Українська документалістика продовжує вести щоденник війни, її значення важко переоцінити. З нагоди роковин повномасштабного вторгнення ми обрали з 9 документальних фільмів, які відкривають різні аспекти війни в Україні. Багато стрічок з цього переліку були відзначені нагородами найпрестижніших кінофестивалей планети. Кожна з цих історій по-своєму щемка, в кожній не важко впізнати себе або свого сусіду. Вони непрості, але дуже важливі.
Людям не варто боятися болю, який може спричинити фільм про війну. Ми вміємо його переживати. А ось ще раз переконатись у тому, наскільки ми сильні та приголомшливі, – це просто необхідно.
«2000 метрів до Андріївки» (2025) Мстислав Чернов
Коли продюсери зауважив Мстиславу Чернову, що ніхто не знає, що таке Андріївка. Режисер відповів, що саме з цієї причини фільм має так називатися: «Це не просто точка на мапі. Символ чогось більшого, аніж просто населений пункт – свободи, боротьби, надії. Місто можна зруйнувати – як і зробили росіяни – але не можна вбити імʼя й памʼять про нього». Разом із фотографом Олександром Бабенком вони супроводжують взвод бійців 3-ї окремої штурмової бригади, що рухається крізь укріплений ліс, аби звільнити Андріївку. Фіксують важкі бої, окопну реальність та людські історії солдатів на передовій.
За стрічку «2000 метрів до Андріївки» Мстислава Чернова відзначили в категорії «Видатне режисерське досягнення в документальному кіно». У 2024 році він здобув перемогу в цій же номінації з фільмом «20 днів у Маріуполі», що також отримав премію «Оскар».
«Порцелянова війна» (2024) Брендан Белломо та Слава Леонтьєв
У центрі уваги "Порцелянової віни" - троє українських художників-керамістів Слава Леонтьєв та його дружина Аня Стасенко, їхній друг Андрій Стефанов. Після початку повномасштабного вторгнення вони вирішили залишитися в Харкові та в умовах постійних ракетних обстрілів продовжували створювати порцелянові фігурки, прикрашаючи ними зруйновані будівлі. «Під час роботи ми були сконцентровані на красі. Бо руйнування завжди однакове. Кожна війна виглядає так само, особливо геноцидна, як ця. Тому ми знімали, що може бути зруйноване: нашу неймовірну природу, культуру, її об’єкти, авторів, процес створення. І найголовніше – красу людей, які це все захищають», - говорить Леонтьєв.
«Ми, наші улюбленці та війна» (2024) Антон Птушкін
Свою першу документалку Антон Птушкін назвав «попсова документалка». Й додав, що за півтора року роботи над картиною, його не залишало почуття провини, що він знімає тварин, а не людей. Дійсно – головні герої фільму: коти, собаки, ведмеді, леви, лемури, йеменський хамелеон на імʼя Ігор, а також пес Патрон і кіт Шафа… але це кіно і про людей. У фокусі уваги рятівники «хвостиків»: українці та громадяни інших країн, які залишилися у країні, охопленій війною, й допомагають вижити чотирилапим. Це фільм про взаємодопомогу і важливість дружби в умовах війни.
Фото: instagram.com/denys_khrystov
«1% війни» (2024) Денис Христов
«Лінія фронту 3000 км, ми показали лише 30 км, це 1% фронту. Я хочу, щоб люди, які живуть у спокої, хоча б на один відсоток відчули те, що ми проживаємо щодня», – говорить «Голландець». У мирному житті - Денис Христов, колишній телевізійник, який рятує людей у прифронтових містах. П’ять коротких історій про людей, які з різних причин відкладали виїзд з рідного дому до останнього. Це історії не про вимушеність залишити дім через смертельну небезпеку, а про людяність.
«Простий солдат» (2025) Артем Рижиков, Хуан Камільо Круз
"Кенон" – позивний режисера Артема Рижикова (гранпрі Санденс-2015 за фільм «Російський дятел»), через те що він скрізь носив відеокамеру. З Хуаном Карлосом Каміло вони познайомилися, коли Каміло шукав репортажі про українських цивільних, які проходять вишкіл у війську. А фільм створили на відстані. «Те, що я побачив у кадрах Артема, було не просто розгортанням геополітичної кризи, а й інтимною, невисловленою боротьбою людини, яка намагається зрозуміти своє місце в усьому цьому», — пояснив Каміло.
«Довга доба» (2023) Алан Бадоєв
«Довга доба» — фільм-хроніка, побудований на документальних кадрах, знятих українцями на свої телефони. За весь час команда Бадоєва отримала 200 годин відеоматеріалів від 12 тисяч українців з різних куточків країни — від Чернігова до Харкова. Це історії тих, кому вдалося вижити під час воєнних дій, і тих, хто загинув в окупації. «Цей фільм – монолог кожного сучасного українця», - переконаний Бадоєв.
«Літургія протитанкових перешкод» (2022) Дмитро Сухолиткий-Собчук
Фільм сповнений поетичних образів – у художніх майстернях підж пильних поглядом мовчазних постатей українських діячів, янголів, козаків, копій Ісуса Христа майстри зварюють металеву оборону – «їжаків» для Збройних сил України. Фільм розповідає про групу українських релігійних скульпторів, які після початку повномасштабної війни почали виготовляти протитанкові перешкоди для ЗСУ.
«Земля блакитна, наче апельсин» (2020) Ірина Цілик
Дебютна картина письменниці Ірини Цілик показує життя жінки з дітьми, які переживають війну у прифронтовому місті Красногорівка. Вона зберігає оптимізм, незважаючи на всі труднощі, що накладаються на її родину. У відгуках на картину її порівнювали з «Маленькими жінками» Ґрети Ґервіґ, екранізацією однойменного роману Луїзи Мей Олкотт. Героїні, якого під час війни, не чекаючи батька, усе тягнуть на собі. Хоча за словами режисерки, її героїня – це Скарлетт О’Хара, помножена на чотири.
«Militantropos» (2025) Єлизавета Сміт, Аліна Горлова, Семен Мозговий
Робоча назва фільму була The days I would like to forget. «Дні, які хотілося б забути. Але ти не можеш. І, можливо, вже не хочеш. Бо це – частина тебе», - говорить Аліна Горлова. Й називає його "потужной емоційною кіномедитацією про вплив війни на повсякденне життя". Він досліджує досвід війни крізь призму спільного та індивідуального: тих, хто змушений тікати, хто бере до рук зброю, хто втрачає дім або залишається жити серед руїн. Режисерка додає: «Ми з 2014 року працюємо з темою війни, але не просто подій – а її природи. Ми хотіли дослідити: як цивільна людина стає частиною війни? Як вона пристосовується, трансформується? Ми хотіли, щоби європейці подивилися це кіно й поставили собі питання: “А що би я зробив на місці цих людей?”»
