19 і 20 листопада київський «Дикий театр» покаже прем'єру нової вистави — вона має назву «Делікатний режим» і вікове обмеження 18+. В її основі 77 реальних інтимних історій глядачів, які відгукнулися на заклик театру поділитися роздумами про близькість, а далі їх впорядкувала у єдиний текст драматургиня Тала Березова.
Ще однією частиною стали опрацьовані драматургинею розповіді ветеранів про відновлення стосунків і близькості з партнерами після поранень. Місце дії вистави, яку творці порівнюють із відвертою розмовою на теми, які не завжди зручно, але точно варто говорити, — звичайна пральня. Однак така тривіальна й невишукана локація збирає найпотаємніші фантазії, складності пошуків себе, страхи власних бажань і відчайдушне намагання бути «нормальними».
Втілити на сцені делікатні історії доручили Юрі Катинському — постановнику музичних кліпів для Jerry Heil, Kola, Yaktak, гуртів «Океан Ельзи», Kalush Orchestra та Beissoul & Einius режисеру короткометражних фільмів «Я все про вас знаю», «Запаморочення» та «Післясмак». Кілька років тому Катинський дебютував як театральний режисер — поставив виставу «Шафа» у незалежному театрі Kubara.
Harper's Bazaar Ukraine розпитав Юру Катинського, як і коли він приєднався до нового проєкту «Дикого театру», про відповідальність розповідати про чужу вразливість та те, з чим зрештою піде «Делікатного режиму» після його глядач.

юра Катинський та актор руслан мірошниченко. усі Фото: Микита Делюков
Історія створення вистави починалася з опитування глядачів про їхні інтимні історії й фантазії. На якому етапі ти долучився до цього проєкту? Чи мав стосунок до опрацювання цих історій і перетворення їх на п'єсу?
Спонтанний дзвінок Ярослави Кравченко виявився дуже невипадковим. Бо у ті дні я якраз почав відчувати ностальгію за творчою роботою саме в такому напрямку. І тут відповіддю на мої відчуття пролунало із телефону Ясіне «Юр, а хочеш поставити виставити в «Дикому?»
Ми почали думати над темою та її актуальністю. Хотілося, аби це було щось, над чим буде цікаво працювати подовгу, аби це стало територією для справжнього дослідження.
Коли нащупали тему, прийшли до такого прийому як збір живих історій реальних людей. Я ознайомився із усіма ними, але перетворення цих откровень у п'єсу — виключна заслуга Тали Березової. Саме вона написала цей сценарій, за яким я продовжив роботу із постановкою.
Чим тобі відгукнулася тема, чому вирішив за неї взятись?
Мене завжди цікавив спосіб спостереження за людиною через її сексуальність, бажання та інтимний досвід. Мені здається, що це дуже великий і досі недостатньо досліджений пласт людського життя. Причому йдеться не лише про секс як фізичну взаємодію, а й про близькість, самотність, сором, прийняття себе, потребу бути бажаним, фантазії та способи домовлятися з іншою людиною.
Мені також було цікаво побачити, наскільки різними можуть бути уявлення людей про інтимність і наскільки часто за зовнішньою несхожістю досвідів ховаються дуже подібні потреби. Ми можемо мати абсолютно різні фантазії, але однаково хотіти уваги, ніжності, свободи або відчуття, що нас приймають.
Тому для мене ця тема виявилася значно ширшою за розмову про секс. Це, зрештою, розмова про те, як ми влаштовані й наскільки добре самі себе знаємо.

Така тема певною мірою відповідальний крок, тим більше, що мова про чужий інтимний досвід. Чи мав якісь перестороги? Чи думав, чому це потрібно і на часі?
Так, певна відповідальність тут, безумовно, є. Коли працюєш із чужими інтимними історіями, важливо пам'ятати, що за кожною з них стоїть реальна людина, її досвід і її вразливість. Мені не хотілося перетворити ці історії на провокативний атракціон.
Водночас я не думаю, що інтимність обов'язково потрібно захищати мовчанням. Іноді саме можливість проговорити те, про що зазвичай не говорять, допомагає позбутися зайвого сорому чи відчуття власної ненормальності.
Мені здається, важливо не нав'язувати глядачеві певну правильну модель сексуальності чи близькості. Навпаки, хотілося створити простір, у якому можуть співіснувати дуже різні погляди. І ніхто не мусить виправдовуватися за те, ким він є і чого хоче, якщо це не порушує меж іншої людини.
Щодо актуальності, то мені здається, що зараз, коли ми постійно говоримо про виживання, втрати й великі суспільні процеси, особливо важливо не забувати про приватне життя людини. Океан бере початок з краплі, а все зовнішнє — наслідок внутрішнього.

