Є невидима нитка, що проходить крізь десятиліття й поєднує, здавалося б, абсолютно різні явища: кліп Міли Йовович Gentleman Who Fell, білу тривожну обкладинку альбому A Moon Shaped Pool Radiohead, лабіринти Дейвіда Лінча в «Малголланд Драйв» і «Шосе в нікуди». Усі вони сходяться до однієї жінки, яка стояла у витоків американського кіноавангарду, — Майї Дерен.
Майя Дерен, київська емігрантка, танцівниця, режисерка і міфотвориця, перетворила кіно на ритуал, а ритуал — на кіно. Її сни стали мовою поколінь; її камера — ключем, що відкриває двері в інші виміри; її тінь — невидимою музою для Лінча, Джармуша й усіх, хто шукав у кіно не сюжет, а одкровення. Розповідає журналістка Ірина Денисова.
Народжена в Києві як Елеонора Деренковська, вона відшукала власну сутність у гаїтянських ритуалах і принесла трансову містичність у світовий кінематограф. Її роботи та вплив на розвиток американського експериментального кіно від 1940-х до 1970-х років стануть центром програми «Ранній американський авангард: Майя Дерен та інші», яку з 4 по 18 грудня покаже Національний центр Олександра Довженка за кураторства Anthology Film Archives і RIBBON International.
Короткий метр, що перевернув світ кіно
«Полудневі тенета» — витвір мистецтва, що триває лише 14 хвилин, але залишає враження на все життя. Цей короткометражний шедевр, представлений на Каннському фестивалі 1943 року, миттєво завоював серця критиків і приніс своїй творчині «Пальмову гілку». Пропускаючи крізь об'єктив камерного сприйняття, він зламав звичне сприйняття реальності, занурюючи глядача у глибину психологічних кошмарів героїні. Розмиті кордони між сновидінням і дійсністю, візуальна метафорика, експериментальні техніки монтажу та незвичайні ракурси створюють особливу атмосферу, що поглинає, змінює та провокує. Це кіно, яке не просто розповідає історію — воно формує нову, містичну реальність, що обіцяє непередбачувану подорож до самих глибин підсвідомого.Народження Елеонори Деренковської, майбутньої Майї Дерен, припало на 1917 рік — рік створення найбільшої ілюзії людства: «справедливої» держави — Радянського Союзу. Дівчинку назвали на честь італійської актриси Елеонори Дузе, символу ілюзії та театрального мистецтва, а її батьки — київський психіатр Соломон-Давид Деренковський і актриса Марія Фідлер — знали все про ілюзії та видіння. Та радянська влада не залишала ілюзій, і 1922 року єврейська родина з п’ятирічною Елінькою залишила Київ, щоб віднайти себе в Америці.
«Полудневі тенета» часто називають жіночою версією сюрреалістичного фільму-сну «Андалузький пес» (1929) іспанців Луїса Бунюеля та Сальвадора Далі.
Майя Дерен, із чиїм ім'ям тепер асоціюються основи американського кіноавангарду, народилася в Києві в 1917 році, у часи, коли світ занурювався в революційні надії та великі ідеї. Її батьки, психіатр Соломон-Давид Деренковський і актриса Марія Фідлер, були людьми глибоких переконань і нестандартного мислення, добре знайомими з концепцією ілюзій і видінь. Дівчинка була названа на честь італійської актриси Елеонори Дузе, символу театрального мистецтва і містифікації. Проте в 1922 році родина Майї залишила Київ і вирушила до Америки в пошуках нових горизонтів і можливостей.
З ранніх років Майя була глибоко залучена в ідеї соціалізму і революції, що знайшло своє відображення в її навчанні та інтелектуальних пошуках. Вона здобула ступінь бакалавра з політології в Нью-Йоркському університеті та захоплювалася літературою. Спочатку її творчий шлях пролягав через поезію, але серце і розум швидко звернулися до кіно. Шлях до справжньої мети виявився довгим і звивистим, і лише зустріч з авангардистом та оператором Александром Хаммідом відкрила перед нею двері в новий творчий вимір. Саме тоді вона закохалася в 16-міліметрову плівку, яка стала її основним інструментом самовираження.
Попри нові обставини життя, Майя не відмовилася від своїх коренів. Україна залишила відбиток у її творчості: навіть у Голлівуді вона часто наспівувала українські пісні під час знімань. Для американської авдиторії ці пісні звучали як загадкові заклинання, що пробуджують в уяві образи та емоції з іншого світу. Ці мелодії, що несли в собі частинку рідної землі, стали своєрідним символом з'єднання двох культур, двох світів — і того, що залишається, і того, що втрачається. І в кожному кадрі її фільмів лунала тиха, але потужна мелодія пошуку та самовираження.
Тіні моря
Невідомо, чи була Майя Дерен знайома з народними віруваннями про русалок чи образами, що їх створювали українські класики, такі як Леся Українка, Тарас Шевченко чи Михайло Коцюбинський. Проте її власна спальня, яка більше нагадувала морський грот, здавалась глибоким відображенням цієї міфології. Камінці, мушлі, а також стеля, розмальована фосфорними рибами та морськими істотами, створювали атмосферу, в якій зливалися реальність і фантазія, земне та потойбічне. В одному з її перших фільмів, «На землі», море викидає на берег напівпритомну жінку, яку грає сама режисерка. Це нетутешнє створіння, сповнене загадкової енергії, відображало відчуття Майї від життя в трьох шлюбах і на голлівудських знімальних майданчиках, де витрати на косметику нерідко перевищували бюджет її фільмів. Однак саме ці «життєві бурі», що вимотували душу, оголювали справжню сутність жіночої природи, сповненої містики й сили, яку Майя вкладала у своє мистецтво.
