Однією з найочікуваніших прем'єр березня стала картина французької режисерки Аліс Вінокур, «Кутюр», що об'єднала дворазову лауреатку премії «Оскар» Анджеліну Джолі та зірку французького кіно Луї Гарреля, вишуканий світ Паризького тижня моди й драматичну історію про долі трьох жінок, яка виходить далеко за межі фешн-індустрії та її викликів.
Фільм розказує про талановиту режисерку Максін (Анджеліна Джолі), яка раптово дізнається про свою хворобу, Аду (Аньє Аней) — модель з Південного Судану, що шукає стабільності та кращого життя, й Анжель (Елла Румпф) — візажистку, яка прокладає власний шлях за лаштунками великих модних шоу.
Стрічка демонструє стійкість, з якою жінки зустрічають випробування зовнішнього світу, при цьому тримаючись за своє мистецтво, мрії та майстерність. Не варто забувати й про романтичну лінію — у період кризи Анжель зустрічає в Парижі давнього знайомого та колегу Антуана (Луї Гаррель), з яким у неї більше спільного, ніж здається на перший погляд.
В ексклюзивному інтерв'ю Harper's Bazaar Ukraine режисерка Аліс Вінокур, авторка стрічок «Спогади про Париж», «Безлад» та «Августина», що були представлені в Каннах, розказала про роботу над фільмом «Кутюр», про те, як змінився її погляд на світ моди, що насправді закладено в назві картини, якою була її співпраця з Анджеліною Джолі та брендом Chanel.
Аліс Вінокур на зніманнях фільму «Кутюр»
Кожен із ваших фільмів стає дослідженням різних жанрів, місць або середовищ. Чому цього разу вас зацікавив саме світ моди?
Усі мої фільми представляють чітко визначені простори, в яких тіло піддається певним випробуванням: це госпіталь Пітьє-Сальпетрієр в «Августині», розкішна вілла в стрічці «Безлад», героєм якої став військовослужбовець, що пережив травму, різні космічні центри у картині «Проксіма», в якій тіло тренується відірватися від Землі, або навіть ціле місто — як у роботі «Спогади про Париж», що розповідає про відновлення після теракту… Мені подобається ідея привласнення простору, світу, часто далекого від мене, на який я проєктую інтимні історії чи емоції. Тут мене цікавив не стільки зовнішній фасад фешн-індустрії, скільки те, що відбувається за лаштунками її ефектних образів. Я хотіла уважно дослідити процес створення зображень і роботу дизайнерів, розповісти про те, що приховано за репрезентаціями жіночності, які ми бачимо на подіумах і фото. Протягом року я занурювалася в «закулісний» світ модних показів, паралельно пишучи сценарій. Я зустрічалася з візажистками, швачками, людьми, що працюють за сценою під час Тижня моди, а також із моделями — поза подіумами, між показами, у їхньому особистому житті. Перша частина фільму була побудована саме на цих зустрічах.
Яке у вас склалося враження про фешн-індустрію після цього дослідження?
Мене вразила ця шалена гонитва за часом — ніби бажання вхопити те, чого вже немає, колекція за колекцією, сезон за сезоном. Пісня Франсуази Арді La Vie en rose, яку моделі співають наприкінці вечора, є символічною… Ледь розквітнувши, троянда вже починає в’янути, і ми навіть цього не помічаємо. Це відчуття ефемерності перегукується з долею героїні Анджеліни Джолі — Максін, американської режисерки, яка дізнається про те, що в неї рак молочної залози, одразу після приїзду до Парижа, щойно занурившись у хаос підготовки до показів.
Усю вашу стрічку пронизує ідея невідворотності долі, фатуму в античному розумінні цього слова. Чому?
Я хотіла протиставити у фільмі красу і смерть, це своєрідне нагадування memento mori. Я думала про картини, де молодих жінок зображено поруч із черепом або пісочним годинником, що говорить нам про крихкість життя, про час, що невпинно минає. Мені згадувалися й три давньоримські Парки — богині долі, яких зазвичай зображають прялями. Одна з них перерізає нитку, позначаючи прихід смерті.
