У листопаді українські глядачі побачать стрічку «Чорне пір’я», в якій Бенедикт Камбербетч зіграв одну з найдраматичніших своїх ролей. У центрі сюжету — художник коміксів, який після смерті дружини намагається впоратися з болем і самостійно виховувати двох синів. Але горе має власну мову: щоночі в їхньому домі з’являється дивна істота — велетенський чорний Крук, створіння з фантазії, що водночас лякає і зцілює. Чи це видіння, чи метафора, чи справжня присутність — вирішувати глядачу.
Картина «Чорне пір’я» стала повнометражним дебютом британського режисера Ділана Саутерна, відомого за музичними кліпами для Arctic Monkeys, Björk і Franz Ferdinand, а також документальним фільмом No Distance Left To Run про гурт Blur, який свого часу номінували на «Ґреммі». Тепер же Саутерн переніс на екран роман Макса Портера Grief is the Thing with Feathers («У печалі є крила»), який став міжнародним бестселером і був перекладений 29 мовами.
Фільм про горе, що дихає надією
«Чорне пір’я» — це не просто історія втрати. Це кінематографічна медитація про любов, пам’ять і те, як горе змінює саме відчуття часу. Саутерн розповідає, що закохався в роман письменника з першої сторінки та зрозумів, що перед ним не просто література, а щось глибше, майже інтимне.
«Це була книжка, про яку я не здогадувався, що вона мені потрібна, — зізнається режисер. — Вона допомогла переосмислити власний досвід втрат і батьківства. Вона безкомпромісна, без сентиментальності, але з ніжністю, гнівом, гумором, абсурдом і людяністю».
Фільм починається як психологічний трилер, майже як жах, але поступово переростає в поетичну притчу про прийняття.
«Ми звикли, що горе нам показують як процес. Мовляв, треба пройти п’ять стадій і вийти вже зціленим. Але ця книжка відверто відкидала такі банальні спрощення. Вона не тікала від хаосу втрати і водночас залишалася сповненою надії та дивовижно живою. Моєю метою в адаптації було знайти кіномову, яка хоча б частково передасть те, чого досяг Макс на сторінках»,
— говорить Ділан Саутерн.
Бенедикт Камбербетч та його вразливий кіногерой
Образ головного героя втілив на екрані Бенедикт Камбербетч, і світова критика зустріла його гру захоплено. Screen International так описав роботу актора: «Блискуче! Надзвичайно добре зіграно. Гра Камбербетча в повну силу — найкраща за останні роки». Це один із тих випадків, коли актор ніби стирає межу між роллю та собою: Камбербетч проживає втрату, а не грає її. Його герой балансує між божевіллям і ніжністю, гнівом і гумором саме з тією амбівалентністю, якою пронизане першоджерело.
Партнерами Камбербетча, у творчому доробку якого дві номінації на премію «Оскар», стали дебютанти Річард і Генрі Бокселл — двоє хлопчиків, у яких Саутерн знайшов справжність, що неможливо зімітувати.
«Гра Бенедикта в ролі батька — це майже анатомія емоцій, що відбувається просто з глядачем: ти поруч із ним, ти є ним. Тут немає звичної безпечної дистанції — це щось за межами майстерності, майже диво»,
— ділиться Макс Портер, автор роману.
Крук, створений без CGI
Одним з найяскравіших елементів фільму став сам Крук — символ втрати, тінь, голос горя. Попри спокусу використати комп’ютерну графіку, Саутерн обрав інший шлях, щоб зробити історію максимально правдивою.
«Я завжди любив фільми про монстрів і практичні спецефекти, тому від самого початку знав: Крук має бути реальною присутністю, а не створеною на комп’ютері. Уся хитрість полягала в тому, щоб прийняти цю дивність з повною серйозністю. Це незалежне кіно, але глядач має повірити в Крука як у персонажа. Для цього актори повинні були вірити в нього на знімальному майданчику і я як режисер — також. Ми могли б зробити найдосконаліший CGI у світі, але тоді гра дітей і батька не відчувалася б настільки правдивою. Тому ми обрали «олдскул» — поєднання гриму, фізичної роботи Еріка Лампарта й чудового, хриплуватого, колючого голосу Девіда Т’юліса»,
— розповів режисер.
Завдяки цьому рішенню фільм отримав особливу матеріальність: у темному, майже готичному просторі камери Бена Фордесмана («Кінець ї**ого світу») глядач відчуває, що світ героя може розсипатися від звичайного подиху.
Синергія двох авторів
Для Макса Портера, який особисто брав участь у створенні фільму, «Чорне пір’я» стало не просто адаптацією, а продовженням його твору іншими засобами.
«З першої зустрічі з Діланом Саутерном я відчув: він розуміє і хоче зберегти суть моєї книги. Було очевидно — він залишить її «пташиною». Ділан розуміє Крука. Він його потребує і симпатизує йому, — розповідає Макс Портер. — Він питав моєї думки про важливі рішення. Не хотів ілюструвати книжку буквально — він прагнув відпустити її в кінематографічний простір. І йому вдалося створити фільм, який відчувається як ручна робота, як щось прожите. У кожній деталі, кожній пір’їні, шкарпетці чи розбитій чашці відчувається людський досвід, чиясь любов, чиясь втрата».
Ділан Саутерн порівнює фільм «Чорне пір’я» з подорожжю крізь різні стани: «Він страшний, ніжний, жорсткий, смішний, але сповнений надії».
«Ділан створив фільм, який означатиме різне для кожного. Крук невловимий, нестримний — він ваш, вирішуйте самі, ким він є. Він дико смішний і смертельно серйозний водночас»,
— додає Портер.
Нагадуємо, що фільм Ділана Саутерна «Чорне пір’я» виходить в український прокат 13 листопада.
