У галереї Dymchuk Gallery представили роботи фіналістів відкритого конкурсу MYPH Photography Prize 2025, що був заснований для підтримки українських фотографів з досвідом до п’яти років активної практики. Серед сотень заявок з України та світу міжнародне журі відібрало вісім авторів. Це Анастасія Лелюк, Аня Царук, Дара Петрова, Єлена Калініченко, Єгор Гущин, Марія Гирладжиу, Марк Чегодаєв та Олексій Чарєй.
Український фотограф, володар премії Leica Oskar Barnack Award і засновник платформи MYPH Сергій Мельниченко докладніше розказав Harper's Bazaar Ukraine про премію, її цілі та роботи, що стали фаворитами цьогоріч.
Сергій Мельниченко
Цього року премію MYPH Photography Prize провели вдруге. Як виникла ідея її створення? Чи є в Україні наразі аналогічні проєкти, які підтримують сучасних фотографів і дають їм простір для розвитку?
Так, ми проводимо конкурс другий рік поспіль. Ідея виникла раніше і виношувалася певний час, але у 2024-му було прийнято рішення, що треба робити його зараз або ніколи, адже не зрозуміло, що буде завтра. Ми дійсно живемо в такі часи, коли треба менше думати і більше діяти. Час плине швидко — навіть не віриться, що ми вже вдруге провели церемонію нагородження і відкрили виставку. Для мене це дуже важливий проєкт, адже він про підтримку молодих авторів. Наразі у нас не так багато подібних ініціатив. Звичайно, є Odesa Photo Days із Катериною Радченко, але можна сказати, що в цілому вони працюють з більш відомими та досвідченими фотографами, а ми — саме з молодими митцями, що розвиваються в жанрі концептуальної та артфотографії.
Серед робіт цьогорічних фіналістів можна побачити як проєкти, що тяжіють до документальної фотографії, так і артфото, експерименти з колажуванням, технікою Polaroid emulsion lift. Чи правильно буде сказати, що учасників не обмежують за жанром та методами, а ключове значення має тема й авторський стиль?
Так, головна умова, щоб проєкти були створені протягом останніх двох років. Акцент у нас на сучасну художню та концептуальну фотографію, але, звісно, сьогодні це і документалістика. Методи, прийоми, жанри — все це міксується. Цього року ми мали три документальні проєкти, що досліджують війну та її вплив на наше суспільство. Однак кожен із них все одно відрізняється своєю концепцією, підходом до теми, наративами та історіями, які він показує. Міжнародне журі обрало саме ці роботи. У нас немає жодних обмежень окрім термінів, за які має бути реалізований проєкт.
Як би ви в цілому охарактеризували цьогорічну селекцію і власні враження?
Я дуже радий, що я не в журі, а виступаю організатором конкурсу. Мені цікаво спостерігати, чим ця виставка відрізняється від минулорічної, як різняться проєкти, підходи та стилістика учасників. Рішення приймають десять членів журі. Мені дуже подобається, як це виглядає, всі проєкти, які ми представляємо.
Скільки митців цього року подалися на премію? Наскільки великою за вашими відчуттями є спільнота, що працює над створенням художньої фотографії в Україні?
Цьогоріч було близько 500 заявок — приблизно як і минулого року. Не всі, хто подавались у 2024-му, повернулися вдруге. Можливо, не встигли створити нові проєкти чи серії. Можливо, хтось не пройшов у лонгліст, втратив бажання чи мотивацію. Все індивідуально. Цього року в нас у заявках багато нових імен, що не може не радувати. Взагалі спільнота молодих авторів та авторок величезна. Але є відчуття, що треба далі «лупати сю скалу», адже того, що ми робимо зараз, недостатньо. Треба більше інституцій, більше ініціатив. Як би ми не старалися, ми не витягнемо все своїми силами. Однак зробимо все можливе, щоб робити більше і більше.
MYPH Photography Prize — лише один з елементів діяльності спільноти. Над чим ви ще працюєте?
Так, з роками поле діяльності у MYPH значно розширилося. Від школи, що просто проводить курси з фотографії, ми перейшли до формату інституції. Працюємо над організацією виставок, де представляють роботи наших студентів, беремо участь у різноманітних ярмарках та фестивалях в Україні й за кордоном. Загалом за сім років вже провели близько 60 виставок. Наразі наш останній проєкт — це Art Market Budapest. Окрім того, було видано дві книжки — MYPH і Conceptual Photography — загальним накладом 2000 копій.