Назва фільму — «Кутюр» — багатозначна. Який сенс ви в неї вкладаєте?
Це ансамблевий фільм, побудований навколо трьох персонажок: Максін, Ади та Анжель. У мене було бажання «зшити» долі цих трьох жінок, що походять із різних світів, зібрати докупи фрагменти їхніх життів. Coutures французькою означає «шви». Я хотіла, щоби «шви» картини створювали рими та контрапункти, щоб кадри відповідали один одному. Назва також визначає форму й естетику стрічки: вона побудована як колаж, у якому шви залишаються видимими, а переходи між світами — різкими, й інколи це підкреслюють звукові рішення картини.
Як саме ці три персонажки віддзеркалюють одна одну?
У кожної з них є щось, що треба зцілити або владнати, аби рухатися далі. Між ними існує майже невидима солідарність. Між Максін — американською режисеркою, Анжель — візажисткою, яка мріє писати, та Адою — моделлю з Південного Судану, чия кар’єра триватиме лише один сезон, відчувається сестринство, народжене випадком. Я хотіла показати героїнь різного віку: Аду у двадцять, Анжель у тридцять і Максін у сорок, щоб ми могли упізнати себе в долі кожної. Вони стоять перед вибором і рухаються вперед з відчуттям боротьби за виживання.
Фільм також неочікувано проводить паралелі між світом медицини та світом моди. Один хірург, якого я зустріла, розповів, що, оперуючи, він відчуває себе ніби швачка. Ми говоримо тут про інший тип шва. Груди Максін — це орган із плоті й крові, що дає збій. Хірург креслить на них лінії майбутньої операції, і ця сцена переплітається з кадрами, у яких швачки знімають мірки з тіла супермоделі на Тижні моди.
Чому мотив травми та випробування так часто повторюється у вашій фільмографії — від «Августини» до «Спогадів про Париж» і тепер у картині «Кутюр»?
Мене приваблюють травмовані тіла як поверхня для проєкцій історій, що «вписані» в нас фізично та ментально. Випробування дозволяють відірватися від звичних соціальних ролей і вивести назовні справжню сутність персонажів.
Поетичності вашому фільму додають акторські роботи. Почнімо з Анджеліни Джолі, яку ми зовсім по-новому відкриваємо в ролі Максін…
Анджеліна — світова зірка, яка працює в центрі голлівудської системи, але водночас вона бунтарка, що порушує встановлені правила. Я безмежно це в ній люблю — її відокремленість, її інакшість. Я давно думала про неї. Мені завжди подобалися її принциповість, відвертість і чистота, приховані за медійним шумом. Запропонувавши їй роль Максін, я хотіла показати її вразливість, а не тільки силу. Вона одразу відчула особистий зв’язок із фільмом — з причин, які всім відомі: її мати та бабуся померли від раку грудей. Ця історія торкалася і її фізично — вона перенесла подвійну мастектомію, аби уникнути спадкового ризику. Вона повністю занурилася в роль і навіть вивчила французьку мову. Як і Максін, мама Анджеліни була француженкою.
Аньє Аней, яка грає Аду, молоду модель із Південного Судану, також стала відкриттям для глядачів. Як ви її знайшли?
Я хотіла показати глибину людини, що є не просто образом. Універсальну молоду дівчину, яка ще не знає себе, не розуміє своїх справжніх бажань і мусить вписатися в модні канони — правильно обирати та носити підбори, сукню, макіяж тощо. Для мене було важливо, щоб її погляд — сприйняття людини, яка вперше бачить цей світ і його химерність — був також і нашим. Щоб камера була на її боці. Я познайомилася з Аньє за лаштунками модного показу за рік до зйомок стрічки. Коли вона прийшла на фінальні проби, усе стало очевидним. Багато речей у фільмі запозичено з її власного життя: втеча з країни через війну, «щаслива» хустинка, яку вона пошила разом із матір’ю, брехня батькові про поїздку до Франції.
