людські емоції на щось абсолютно прекрасне», 

— ділилася Ізабелла Блоу. 

Під її впливом Макквін почав експериментувати з театральністю показів. Його дефіле перетворилися на справжні перформанси, де в кожної моделі була своя сюжетна лінія, що розказувала частину загальної історії.

У 1993 році Александр представив першу самостійну колекцію у межах Лондонського тижня моди, що отримала назву Nihilism. Показ відбувся у підвалі лондонського клубу, а моделі ходили дерев’яними дошками, перекинутими через калюжі. Атмосфера дійства була майже апокаліптична: сіре освітлення, промислові звуки замість музики й одяг, що нагадував костюми тих, хто вижив у глобальній катастрофі.

«Я не створюю одяг для слабких жінок. Я створюю його для амазонок», 

— стверджував Макквін. 

Британська преса була шокована. Одні критики називали це геніальним мистецтвом, інші — хворобливим експериментом. Але у кожному разі про Макквіна говорив увесь Лондон.

Alexander McQueen весна-літо — 1994 Nihilism

За Nihilism пішли й інші провокативні колекції: Banshee (осінь-зима — 1994), Highland Rape (осінь-зима — 1995) і Hunger (весна-літо — 1996). Кожна розповідала свою ажитаційну історію (ажитація — стан підвищеного психомоторного збудження — ред.) — про завоювання Шотландії, війну, людські пристрасті та гріхи, і, звісно ж, про смерть. Макквін не просто створював одяг, він створював емоційні послання, що резонували з його душею. 

Особливою як для Александра, так і для його творчості стала колекція Highland Rape, присвячена англійському завоюванню Шотландії. Моделі виходили на подіум у розірваних сукнях, із синцями та подряпинами на тілі, із заплаканими обличчями. Цей показ став шоком навіть для звиклої до провокацій публіки. Проте Александр робив це не задля дешевого піару — він розповідав болісну історію власного народу. Історію, про яку звикли мовчати. Лі створив колекцію як метафору «зґвалтування» Шотландії Англією, зокрема під час етнічних чисток і вигнання шотландців у XVIII столітті (Highland Clearances). Він висвітлив жорстокість колоніальної політики і втрату національної ідентичності.

Дизайнер революціонізував і саме поняття модного показу. Його дефіле більше нагадували театральні постановки або навіть ритуали. Він не боявся бути незрозумілим — він боявся бути як всі.

«Я змирився з тим, що не вписуюсь. Та й не дуже хотів», 

— казав він про себе.

У 1996 році сталася подія, що назавжди змінила життя молодого дизайнера. Бернар Арно, голова конгломерату LVMH, запропонував Александрові зайняти посаду креативного директора дому Givenchy замість Джона Гальяно, який щойно перейшов до Dior. Це стало величезною честю для 27-річного дизайнера з робітничого району Лондона. 

Перша колекція Макквіна для Givenchy викликала суперечливі відгуки. Паризька преса та клієнти, які звикли до елегантності Юбера де Живанші, очікували від нового дизайнера продовження традицій. Натомість побачили провокативні силуети, незвичні матеріали й авангардні ідеї.

«Я прийшов не копіювати Юбера де Живанші, я прийшов створювати майбутнє цього Дому», 

— казав в інтервʼю Александр. 

Попри звинувачення в ігноруванні ним архіву Дому та зневазі до його ДНК, Макквін насправді завжди вважав їх святим граалем. Але замість того, щоб сліпо копіювати, він створив власну мову, яка поєднувала історію з майбутнім. Лі часто використовував архівні ескізи Живанші як відправну точку, але в процесі роботи трансформував їх у щось абсолютно нове.

Показ осінь-зима — 1999 став одним із ключових у кар’єрі дизайнера у французькому домі. Колекція була представлена на порозі нового тисячоліття й отримала назву Android Couture Tumblr. Показ відкрило лазерне шоу, а моделі, вбрані у футуристичні костюми, що були натхнені фільмом «Трон», крокували сріблястим дзеркальним подіумом. Це була справжня вистава, яка відображала тривоги щодо технологічного майбутнього і захоплення ним напередодні нового тисячоліття. 