афіша вистави
Ти знімав музичні кліпи, мав досвід роботи з кіно і навіть раніше вже ставив виставу. Що з цього попереднього досвіду найбільше стало в нагоді, а що заважало театральній режисурі?
Я схильний вважати, що будь-який досвід цінний і саме комбінація різних життєвих здобутків робить кожного художника унікальним та самобутнім.
Мені здається, що досвід роботи в різних форматах передусім навчив мислити образами, ритмом і монтажем. У кіно та музичних кліпах ти часто працюєш із дуже концентрованою формою, де кожна деталь, кожен погляд, рух чи зміна плану можуть нести окремий зміст. Це допомагає і в театрі, особливо коли йдеться про побудову сценічної мови.
Водночас театр має зовсім іншу природу часу. Тут не можна просто змінити план або вирізати те, що не працює. Глядач перебуває з тобою в одному просторі й проживає виставу в реальному часі. Іноді те, що в кіно можна було б вирішити монтажем за секунду, на сцені потребує значно довшого існування.
Ну і найбільша спокуса — це бажання все контролювати. В кіно та комерційному відео це більш реально, оскільки варто до пуття привести твір лиш один раз — і він навічно завмирає у такому вигляді. Театральний простір більш динамічний, він постійно змінюється. От і виходить, що постановка одна, а вистава — щоразу інша.
Що найцікавіше було в роботі над «Делікатним»? І що виявилося найскладнішим, хоча таким спочатку не здавалося?
Я не можу похизуватися великим доробком в ролі режисера театру, тож для мене ця зайнятість все ще лежить на поличці із маркуванням «захоплення», а не «робота». Тому цікавим було все без перебільшення. Це хороший виклик самому собі, адже процеси на зйомках та в театрі суттєво відрізняються.
Цікаво було спостерігати, як матеріал, який на перший погляд здається дуже конкретним і навіть побутовим, поступово відкриває значно глибші речі. Ми могли починати з чогось смішного, абсурдного або несподіваного, а в процесі раптом знаходити там драму, самотність, страх бути відкинутим чи потребу в любові. Мені подобалося це постійне зміщення інтонацій, коли ти вже не зовсім розумієш чи смієшся, чи співпереживаєш.
Найскладнішим? Не знаю... Мабуть, зібрати усіх акторів на одній репетиції. Нам дуже повезло з акторами, дуже класний каст, але всі вони багато знімаються та грають у інших виставах. Тож планування репетицій — задачка ще та.

репетиція вистави "делікатний режим"
Яким уявляєш глядача, що прийде на цю виставу? Яким досвідом хотілося би поділитися — з чим глядач вийде з неї?
Мені здається, що у цієї вистави немає якогось одного правильного глядача. Я б не хотів, щоб на неї приходили лише люди, які вже мають певний рівень відкритості до розмов про секс та те глибше, що з цих розмов витікає. Навпаки, мені цікаво, що відбуватиметься з людиною, яка може мати зовсім інший досвід, інші погляди або навіть певні упередження щодо цієї теми.
Я не ставив собі за мету когось переконати, перевиховати чи змусити переглянути власні погляди. Мені цікавіше створити ситуацію, у якій людина зможе трохи інакше подивитися на себе та інших.
Хотілося б, щоб глядач вийшов із вистави з відчуттям більшої свободи — можливо, навіть із кількома новими запитаннями до себе. Щоб щось його розсмішило, щось здивувало, щось викликало спротив, а щось несподівано виявилося близьким і знайомим.
І, мабуть, найважливіше: щоб після вистави залишилося менше бажання оцінювати чужий досвід за шкалою нормальності й ненормальності. Бо, зрештою, у питаннях інтимності ми всі значно менш однозначні, ніж нам іноді хочеться здаватися.