Ранок 20 лютого. 75-й Берлінський міжнародний кінофестиваль, на якому відбудеться світова прем'єра документального фільму «Стрічка часу», починається з пресконференції, яка зібрала десятки журналістів, здається, не лише з Німеччини.
Сергій Яковлєв та Жанна Дуфіна відвідали прем'єрний показ стрічки й розповідають про одну з найбільш емоційних подій цьогорічного Берлінале.
75th Berlin International Film Festival. Photo: Alina Rudya
Партнер Катерини Горностай і режисер монтажу Нікон Романченко, оператор-постановник Олександр Рощин, продюсерки Ольга Брегман та Наталія Лібет, виконавча продюсерка й засновниця «Освіторії» Зоя Литвин, а також герої фільму — вчитель і військовослужбовець Борис Ховряк та учениця Ольга Бригінець — відповідають на запитання журналістів і діляться своїми рефлексіями про непростий процес створення документального літопису українських шкіл та освіти під час війни.
Photo: Evgenia Gapon
«У процесі знімань не було жодного управління освіти, мера міста чи керівника військової адміністрації, які б проігнорували прохання про допомогу. Особливо пам’ятною стала робота в Донецькій області: ми були першою командою, яка отримала дозвіл на зйомки після початку повномасштабної війни. Керівник військової адміністрації особисто пояснював нам усі ризики, допомагав з охороною й підтримкою. Але водночас ці історії шкіл та їхніх учнів ми так і не змогли показати з міркувань безпеки»,
— пригадує Зоя Литвин.
Photo: Evgenia Gapon
«Створення стрічки тривало приблизно три місяці. Найважчим був хронометраж, бо, працюючи з мозаїчною структурою, треба влучно будувати ритм та широту картини, при цьому залишаючись лаконічними. Найсвітліше в цьому процесі — це діти, які дивляться на тебе з екрана, а також фіксація моменту нашого спільного дорослішання. Найважливішим було зробити акцент на продовженні життя!»
— розповідає Нікон.
Photo: Evgenia Gapon
Цікаво, що Катерина Горностай і Нікон Романченко познайомилися саме на Берлінале. І тепер фестиваль знову став для них доленосним — але вже не лише кінопрем’єрою. За два дні до показу «Стрічки часу» Катерина стала мамою, а їхній з Ніконом син — першим в історії Berlinale Baby.
Photo: Приватний архів
Під час пресподії команда урочисто розгорнула український прапор з підписами військових, який привіз з фронту один із протагоністів.
Photo: Evgenia Gapon
Борис Ховряк, який на момент зйомок працював учителем, а нині служить у Силах оборони України, рефлексує:
«У кожного українського військового ставлення до прапора України особливе. Саме цей прапор був зі мною з початку повномасштабного вторгнення. Коли я збирав речі в ніч перед від’їздом на службу, то поклав його першим до наплічника. Саме під цим прапором я давав присягу українській нації. Саме на ньому розписуються всі, хто служить разом зі мною. Саме на ньому залишили свої підписи ті, хто віддав життя за Україну, і ті, хто зараз боронить її від окупантів. Цей прапор несе в собі сум і радість, гордість і віру, спогади і мрії, тривогу і впевненість».
Наталія Лібет, продюсерка та співзасновниця 2BRAVE PRODUCTIONS, додає:
«Відгуки кінокритиків та журналістів міжнародної преси дуже важливі для нас. По-перше, це реакція людей з індустрії, які дивляться багато різного кіно й оцінюють теперішній стан — все, що відбувається з кіно та аудиторією, а також прогнозують, що й як будуть дивитися в майбутньому. І відгуки на наш фільм приголомшливі! Катерина та її команда зафіксували у фільмі дуже важливі моменти нашого життя. І важливо, що ми ділимося цим в художній формі саме Катерини Горностай — через її емпатію до дітей та вчителів, через її особливу здатність відтворювати моменти життя чуттєво на екрані. Така позитивна відзнака міжнародних кінокритиків і преси допоможе нашому фільму дійти не лише до фестивальної аудиторії, а й до кінотеатрів та стримінгових платформ».
Після пресконференції команда фільму вирушила до головної локації фестивалю — червоної доріжки Berlinale Palast. Адже за мить тут зберуться зірки світового кінематографа, критики та журналісти, а головне — глядачі, заради яких і створюється кіно.
Українська команда з’явилася на доріжці, і одразу з натовпу починають лунати перші рядки гімну України — тихо, майже пошепки, але з кожною секундою голосніше. За мить увесь простір перед Berlinale Palast наповнюється українським співом.
75th Berlin International Film Festival. Photo: Evgenia Gapon
Герої фільму Микола Шпак, Світлана Попова, Ольга Бригінець і Борис Ховряк. Photo: Evgenia Gapon
Продюсерки фільму Наталія Лібет, Ольга Брегман та Зоя Литвин. Photo: Evgenia Gapon
За кілька хвилин до початку прем’єри прибула й Катерина Горностай. Позавчора вона народила дитину, але все ж приїхала. Нікон Романченко залишився в шпиталі з малечею, аби дати змогу Катерині пережити важливу мить разом із командою й глядачами.
75th Berlin International Film Festival. Photo: Evgenia Gapon
За традицією Берлінале режисерка фільму основної програми фестивалю підписує автопортрет. Цього разу це фото з партнером та новонародженим сином.
75th Berlin International Film Festival. Photo: Evgenia Gapon
Ще трохи — і зала завмирає в очікуванні. Останні перешіптування стихають, і світло гасне. На екрані — «Стрічка часу».
