Вистава Івана Уривського «Конотопська відьма» стала визначною подією в українському театрі, майже живим міфом — квитки на цю постановку розкуповують за лічені хвилини, а відео в TikTok, присвячені містичним костюмам і декораціям, набирають мільйони переглядів. Ажіотаж навколо проєкту підживлює інтерес глядачів і до вистав самого режисера, і до текстів Григорія Квітки-Основ'яненка та інших українських класиків, чиї твори переживають «мистецький Ренесанс» і отримують нове прочитання в сучасних постановках.
Не дивно, що про наступний проєкт режисера — драму за відомою п'єсою Фрідріха Шиллера «Марія Стюарт» — почали говорити задовго до її прем'єри, а всі квитки на виставу наразі солд-аут, як і на більшість постановок Театру ім. Івана Франка.
Трагедія на п'ять дій, створена у 1800 році, досліджує стосунки двох впливових жінок: королеви Англії Єлизавети та королеви Шотландії Марії Стюарт, що була її головною конкуренткою в боротьбі за престол і заплатила за це життям. Їхнє історичне протистояння надихнуло багатьох письменників епохи романтизму, які більше цікавилися почуттями, ніж суворою логікою.
У своїй п'єсі Фрідріх Шиллер зображує Марію Стюарт прекрасною трагічною фігурою, жінкою, що підкорює серця чоловіків і змушує їх ризикувати усім заради її порятунку. За сюжетом вона 19 років провела в ув'язненні, перш ніж отримала смертний вирок і особисто побачила Єлизавету.
Зустріч героїнь ще більше все ускладнює. Єлизавета сприймає Марію як небезпечну незнайомку, що хоче відібрати в неї корону, Марія ж своєю чергою дорікає їй сумнівним походженням і фальшивим благочестям. Доля Стюарт визначена — як і герої античних трагедій, вона розказує свою історію, поступово рухаючись до фіналу, який неможливо змінити. В цій фатальності драматург зображує і чуттєвість, і біль, і близькість та непримиренність двох жінок, що конкурують у світі чоловіків.
У своїй постановці Іван Уривський виключає романтичний контекст, зосереджуючись на темі влади, залежності та зради. Герої вистави «Марія Стюарт» досягають власних інтересів через секс, інтриги та помсту. Тут немає місця моральним сумнівам, а сам палац перетворюється на нічний клуб з неоновою вивіскою Crown.
Режисер вводить у постановку безіменного персонажа, образ якого можна трактувати як королівського блазня. Він починає виставу з пропозиції замовити йому капучіно і протягом всієї дії буде неформально спілкуватися з глядачем та іншими героями, поєднуючи події історичної трагедії з сучасністю. Щоб зробити класичний текст зрозумілішим і легшим для аудиторії, Іван Уривський вдається до популярного методу — руйнування «четвертої стіни».
Персонажі постановки постають у сучасному одязі, однак перуки та костюми з натяком на аристократичну моду минулого тут теж є — їх режисер демонструє, щоб створити відчуття «театру в театрі». Гротескні образи нагадують глядачу, що він спостерігає за грою, однак політична несвобода — тема цілком реальна. Радники королеви перетворюються на бюрократів, що майже не схожі на живих людей. Натомість Єлизавета та Марія — їхня емоційна протилежність. Суть вистави в тому, що це проєкт про двох владних жінок, які не мають влади. Все, що їм залишається, — боротися за виживання, використовуючи своє тіло.
Своїх реплік герої вистави дотримуються лише частково, тож не варто очікувати, що це буде історична трагедія в стилі британських постановок Шекспіра, до п'єс якого в Англії ставляться з сакральним пієтетом навіть сьогодні.
Марія Стюарт майже весь час перебуває в скляній камері, над якою виголошує свої промови та зваблює коханців Єлизавета. Щоб показати зміну місця дії, команда використовує проєкції, а політичний протест тут виражається у формі графіті зі словами Fuck Lizzy. Одна з найяскравіших сцен постановки представлена в стилі фешн-шоу — герої виходять з різних кутків глядацької зали в образах з натяком на епоху Відродження, дефілюючи в неоновому світлі. Після цього вони шикуються в чергу, щоб попрощатися з приреченою Марією.
Через одяг, а точніше його відсутність, Іван Уривський показує і вразливість королеви Єлизавети — віддавши наказ про страту суперниці, вона з'являється перед аудиторією в білизні, ніяково прикриваючи тіло, хоча навколо безліч кофрів із костюмами. На відміну від своїх радників — справжніх облич, що втримують владу, — вона не може приміряти жоден з них.
Вистава «Марія Стюарт» не є революційною, а художні техніки, які в ній застосовуються, цілком знайомі глядачам сучасного театру. Однак це проєкт, про який ще довго будуть говорити, тож краще побачити його особисто, не полишаючи надію здобути омріяний квиток.