Принти, прикраси і вишивка в колекції мали вигляд електронних схем, а кутюрні корсети з пластику й електронних плат, що світилися, демонстрували здатність Макквіна поєднувати високу моду з новітніми технологіями. Александр зумів передати дух епохи: суміш технологічного оптимізму та беззахисності перед невідомим майбутнім.

Шоу стало прикладом тонкої трансформації традиційного стилю Givenchy у платформу футуристичних експериментів, зберігши при цьому високий рівень майстерності, характерний для французького дому от-кутюр.

З кожною новою лінійкою паризька публіка дедалі більше розуміла та приймала бачення Макквіна, адже він навчився поєднувати власний авангард із французькою елегантністю. Колекції для Givenchy ставали витонченішими, при цьому не втрачали свого емоційного забарвлення. Проте комерційного успіху роботи Александра так і не мали.

Усе частіше в дизайнера почали виникати конфлікти з керівництвом LVMH через інтелектуальний тиск і творчі рамки, в які його ставив конгломерат. Йому не дозволяли займатися шоу, а кожен крок змушували затверджувати з цілою когортою директорів. Пізніше в інтервʼю Макквін неодноразово казав, що не відчував себе вільним у Givenchy і що йому доводилося приглушувати власну креативність під тиском традицій модного дому з історією.

Givenchy осінь-зима — 1999

У 2001 році Макквіну надійшла доленосна пропозиція — продати 51% акцій свого Дому Gucci Group і зберегти творчу свободу. Ця подія збіглася із закінченням його контракту у Givenchy, тож тепер Лі міг повністю сконцентруватися на розвитку власного Alexander McQueen без жодних рамок та обмежень.

Колекції цього періоду — Voss (весна-літо — 2001), Supercalifragilisticexpialidocious (осінь-зима — 2002), Irere (весна-літо — 2003) — увійшли не лише в історію Дому, а й в історію моди як абсолютні шедеври. Кожна з них мала у своїй концепції щось значно більше за моду, це послання світові: Irere була присвячена африканській культурі, жахам колонізації та знищенню інакодумства, більш пізні Widows of Culloden (осінь-зима — 2006) — трагедії шотландського народу, а Horn of Planty (весна-літо — 2007) — надмірному споживанню ресурсів і благ планети.

Alexander McQueen весна-літо — 2003

Проте, разом з усією театральністю і провокаційністю робіт, Лі ніколи не зраджував техніці та майстерності. Його корсети були справжніми витворами мистецтва. Дизайнер використовував китовий вус, сталеві механізми і деревину, щоб створити ідеальний силует, — кожен корсет був індивідуально підігнаний під модель та міг тримати форму навіть поза тілом.

«Основа всієї моди — це розуміння жіночого тіла. Але не менш важливо розуміти жіночу душу», 

— казав Александр Макквін. 

Лі завжди цікавився інноваціями й намагався впроваджувати їх у моду. Він співпрацював з інженерами, програмістами і навіть науковцями, щоб творити одяг майбутнього. Так, для колекції No. 13 (весна-літо — 1999) Александр використав спеціальні фарби, що змінювали колір в залежності від освітлення, а в Plato’s Atlantis (весна-літо — 2010) першим в індустрії звернувся до 3D-принтингу для створення аксесуарів. 

Alexander McQueen весна-літо — 1999 

Окреме місце в його колекціях було відведено взуттю. Макквін уважав його завершенням свого задуму, а тому завжди запрошував шевців-візіонерів для роботи над колекціями. Серед таких була й Джорджина Гудман — британська дизайнерка, випускниця Royal College of Art, яка заснувала власний бренд приблизно у 2001 році та відкрила бутик на Bond Street у Лондоні. Її роботи нагадували радше скульптури з майбутнього, ніж туфлі.

