75-й Берлінський міжнародний кінофестиваль оголосив програму основного конкурсу. Цьогоріч серед 19 обраних стрічок — фільм української режисерки Катерини Горностай «Стрічка часу». Це документальна історія про силу освіти на тлі війни, створена кінокомпанією 2BRAVE PRODUCTIONS за ідеєю Освіторії, яка виступила виконавчим продюсером.
«Натхненням для створення фільму стали реальні історії українських вчителів, дітей та шкіл. Багато хто за кордоном навіть не уявляє, як нам вдається підтримувати навчальний процес під час війни. Їхні запитання та здивування показали нам, наскільки важливо передати ці емоції та історії. Цей фільм — не просто хроніка війни. Я вірю в його потужний потенціал викликати емпатію та стати платформою для діалогу»,
— коментує ідею створення фільму його виконавча продюсерка Зоя Литвин, засновниця та голова Освіторії, української громадської організації, яка підтримує вчителів та розвиває освіту.
Основний конкурс — це найпрестижніша секція фестивалю, де українські роботи з'являються вкрай рідко. Останній раз фільм від української режисерки — «Три історії» Кіри Муратової — був представлений у 1997 році.
Чому участь української стрічки в основному конкурсі Берлінале має історичне значення? Ексклюзивно для Harper's Bazaar Ukraine Сергій Яковлєв розповідає про п’ять причин, які пояснюють значення цієї події для українського кінематографа.
Олександр Рощин / Кадри з фільму «Стрічка часу»
Берлінале народився на руїнах війни
Берлінський міжнародний кінофестиваль з’явився в 1951 році як спосіб відродити культурне життя після Другої світової війни. Його ініціаторами стали союзники — США, Великобританія та Франція, а перший слоган — «Вітрина вільного світу» — підкреслював важливість політичного контексту події. Вже з самого початку Берлінале осмислював історичні травми. Наприклад, у 1955 році тут відбулася прем’єра стрічки «Ніч і туман» Алена Рене – одного з перших документальних свідчень про жахи нацистських концтаборів.
Berlinale @ Berlinale 1951, photo: Promo
Сьогодні ця традиція триває: фестиваль залишається простором, де кінематограф стає голосом тих, хто переживає війну. Українське кіно неодноразово знаходило відгук на Берлінале, привертаючи увагу до подій війни. У 2022 році фільм «Клондайк» Марини Ер Горбач, що розповідає про трагедію MH17 на сході України, отримав приз глядацьких симпатій у секції «Панорама». У 2023-му відбулася прем’єра документальної стрічки «Східний фронт» Євгена Титаренка та Віталія Манського, яка занурює глядачів у життя парамедиків на передовій, а у 2024-му фестиваль представив «Мирні люди» Оксани Карпович — пронизливе дослідження впливу війни на українців через реальні кадри зруйнованих міст і перехоплені розмови російських військових.
«Переможе той, чия реальність залишиться в історії, — так працює інформаційна війна. Якби Мстислав Чернов не опинився в Маріуполі та не зняв його облогу — світ ніколи б не взнав правду про те, що Росія робила з мирним населенням там. Наш фільм, звісно ж, не торкається таких драматичних подій, бо розказує історії тилу. Але він працює на інших рівнях: трансляція чуттєвого досвіду звичайних вчителів і школярів, їхня буденність і щоденні виклики, пов’язані з постійною загрозою…»,
— розповідає Катерина Горностай, режисерка «Стрічки часу».
Глобальний майданчик для позиціювання України
Ще в 1956 році Берлінський міжнародний кінофестиваль отримав статус фестивалю «А-класу», ставши в один ряд із Каннським і Венеціанським кінофестивалями. На сьогодні Берлінале є глобальним культурним майданчиком, який привертає увагу великої кількості людей. Минулого року захід відвідало близько 447 тисяч глядачів.
Важливою частиною фестивалю є Європейський кіноринок (European Film Market) — один із ключових торгових майданчиків індустрії, де зустрічаються продюсери, дистриб’ютори, агенти з продажу, покупці та інші професіонали для обміну правами на фільми. У 2024 році він зібрав понад 12 тисяч учасників зі 143 країн.
«"Стрічка часу" — це унікальний кроссекторальний проєкт, у якому ми поєднали експертизу та фінансові внески як від освітніх і культурних інституцій, так і від фінансових фондів. Цей проєкт може стати прикладом ефективної взаємодії між різними секторами, стимулюючи появу нових партнерств і створення нових форм фінансування для українського кіно. Ба більше, цей підхід може бути цікавим не лише для нашої країни, але й для розвитку кіноіндустрії в Європі загалом»,
— пояснює Ольга Брегман, продюсерка 2Brave Productions.
Angela Regenbrecht / EFM 2024
Для України участь у такому заході — це не лише можливість заявити про себе на міжнародному рівні, але й продемонструвати, що ми здатні створювати мистецтво, яке резонує зі світовими проблемами. Показ фільму Катерини Горностай в основному конкурсі — це крок до того, щоб світ побачив Україну з іншого боку: не тільки як країну, що страждає від війни, але як державу, що через мистецтво порушує важливі суспільні виклики та прагне до культурного відродження.
