Наприкінці серпня в український прокат вийшла нова документальна стрічка Мстислава Чернова «2000 метрів до Андріївки». Також стало відомо, що саме вона позмагається за премію «Оскар» від України в категорії «Найкращий міжнародний повнометражний фільм». Картина розповідає про стратегічно важливе село Донецької області, яке українські військові мають звільнити від російської окупації.
Стрічка, робота над якою тривала півтора року, отримала приз за найкращу режисерську роботу на американському фестивалі «Санденс» та нагороду Копенгагенського міжнародного фестивалю документального кіно CPH:DOX і, без сумніву, стала однією з найочікуваніших національних прем'єр.
В ексклюзивному матеріалі Harper's Bazaar Ukraine Мстислав Чернов докладніше розказав про знімальний процес, вражальний обсяг матеріалу, свій досвід роботи в гарячих точках та спілкування з військовими.
Фільмування бойових дій
Картина демонструє глядачам одну з історій довгоочікуваного контрнаступу, а точніше, фрагмент зі звільненням села Андріївка, що поруч із Бахмутом. Однією з головних особливостей стрічки є демонстрація реальних бойових дій. Заради цього Мстислав Чернов і Алекс Бабенко тимчасово доєдналися до групи бійців 3-ї Окремої штурмової бригади.
«Отримати доступ до фронту завжди складно. Особливо під час контрнаступу — коли бої найгарячіші й у військових немає ні часу, ні ресурсу займатися ще й твоєю безпекою. Але є правило, яке працює: інколи простіше попросити пробачення, ніж дозволу.
«Гідра» і Третя штурмова допомогли нам. Насправді це було потрібно не лише мені чи знімальній групі, а й самим військовим. Бо ця війна давно точиться не тільки в полі, а й у медіапросторі. Дуже важливі моменти — як, наприклад, коли піднімають прапор — мусять бути зафіксовані. Якщо цього немає в кадрі, у новинах, у фото чи відео, — то для світу цього наче й не сталося.
Звісно, це завжди ризик. Якщо ворог помічає прапор — ти одразу стаєш пріоритетною ціллю. Тому все залежить від конкретної бригади, від командира, від їхньої довіри й підтримки. І саме завдяки цій довірі ми змогли знімати на передовій».
Баланс правдивості та етичності
Звісно, знімаючи реальні бойові дії та реальних військових, доволі часто постають питання балансу між правдивістю та етичністю. Перед творцями стояв важкий вибір, які моменти показати, а які упустити.
«Дуже важливо розуміти: ризик, на який ідемо ми, журналісти чи документалісти, на фронті, — це все одно не те саме, через що щодня проходять військові. У когось це триває три роки, у когось — уже майже дванадцять. Ми лише намагаємося бути поруч, щоб мати моральне право говорити про їхній досвід і почуття.
Кожна зйомка — це баланс між етикою, безпекою і бажанням показати правду. Дотримуватися правил необхідно, але, скажемо так, складно. Інколи, якщо ти не ризикнеш, то в тебе не буде фільму, не буде достатньо кадрів, щоб розповісти історію. Тому зазвичай ти більше покладаєшся на інтуїцію та військових поряд із тобою.
Досвід роботи в Україні 2014-го, Іраку, Сирії, Афганістані та Нагорному Карабасі теж допоміг підготуватися до реалій повномасштабного вторгнення — найнебезпечнішої та найстрашнішої війни, яку я коли-небудь знімав. Обмеження етики та безпеки в процесі монтажу теж є, але, коли існує достатній рівень довіри з військовими, ні про яку цензуру не йдеться. Наші герої побачили фільм у день премʼєри. Неймовірно зворушливий момент».
Приголомшливі об’єми матеріалу
Завдяки сучасним технологіям, як-от GoPro на шоломах військових чи спеціальні дрони з камерами, автори мали величезний об’єм відеоматеріалу, з якого треба було змонтувати фінальну версію стрічки.
«Перед монтажем ми мали близько 150 годин матеріалу. Це понад сотня годин із GoPro на шоломах, кадри з дронів, а також додаткові знімання на наші камери. Зрозуміло, що втиснути все це у фінальні 106 хвилин було неможливо.
Така кількість пояснюється ще й тим, що ми приєдналися до операції вже після двох місяців боїв. Військові знімали ще до нашого приходу, адже тепер майже кожен підрозділ веде бойові дії з GoPro. Ми подивилися їхні архіви, а коли сфокусувалися на «Фєді» та його підрозділі, вирішили дати їм ще більше камер. Було важливо мати різні точки зору, адже ніхто не знав, який момент виявиться вирішальним. Найскладнішим було зібрати оригінальні файли: архіви були розпорошені, не завжди відкриті, і це вимагало величезної організаційної роботи від Алекса Бабенко.
Головним орієнтиром для нас було зробити фільм максимально реалістичним — занурити глядача в досвід військових. У цьому титанічну роботу виконала монтажерка-продюсерка Мішель Майзнер: вона систематизувала хаос зйомок і водночас створила класичну кінематографічну арку, яка тримає напругу та емоційне залучення до самого фіналу. Особливо це було важливо для міжнародного глядача, котрий часто думає, що вже «все бачив» про цю війну, і треба робити все можливе, щоб він подивився стрічку до кінця.
Ми намагалися уникнути перетворення картини на «шок-контент». Бо для мене важливо не лише передати жах, а й дозволити аудиторії відчути зв’язок із людьми в кадрі. Якщо сцена тільки шокує і травмує, без шансу побачити людину, яка за цим стоїть, її не повинно бути у фільмі».
Особисті історії військових
Головною метою «2000 метрів до Андріївки» є показати військових, які стоять за кожним відвойованим метром нашої землі, розповісти їхні історії.
«Є багато причин, чому військові можуть не хотіти говорити. Хтось вважає, що камера на фронті — це поганий знак. Хтось хвилюється, що рідні побачать його втомленим, брудним, виснаженим. Хтось думає: "Я не герой, навіщо мене знімати?". Я звик до відмов.
Але справа в тому, що я взагалі не роблю інтерв’ю в класичному сенсі. Ми просто розмовляємо. Іноді камера вмикається, іноді лежить збоку — і ти навіть забуваєш про неї. Ми говоримо про дружину, про університет, про дитинство, про цигарку — про речі, які були б у розмові навіть без камери. І коли солдати бачать, що їхній командир мені довіряє, поступово довіряють і вони.
Для мене важливо знімати людей, а не міфічних героїв. Бо справжній героїзм — це залишатися людиною навіть перед обличчям смерті».