Ця естетика була надзвичайно близькою Александру, а тому він не раз залучав Джорджину до співпраці. Одним з найвідоміших плодів їхнього союзу стали Armadillo Shoe для колекції Plato’s Atlantis (весна-літо — 2010). 

Гудман майстерно втілила концепцію Александра, зухвало переосмисливши саме поняття анатомії взуття — кожна пара була унікальна за дизайном, 100 % ручної роботи, і висота туфель становила близько 30 см. Виготовляли взуття з дерева та обробляли в декілька етапів вручну в Італії. Усього створили 21 пару для шоу і ще три — для благодійного аукціону. Туфлі стали епохальним символом усієї колекції — одночасно неприродні та шокуючі, але магнетично привабливі.

Ще однією знаковою співпрацею дизайнера, що залишила незабутній відбиток як у його творчості, так і в історії моди, стала робота з Mister Pearl.

Mister Pearl (справжнє ім’я — Марк Пуллен) — легендарний корсетних справ майстер. Його роботи вирізняються винятковою деталізацією, історичними алюзіями, незвичними матеріалами, графічністю, а також елементами фетишизму. З Александром їх об’єднало не лише технічне бачення моди, а й глибоке розуміння тіла як простору для естетичного, емоційного і філософського висловлення. 

Корсети, які створював Mister Pearl, набували майже сакрального значення для візуальної основи найвиразніших шоу Макквіна. Зокрема, Mister Pearl працював над декількома знаковими показами Александра, серед яких: Dante (осінь-зима — 1996), No. 13 (весна-літо — 1999), It’s Only a Game (весна-літо — 2005). 

Alexander McQueen весна-літо — 2005

Проте апогеєм у їхній співпраці став один з найвідоміших показів у історії моди — Voss (весна-літо — 2001). Під час шоу моделі перебували у скляному коробі, що нагадувало пацієнтів психіатричної лікарні. Корсети, зроблені Mister Pearl, у цій колекції підсилювали концепцію ув’язненого жіночого тіла — ідеального, але не вільного. 

Ключовою фігурою колекції стала супермодель Ерін О’Коннор у бежевій сукні-корсеті, що повністю трансформувала її тіло. У фіналі шоу на подіумі згасло світло, та за мить спалахнуло ще яскравіше. Стіни коробу почали розпадатися і розбиватися вщент, а перед глядачем постала оголена жінка, що лежала на кушетці в масці з вентиляційними трубками. Вона була подібна до постапокаліптичної богині, навколо якої пурхали живі метелики. 

У своїх лінійках Макквін часто експериментував з «розумними» тканинами і вбудованою електронікою. Він вірив, що мода повинна розвиватися разом з наукою і технологіями.

Alexander McQueen весна-літо — 2001

2006 року в партнерстві з італійською компанією-проєктувальником SINV SpA Александр запустив більш доступну лінію одягу під назвою McQ. На момент старту бренд задумувався як денім‑лінія з акцентом на джинси, футболки й аксесуари для молодшої авдиторії. Проте вже за декілька сезонів лінія стала надзвичайно популярною і комерційно успішною, а її асортимент доповнили взуттям і верхнім одягом. Дизайни для McQ розробляв сам Александр, розповсюдженням опікувалися SINV SpA — в межах п’ятирічної ліцензійної угоди.

Але за публічним успіхом дизайнера приховувалася складна особистість, яка постійно боролася з внутрішніми демонами. Макквін відкрито говорив про свою гомосексуальність. Родина Лі тривалий час важко сприймала орієнтацію сина і дистанціювалися від нього, проте згодом змирилася та підтримала.

У 2000 році Макквін одружився з режисером Джорджем Форсайтом на яхті в Середземному морі. Це був суто символічний ритуал, оскільки одностатеві шлюби тоді ще не були законними у Великій Британії. Однак союз не тривав довго, і за рік пара розійшлася.

Наступними роками дизайнер мав декілька серйозних стосунків, але жодні не тривали довго. Лі завжди шукав справжнє кохання, проте в глибині душі страждав від невпевненості в собі та страху бути відкинутим.