75th Berlin International Film Festival. Photo: Evgenia Gapon
Публіка дивиться, не відводячи очей. Хтось стискає підлокітники, хтось непомітно витирає сльози. Але є й посмішки, адже діти — завжди діти, вони завжди викликають посмішку, бо вони просто діти, живі й непосидючі. І ці моменти, коли «нормальність» і життя пробиваються крізь війну, яка хоч і не показана прямо, але постійно відчувається, — як ковток повітря серед сцен поховання директорки школи або плачу маленької дівчинки, яка побачила на стіні портрет загиблого тата.
75th Berlin International Film Festival. Photo: Alina Rudya
Навіть іноземні глядачі, для яких українська реальність існувала переважно в новинах, здається, забувають про субтитри. Діти, які знаходяться в укритті та вчаться накладати джгути, вчителі, які викладають уроки зі своїх зруйнованих домівок, — це правда, яка скальпелем препарує свідомість, залишаючи після себе глибокий слід. Ці історії не перегорнеш, як Der Spiegel, і не забудеш, вставши з крісла в кінотеатрі.
75th Berlin International Film Festival. Photo: Alina Rudya
А потім на екрані з’являється фінальний титр: фільм присвячений пам’яті Максима Горностая, молодшого брата режисерки, який загинув у бою за Україну 2023 року.
Зала завмирає. Наче хтось раптово перекрив кисень. Важко дихати, важко прийняти, що ці макабричні історії — документальні. Хтось здригається, хтось опускає голову, а хтось, навпаки, дивиться в екран, немов намагаючись запам’ятати цей титр назавжди.
І раптом — перші оплески. Поодинокі, несміливі, ніби люди бояться порушити тишу. Але за мить хвиля наростає і зала вибухає оваціями. Вони тривають хвилину, дві, п’ять… Ніхто не сідає. Десять хвилин безперервних оплесків — не просто визнання, а неначе мовчазна обіцянка пам’ятати.
75th Berlin International Film Festival. Photo: Evgenia Gapon
«Під час роботи над звуком у нашому фільмі я згадала: голоси птахів заспокоюють психіку. Це неймовірний ефект зашитий в природу людини. Наші предки саме по пташиних піснях визначали, що ця місцевість безпечна, адже птахи затихають при наближенні хижака. Коли ми знімали наш фільм, ми записали голоси різних птахів в усіх містах, де побували в Україні. І ми хочемо, щоб птахи співали в Україні й надалі, і наша батьківщина стала безпечним місцем. Впевнена, це наша спільна мрія»,
— розповіла Катерина Горностай у своїй промові після показу фільму.
Німецький стиліст Френк Вільде, який чи не щодня від початку повномасштабного вторгнення публікує світлини на підтримку України, коментує:
«Те, що робить цей фільм особливим, — його абсолютна справжність. Тут немає постановки — лише реальність, у яку ти занурюєшся з головою. Ти майже відчуваєш себе частиною зафіксованої історії, живеш під постійною загрозою російської агресії. Любов, біль, розбите серце, надія — все це відчувається буквально на фізичному рівні. У світі фейкових новин і російської пропаганди цей документальний фільм — промінь правди».
75th Berlin International Film Festival. Photo: Olga Tanasiichuk
Українська артистка балету Катерина Кухар, яка теж була на прем’єрі, додає:
«Ловила себе на думці, що це кіно не тільки актуальне, а й максимально реалістичне. Це допомагає нам, українцям, пережити разом колективний досвід війни через особисті історії героїв. Я дивилася фільм і думала про те, через які випробування проходять наші діти. До речі, до Берліна я приїхала з учнями Київського хореографічного коледжу ім. Тетяни Таякіної, і, незважаючи на ті умови, в яких вони зараз навчаються, додому ми веземо нагороди. Ці умови життя й освіти в Україні під час війни дуже добре показані у фільмі — і в них наші діти ще й здобувають світові нагороди! Знаю, що стрічку зараз везуть до Нью-Йорка, і хочу побажати продюсерам фільму — Зої Литвин, Ользі Брегман, Наталії Лібет та Віктору Шевченку — удачі, щоб картина доторкнулася до сердець американців».
Photo: Alina Rudya
Німецький режисер і сценарист Том Тиквер, відомий широкому загалу фільмами «Біжи, Лола, біжи», «Парфумер» та «Хмарний атлас», згодом скаже:
«TIMESTAMP — це фільм, який найбільше зворушив і вразив мене на Берлінале. Наповнений кадрами, що здаються такими близькими й живими, такими ніжними й знайомими... Але водночас у них просочилося щось зовсім чуже: абсурдна буденність руйнувань, щоденне життя в умовах насильства, переживання втрати й горя як постійний стан сучасності. І як наші діти світяться в цій темряві. Як вони відкриваються життю й тим самим відганяють смерть, перемагають катастрофу — бережуть надію. Цей фільм також доводить, що кіно може давати нам силу боротися з гнітом, підкоренням і жорстокістю. Кіно сяє заради свободи, ніжності й любові».
Photo: AP / Markus Schreiber
75th Berlin International Film Festival. Photo: Evgenia Gapon
75th Berlin International Film Festival. Photo: Evgenia Gapon
«Стрічку часу» потрібно не подивитися, а пережити. Це спільний досвід, що не відпускає ані після фінальних титрів, ані після виходу з кінотеатру.
І поки в темній залі тривають 10-хвилинні овації, десь в Україні ще одна дитина вчиться накладати джгут, ще один учитель проводить 45-хвилинний урок у руїнах і ще одна родина ховає сина, на честь якого можна зняти ще не один документальний фільм.