Також ми анонсували власний журнал 525bymyph. Це періодичне видання, присвячене фотографії, в якому можна буде побачити роботи і студентів, і досвідчених авторів, учасників Української асоціації професійних фотографів (UAPP). Ми об'єдналися з Музеєм Харківської школи фотографії (MOKSOP) для роботи над статтями й матеріалами. Тут представлені корисні та цікаві проєкти й тексти, і ми сподіваємося, що зможемо продовжити випуск видання. Є плани і щодо створення фотографічного фестивалю на базі премії MYPH Photography Prize. Є бажання додати до виставки й церемонії нагородження насичену подіями програму: артист-токи, портфоліо-рев'ю, лекції, перегляд фільмів, презентації книг.
Переможцями конкурсу MYPH Photography Prize 2025 стали: Олексій Чарєй, «Власний Вергілій» — 1-ше місце; Марк Чегодаєв, «Готель Європа» — 2-ге місце; Єлена Калініченко, I’m not fine — 3-тє місце. Пропонуємо роздивитися роботи цих та інших авторів, що привернули увагу журі, докладніше. Нагадуємо, що виставка в Dymchuk Gallery триває до 16 листопада.
Олексій Чарєй, «Власний Вергілій»
Зранку 24 лютого 2022 року ми всі прокинулись у новій реальності — там, де на Київ падали ракети, а російська ствольна артилерія вже була в радіусі пострілу від передмістя. Я закрив всі важливі справи й попрямував до пункту, де рекрутували у військо. Спочатку знімав усе навколо себе, але в якийсь момент стало зрозуміло, що це не проєкт про цивільних, які стали військовими. Це історія про подорож душі до зцілення. Через чесну зустріч з найстрашнішими і наймерзеннішими проявами людської натури на фоні війни за існування зі старим і дуже сильним ворогом. Це подорож, в якій внутрішній Вергілій веде мене колами пекла, і я маю зустрітися з усіма цими пороками, чесно пошукати їх у собі та прийняти їх існування.
Безпорадність, безвідповідальність, зрада, жага наживи попри все, лицемірство і брехня — ми всі йшли цим шляхом, і ті, в кого вистачало внутрішніх сил, ставали сильнішими та справжнішими. Моя історія про мене через документування життя моїх побратимів. Моя історія — про надію, яка веде через найтемніші часи Я думав, що побачив, зробив висновки і прийняв усе ще восени 2022-го, але виявилось, що це перехід на новий цикл. І таких циклів було з того часу ще два. Проєкт продовжується.
Марк Чегодаєв, «Готель Європа»
Готель Європа — це проєкт, який досліджує місця, що були в минулому частиною австрійської туристичної інфраструктури, — для тимчасового проживання, відпочинку чи рекреації. Сьогодні ці простори перебувають у стані занепаду, вони технічно й морально застарілі. Колишні готелі та курортні комплекси втратили своє початкове призначення і тепер надаються як прихисток людям, які тікають від війни в Україні, а подекуди й біженцям та переміщеним особам з інших частин світу.
Ці місця та їхні мешканці співіснують у дивному стані, де «тимчасове» стає постійним. Через фінансові обмеження або стан здоров'я багато хто не зміг інтегруватися в нову країну і веде замкнений спосіб життя, часто без контакту з містом, у якому вони мешкають. Не маючи безпечного дому, люди не можуть обирати своє середовище і змушені пристосовуватися до наявних умов, відповідно змінюючи свої потреби. Водночас змінюються й самі місця — їхній образ та сутність формуються присутністю нових мешканців. Основу проєкту становить серія фотографій інтер’єрів цих локацій та повсякденного життя — у приватних кімнатах і спільних просторах. Використовуючи плівкову камеру, я фіксую цю проміжну реальність, а також менш видимі «побічні ефекти» війни та вимушеного переселення.
Єлена Калініченко, I’m not fine
Проєкт I’m not fine досліджує психологічний вплив війни на цивільних. Замість того щоб зосереджуватися на самій війні, він фокусується на тому, як люди справляються з травмою, тривогою та ПТСР, розкриваючи невидимі емоційні переживання і що відбувається, коли люди дозволяють собі бути вразливими. Я планую створити декілька історій, поєднуючи художню, документальну фотографії та поезію. Наразі ділюся з вами першою історією — своєю власною. Це моє особисте дослідження тривожного розладу та постійного горя. Життя стало нестерпним після того, як мій партнер доєднався до війська і я залишилася сама. Це моя спроба зустрітися з болем й чесно відповісти на питання, яке так часто ставлять в Україні: «Як ти?»
Світлини зняті під час блекаутів за допомогою ліхтарика. Цей проєкт важливий, адже сьогодні досвід війни формується під постійним впливом новин і соціальних мереж, що створює сильний психологічний тиск навіть на тих, хто далеко від фронту. Ця реальність назавжди змінює наше життя і, ймовірно, впливатиме й на наше наступне покоління.
Анастасія Лелюк, «Неможливо сховати»
У цьому фотопроєкті я працюю з темами вразливості й незахищеності, досліджуючи, як війна змінює відчуття фізичного прояву. Тут тіло залежно від ситуації стає інструментом, порятунком або тягарем, але завжди залишається крихким — навіть за всієї можливої сили.