Невдачі в особистому житті та надмірний тиск з боку модної індустрії, що змушувала постійно створювати щось нове і революційне, стали причиною регулярних депресивних станів у дизайнера. В інтерв’ю Александр не раз говорив про відчуття самотності навіть серед натовпу. Особливо складними були періоди після модних показів. 

Попри зовнішній успіх він часто впадав у глибоку депресію, відчуваючи порожнечу і безглуздість свого існування. Лі міг днями не виходити з дому й відмовлятися від їжі. Протягом життя він неодноразово звертався до психологів і психіатрів, проте, крім отримання рецептів на антидепресанти, сенсу в цих зустрічах не бачив.

Паралельно з депресією в Макквіна розвинулася залежність від наркотиків та алкоголю. Друзі Александра згадували, що наркотики допомагали йому почуватися впевненіше на вечірках та інших публічних заходах, але водночас поглиблювали депресію і створювали замкнене коло залежностей. Алкоголь став ще одним засобом саморуйнування. Макквін споживав його у величезній кількості, особливо після стресових подій. Працівники його студії згадували, що іноді він приходив на роботу у стані тяжкого спʼяніння і просто засинав за робочим столом.

У середині нульових років проблема стала настільки серйозною, що почала впливати на його роботу. Александр кілька разів починав курс лікування в реабілітаційних центрах, але кидав через необхідність працювати над новою колекцією, тож повного одужання так і не досяг.

У 2007 році на Макквіна чекав жорстокий удар — його багаторічна муза та близька подруга Ізабелла Блоу покінчила життя самогубством. Дизайнер звинувачував себе, що не був поруч і не зміг допомогти та зупинити її.

«Я втратив не просто наставницю, а частину своєї душі», 

— говорив він після її смерті.

Того ж року світ побачила колекція La Dame bleue. In Memory of… (весна-літо — 2008) — трибʼют покійній Ізабеллі. На запрошенні на показ Блоу була зображена в сукні від McQueen і капелюшку від PhilipTreacy. Вона підіймалася в небеса на кареті — алегорія до піднесення до раю. Для роботи над цією колекцією Александр запросив її улюбленого капелюшника — Філіпа Трісі.

Лінійка була щедро оздоблена пірʼям — алюзія на «вільного птаха», яким тепер стала Ізабелла. Попри глибокий біль, Макквін не перетворив показ у скорботну панахиду, а наповнив його світлом, що проходить крізь сльози. Образи не були сумними чи драматичними у звичному сенсі слова — радше ніжні згадки, спомини з минулого, просочені сумом, любов’ю і щирістю. Сам Лі назвав цей показ «любовним листом після смерті».

Alexander McQueen весна-літо — 2008

Останні роки життя Александра були означені пошуками нового сенсу творчості. Він дедалі частіше у своїх роботах звертався до теми смерті та метаморфоз.

Після смерті Блоу він учергове занурився в депресію, проте цього разу, розчарований у терапії, по допомогу лікарів не звертався. У травні 2009-го його шпиталізували через передозування наркотиками. Чи була це перша спроба суїциду, дизайнер так і не відповів.

2 лютого 2010 року мати Александра — Джойс померла після тривалої боротьби з раком. За повідомленнями преси і близьких, ця звістка буквально зламала дизайнера. Він скасував усі публічні виступи і робочі зустрічі та ізолювався вдома.

«Моя мама — єдина жінка, яку я коли-небудь по-справжньому любив», 

— говорив Александр Макквін. 

Джойс Макквін завжди підтримувала творчість сина, і навіть коли світ ще не розумів його бачення, була поруч як моральна опора та помічниця в найскладніші періоди.  

11 лютого 2010 року, за день до похорону матері, Александр Макквін наклав на себе руки в своєму домі в Лондоні. Його знайшла покоївка. Поруч на столі лежала записка: «Приглянь за моїми собаками, вибач, я люблю тебе. Лі». Йому було лише 40 років.