«Я дуже люблю ніжну драматургію, яка працює з комплексними персонажами і непростими історіями. І тут з нашою країною стався абсолютно архаїчний епічний сюжет: зло пішло війною на добро — дуже чорно-білий по своїй суті, такий собі «Володар перснів». Дуже довго я боялась, що на цьому тлі маленькі історії, якими я так захоплювалась, більше не зможуть хвилювати глядача. Але вони й досі хвилюють мене, а значить, зачеплять і ще когось, тому тепер я знову продовжую робити в кіно те, що люблю»,
— розповідає Катерина Горностай, режисерка «Стрічки часу».
Фотографія надана авторкою фільму «Стрічки часу» Катериною Горностай
Голос українського кінематографа
Катерина Горностай вже давно зарекомендувала себе як одну з найбільш самобутніх режисерок сучасності. Її дебютний повний метр «Стоп-Земля» привернув увагу міжнародних кінокритиків і став своєрідним маніфестом нового покоління українських митців. Ця стрічка отримала «Кришталевого ведмедя» за найкращий фільм на Берлінському кінофестивалі в секції Generation 14plus.
«Документальне кіно зараз — це апріорі не просто кіно, це архів подій і досвідів, за яким наступні покоління будуть вивчати сучасну війну. І наше завдання як українських кінематографістів — зафіксувати ці досвіди та лишити в пам’яті світу свою перспективу подій»,
— говорить Катерина Горностай.
Олександр Рощин / Кадри з фільму «Стрічка часу»
Участь «Стрічки часу» в цьогорічному Берлінале підкреслює, що Україна здатна говорити на важливі теми зрозумілою для всього світу мовою кіно. Українські роботи виходять за межі внутрішнього ринку та можуть успішно конкурувати на міжнародній арені, ставлячи українських режисерів на один рівень з найкращими світовими митцями.
Олександр Рощин / Кадри з фільму «Стрічка часу»
«З початком вторгнення певний час я не думала про мистецтво, адже важливою була проста фізична робота на волонтерській кухні. Життя тоді наче стало на паузу («поки це все не закінчиться»), і моя основна діяльність втратила сенс. Неможливо було ні думати про кіно, ні дивитись його, важко сприймались навіть музика і книги. Єдине, що тримало, — це потік новин і документальний матеріал. Лише згодом мені захотілося знову писати — рефлексувати, що відбувається зі мною на побутовому рівні, а потім я скучила і за сценаристикою»,
— пригадує Катерина.
Культура — нова дипломатія
Культурна дипломатія, або так звана м’яка сила, протягом багатьох років використовувалася країнами як потужний інструмент для впливу на міжнародну суспільну думку. Історія знає чимало прикладів, коли саме культура допомагала країнам покращувати свій імідж та досягати політичних цілей без використання сили.
Один із найяскравіших прикладів — «джазова дипломатія» США в 1950-х роках, коли під час Холодної війни Сполучені Штати відправляли відомих джазових музикантів, таких як Дюк Еллінгтон та Луї Армстронг, у світове турне. Таким чином, музичні гастролі слугували символом свободи та демократії, а джаз був уособленням культурного плюралізму та творчого потенціалу нації.
William Gottlieb/Library of Congress
Для України кіно також може стати важливим інструментом культурної дипломатії, адже сюжет «Стрічки часу» дозволяє ненав’язливо пояснити іноземній аудиторії реалії України через гуманістичну перспективу. Кіно стає інструментом «теплого» діалогу», здатного викликати емпатію і глибше розуміння.
«Участь нашого фільму на такому рівні — це не лише про нашу команду чи проєкт. Це про всіх, хто зараз творить в Україні і хто буде творити в майбутньому. Це стратегічно важливо для всієї держави. Такий прояв, підкріплений сильною маркетинговою складовою та підтримкою міжнародних медіа, — це спосіб сказати: ми є, ми існуємо, і ми будемо існувати. Ми хочемо, щоби світ побачив нас і зрозумів, що ми несемо важливі гуманістичні цінності у формі, яка захоплює й надихає. І найголовніше — нас багато, і в нас є ще більше що показати»,
— говорить Наталія Лібет, продюсерка фільму та співзасновниця 2Brave Productions.
Berlinale @ Berlinale 2023, photo: Sandra Weller
Трамплін до міжнародного успіху
Берлінале відоме тим, що після нього фільми отримують широке визнання, відкривають можливості для прокату по всьому світу, а також привертають увагу до нових талантів.
Berlinale @ Berlinale 2010, photo: Peter Kreibich
Наприклад, стрічка чилійського режисера Себастіана Леліо «Фантастична жінка», прем’єрний показ якої відбувся у Берліні, спочатку була відзначена «Срібним ведмедем» за найкращий сценарій, а згодом отримала світовий прокат та «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою. Дебют на впливовому міжнародному майданчику може стати трампліном до міжнародного успіху.
«Прояв якісного, цікавого, глибокого та емоційного українського кіно на фестивалях такого рівня, як Санденс, Берлінале, Канни чи Венеція, особливо в головних конкурсних програмах, — це великий крок вперед для всієї індустрії. Це не лише можливість заявити про себе світу, але й важливе напрацювання для наступних фільмів і талантів»,
— розповідає Наталія Лібет, співзасновниця 2Brave Productions та продюсерка «Стрічки часу».
З 13 по 23 лютого Берлінале оголосить переможців. Чи отримає український фільм «Золотого ведмедя» — дізнаємось вже зовсім скоро. Слідкуйте за фестивалем, щоб першими дізнатися про результати.