Майя Дерен була активною учасницею культурного та соціального життя Нью-Йорка 1940-х років: вона відстоювала ідеї фемінізму, боролася за права меншин і вела життя, яке само по собі було жестом спротиву — патріархальному кіно, комерційності, колоніальності. І водночас її творчість залишалася інтимним, ніжним поглядом на внутрішнє життя жінки в кадрі.
Voodoo People
У середині 1940-х років Майя Дерен виявила глибоку зацікавленість африканськими ритуалами та обрядовими практиками, що пов’язані з афрокарибською релігією вуду. Співпраця з видатною американською балериною та хореографкою Кетрін Данем, піонеркою «чорного танцю», стала для Майї ключовою в освоєнні цієї темної, загадкової сторони культури. Данем, чиї погляди та творчість безпосередньо вплинули на Дерен, розкрила їй двері до потужних обрядів, що сплітали музику, рух і духовну трансформацію.
В 1946 році, після отримання стипендії Гуггенгайма, Майя вирушила на Гаїті, де саме на той час до влади прийшов перший темношкірий президент Дюмарсе Естіме, який оголосив вуду офіційною релігією країни. Того ж року Дерен вирушила до цієї «вуду-держави», щоб досліджувати її глибинні традиції та ритуали, що мали на неї величезний вплив.
Дворічні дослідження переросли у два фільми, безліч кінематографічного матеріалу й одне з найглибших відображень цієї культури — книгу «Божественні вершники: живі боги Гаїті». Під час своїх візитів до Гаїті Майя не лише спостерігала за обрядовими практиками, але й сама брала участь у ритуалах, занурюючись у світ, де духовне і фізичне злиті в єдине ціле. Місцеві вірили, що через Майю можуть вселятися самі боги, і в її роботах, таких як Divine Horsemen, звучить особливий містичний ритм, що передає ауру цих неперевершених таємниць.
Як донька психіатра-нарколога, вона знала, що видіння та шаманські транси існують у тісному союзі з психотропними речовинами. Додаючи до вуду-ритуалів амфетамін — інколи небагато, інколи чимало, — Майя створювала «поетичну психодраму» та «кіно трансу». Вона померла 13 жовтня 1961 року в Нью-Йорку у віці 44 років від крововиливу в мозок (геморагічного інсульту), що пов’язують із виснаженням і вживанням стимуляторів.
Прах Майї Дерен було розвіяно над горою Фудзі.
Кінобезодня
Термін «майя», що походить з філософії адвайта-веданта, позначає ілюзію цього світу — завісу явищ, що вводять нас в оману, змушуючи вважати матерію, сприйняту органами чуття, справжньою реальністю. Насправді ж це лише тимчасове і неповноцінне відображення істинної природи. Не випадково Елеонора Деренковська обрала ім’я Майя, присвятивши своє життя дослідженню світу ілюзій. Вона зрозуміла, що щастя в кожної людини своє, але кошмари й видіння зазвичай повторюються за схожим сценарієм.
Майя Дерен увела в американське кіно мову сновидінь, гнучкість часу, множинність особистостей і концепцію авторського тіла в кадрі. Вона власноруч знімала на свою 16-міліметрову камеру, яку завжди носила в рюкзаку, та була переконана, що незалежне кіно має таке ж право на існування, як і Голлівуд.
Культова кінорежисерка, поетеса, хореографка, етнографка, теоретикиня кіно та політична публіцистка, Майя Дерен за своє недовге життя (1917–1961) стала однією з ключових фігур американського авангарду. Її ім’я й сьогодні звучить в історії кіно як синонім експерименту, містики та незалежної візії.
Наприкінці 1950-х років вона заснувала Фундацію творчого кіно, щоб підтримувати незалежних режисерів. А через кілька десятиліть після її смерті, у 1986 році, Американський кіноінститут заснував премію імені Майї Дерен. Її професійний почерк вивчають у кіношколах; Девід Лінч і Джим Джармуш називали її своєю вчителькою. Роботи Дерен зберігаються в колекціях музеїв по всьому світу.
Кадр із фільму «Полудневі тенета» Майї Дерен, 1943
Кадр з фільму «Малголланд Драйв» Девіда Лінча, 2001
У Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку (MoMA), у залі «Жінки та експериментальне кіно», зберігається найбільша спадщина Майї Дерен: дебютна стрічка «Полудневі тенета», «Ритм 21» — один із перших експериментальних фільмів, що демонструє абстрактні форми й рух, «Атлантида», присвячена мріям і підсвідомому, картина «Візіонер», створена разом із Марселем Дюшаном, та інші. Тут також можна побачити її книги, фотографії, листи та… ключ до фільмів Лінча: «Єдине, що має значення, — це те, що відбувається всередині нас, коли ми дивимось. Усе інше — просто декорації», — написано власноруч іконою авангардного кіно Майєю Дерен.