Аня Царук, I Hope Your Family is Safe
I Hope Your Family is Safe. Сподіваюсь, твоя сімʼя в безпеці. Я чула ці слова з початку повномасштабного російського вторгнення безліч разів і досі не знаю, як на них відповідати. Чим є безпека в країні, де йде війна? Народившись і вирісши в Україні, дев’ять років тому я переїхала за кордон. Відтоді я ніколи не відчувала такого сильного бажання повернутися, як сьогодні. Побачити, як змінилася моя Батьківщина. Поглянути за межі спрощеного образу, який часто створюють медіа, зображуючи українців виключно як жертв, що потрапили у пастку трагічних обставин. Якою є моя Україна сьогодні? Я не знаходжу слів і шукаю візуальні підказки. Вікно, пошкоджене від ракетного удару, окопи, де мій батько проходив військовий вишкіл, весільний костюм і жалобні хустки, що висять поруч на ринку. Чую, що брат нашої сусідки загинув на фронті, а мій дядько мобілізувався. Бачу чорно-білу фотографію друга дитинства на Алеї полеглих героїв.
Тут на кожному кроці смерть і водночас життя. Переповнений у неділю міський пляж, новонароджене дитя подруги, бабусині курчата. Українці закохуються, адоптують собак, займаються волонтерством і святкують Різдво. Любов, радість і краса тут співіснують з величезним болем і трагедією. Я бачу свій народ у його стійкості, гідності та невимовному прагненні до свободи. У моїй країні, сповненій травм і розірваній війною, я відчуваю себе такою живою, як ніде більше. Я в небезпеці через російські ракети. Я в безпеці, бо тут мій дім.
Дара Петрова, «Коло»
«Коло» — це візуальне дослідження цивільного життя в Україні, задокументоване далеко від фронту. Війна впливає на повсякденність тихо, але відчутно. Що робить війна з людьми? Вбиває? Так. Калічить, ранить, завдає контузії? Так. Але це ще не все. Коли ми шукаємо зображення війни, ми майже завжди бачимо фронт: солдатів, вибухи, дим, кров. Але війна — це не лише обстріли. Вона живе у втомлених жестах, у напруженому мовчанні, у невпевненому дорослішанні, у повільних розмовах про погоду. У реальному житті люди не стріляють і не зізнаються в коханні кожну хвилину. Частіше вони їдять, п’ють, байдикують, говорять дурниці — і це теж частина війни, просто ми рідко її помічаємо.
Цей проєкт про людей, що живуть у тилу. Ветеранів, які повертаються додому та проходять реабілітацію. Підлітків, які дорослішають в умовах невизначеності. Села, де продовжуються щоденні ритуали. «Коло» — це запис українського життя, у яке тихо просочилася війна. Це роздуми про стан буття. Про повсякденну реальність, де рана не кричить. Вона просто існує.
Марія Гирладжиу, Resistant Soul
Проєкт Resistant Soul народився навесні 2024 року як інтимна рефлексія мого власного стану під час війни. У цей час мене переслідувало відчуття невизначеності: чи настане завтра, чи буде майбутнє. Я обрала техніку Polaroid emulsion lift, адже сама крихка й деформована емульсія стає метафорою людської душі у війні. Вона змінена, пошкоджена, піддана зовнішньому тиску, але все ж зберігає образ, продовжує існувати й навіть знаходить нову форму. Це і є жест спротиву — виживання після деформації.
Єгор Гущин, «Занадто пізно, щоб померти молодим»
Наше покоління виросло у світі, де свобода була нашим негласним батьком, а необмежені можливості манили на кожному кроці. Нас не сковували десятки очей гаджетів, ми були надані самі собі, і в цьому була своя дика й справжня краса. Наркотики, алкоголь — усе це маячило на горизонті, і багато хто з наших однолітків романтизував ідею піти молодим, згоріти яскраво й швидко, вони так і залишилися там, у вічній юності.
Хтось може назвати нас втраченим поколінням. Але ми не ваші легенди й не герої — ми звичайні романтики з великої дороги, котрі пройшли свій шлях, переживши особисті кінці світу, глобальну пандемію й вогняне хрещення війни. Моя молодість промчала стрімко, змушуючи дорослішати занадто рано, занадто різко. Весь цей час я рухався у пошуках власної істини, не будучи ні однозначно добрим, ні абсолютно поганим. І саме цей шлях, цей безперервний пошук став новим сенсом, щоби не померти молодим. Ніхто не забере в нас право мріяти, згадувати теплі моменти й знаходити красу в кожному новому дні. Бо наші серця досі повні тієї відчайдушної юнацької надії. Це історія про виживання, про прийняття свого шляху і про те, що життя, навіть після всіх випробувань, усе ще дарує нові сенси.