Похорон дизайнера відбувся 26 лютого як закрита церемонія — лише для родини. Цього ж дня відбулася й церемонія вручення нагород Brit Awards, де Макквін мав отримати нагороду за внесок у британську культуру.

Частину праху Александра Макквіна розвіяли над островом Скай у Шотландії — улюбленим місцем дизайнера, пов’язаним із його етнічним походженням.

«Його останнім бажанням було, щоб частина його душі залишилась там, де він відчував себе вільним».

Самогубство дизайнера стало величезною втратою для світу моди. Макквін залишив по собі неоціненну спадщину — колекції, що навічно змінили уявлення про моду.

2011 року в Метрополітен-музеї в Нью-Йорку відкрили виставку Alexander McQueen: Savage Beauty, що стала однією з найвідвідуваніших виставок моди в історії, а також своєрідною церемонією прощання з генієм. 

«Александр навчив нас, що мода може бути мистецтвом у найвищому розумінні цього слова, — сказала Анна Вінтур на відкритті виставки. — Він довів, що одяг здатен розповідати історії, викликати глибокі емоції та змінювати світ».

Бренд Alexander McQueen продовжив існування під керівництвом Сари Бертон — правої руки дизайнера та його відданої подруги. У нових колекціях дизайнерка зберігла авангардний дух Лі, але додала власне бачення жіночності й елегантності. Вона відійшла від теми смерті, що переслідувала творчість Макквіна, та наділила колекції романтикою і ніжністю.

Бертон очолювала бренд протягом 13 років, поки 2023 року не оголосила про відхід з компанії. 

«Я надзвичайно пишаюся всім, що зробила, та своєю неймовірною командою в Alexander McQueen. Вони — моя родина, і це був мій дім протягом останніх 26 років… Та понад усе я хочу подякувати Лі. Він так багато мене навчив, і я безмежно вдячна йому за цей досвід. Я з нетерпінням чекаю майбутнього та наступного розділу свого життя, але назавжди збережу в пам’яті цей дорогоцінний час, що я провела у Alexander McQueen».

У жовтні 2023 року Шон Макгір, ірландський дизайнер, випускник Central Saint Martins, був призначений новим креативним директором Alexander McQueen. За його плечима — робота в команді Uniqlo, Burberry, Dries Van Noten і JW Anderson. 

З його приходом бренд відкрив нову творчу фазу, поєднуючи спадщину Макквіна із сучасною інтерпретацією та більшою адаптивністю. Першим же рішенням Макгіра на посту креативного директора Дому було спрощення логотипу до McQueen. Однак на його першу колекцію сезону осінь-зима — 2024/25 публіка відреагувала досить прохолодно.

Критики одностайно зазначили відсилки до творчої спадщини Александра та аплодували відродженню авангардної традиції дому. Проте так само назвали колекцію «занадто комерційною» і «розмитою», віддаленою від глибоко драматичних традицій Alexander McQueen.

Наступні лінійки були сприйняті критиками позитивніше. The Guardian зазначила вдалий перехід до більш «зрілої» маніфестації McQueen — поєднання готики і світла. Проте, як і раніше, звинуватила Макгіра у прагненні зробити бренд доступнішим і зрозумілішим для сучасної авдиторії, спростивши його ДНК.

Водночас The Impression похвалила високу якість технічного виконання та роботу з архівною спадщиною Alexander McQueen, але наголосила, що емоційна складова поки що втрачена.

Так чи так, спадщина Александра Макквіна продовжує жити й сьогодні. Вона — в роботах молодих дизайнерів, які не бояться експериментувати та провокувати публіку. Вона — в переосмисленні його маніфестів, у глибоких посланнях світові, що ховаються в символах і деталях його робіт.

Він навчив нас, що ремесло можна перетворити на мистецтво, а красу знайти там, де, здавалося б, є лише біль і темрява.

«Основа всієї моди — це розуміння того, що краса народжується з болю. Але найважливіше — зуміти перетворити цей біль на щось прекрасне».

---