Українська модель Юлія Ратнер у фільмі «Кутюр»
А що стосується Елли Румпф, яка грає візажистку Анжель — вашу третю героїню?
Я люблю її живу енергію. У ній є певний запал і бунт проти системи, який одразу викликає співпереживання. Міркуючи над її персонажкою, ми зустрічалися з багатьма візажистками, які працюють на Тижні моди. Для мене Анжель — це янгол у цій історії: вона лікує, лагодить, приховує недосконалості… Але вона також озвучує думки інших героїнь, поступово стаючи оповідачкою фільму.
У вашій дуже жіночій історії присутні дві чоловічі постаті. Розкажіть, будь ласка, про хірурга Максін — його грає Венсан Ліндон, з яким ви працюєте з часів «Августини».
Я підтримую зв’язок із Венсаном Ліндоном від часу мого першого фільму. Його фізичні риси і природна авторитетність ідеально підходять для ролі хірурга — я не могла уявити нікого іншого. Він багато працював в онкологічному відділенні, щоб навчитися креслити контури операцій на жіночих грудях. Ми прагнули зробити його рухи правдоподібними, схожими на роботу швачки. Ми також хотіли показати певну жорсткість, яка демонструє владу лікаря над тілом хворої. Для мене ця втрата контролю перегукується з відчуттями моделей, які під час показів буквально «віддають» свої тіла моді.
Яку роль у фільмі відіграє історія кохання між Максін та Антуаном, якого грає Луї Гаррель?
Він важливий, бо приносить у світ Максін надію та почуття. Через цю історію кохання я хотіла передати жагу до життя, що прокидається в героїні та рухає її вперед. Луї Гаррель має особливий магнетизм, який я намагалася трохи пом’якшити, бо мені подобаються персонажі, яких нам вдалося створити з Меттом Діллоном, Венсаном Ліндоном, Маттіасом Шонартсом і Бенуа Мажимелем. Усі вони поєднують виражену фізичну силу з глибинною вразливістю. Разом з Анджеліною ми хотіли показати унікальність цієї любовної історії посеред випробування хворобою, де знову співіснують краса й смерть.
Музика Анни фон Гаусвольф та Філіпа Леймана створює у фільмі атмосферу, яка водночас є гіпнотичною та мінливою…
Я вже працювала з цими шведськими виконавцями, що походять зі світу металу та мінімалістичної дрон-музики. Анна поєднує органні мелодії, які записує в церквах, з більш електронними звуками Філіпа. Це глибока й урочиста музика, з майже літургійним характером, інколи готична, але водночас світла.
З яким модним домом ви разом із художницею по костюмах Паскалін Шаванн працювали над фінальним показом?
Ми хотіли поєднати фантазію з реальною роботою модного дому. Ми знімали в Chanel, але без згадки назви, адже для мене та для внутрішньої логіки фільму було важливо, щоб не з’являлося жодного логотипа й щоб цей дім лишився вигаданим. Водночас деякі впізнають великі сходи на вулиці Камбон і ательє Haute Couture, де швачки грають самих себе. Щодо самого показу — це креативна співпраця: всю колекцію створила дизайн-студія в партнерстві з Паскалін Шаванн. Ми надихалися художниками-прерафаелітами, що допомогло підсилити мрійливу атмосферу фільму.
Ви говорите про надію, але історія завершується бурею, схожою на маленький апокаліпсис. Чи варто розглядати це як кінець… чи початок нової історії?
Йдеться про позначення переломного моменту в історіях трьох героїнь — фізичне втілення бурі, що руйнує усталений порядок. Це своєрідний катарсис, одкровення. Це остаточне руйнування натякає на трансформацію, метаморфозу, на шлях до нового життя.
Нагадуємо, що фільм Аліс Вінокур «Кутюр» вийде в український прокат 5 березня.
