Леся Українка (справжнє ім'я Лариса Петрівна Косач) увійшла в історію не лише як письменниця та поетка, авторка віршів «Як дитиною, бувало», «Contra spem spero!», «Стояла я і слухала весну» та «Все, все покинуть, до тебе полинуть»; драматичних творів «Блакитна троянда», «Одержима», «На полі крові», «Кассандра», «Бояриня», «Лісова пісня» та «Камінний господар». Вона також відома як талановита перекладачка, що знала десять мов, зокрема французьку, англійську, німецьку, італійську, грецьку та латину, читала в оригіналі й опрацьовувала складні поетичні тексти Байрона, Шекспіра, Данте та Гейне.
Крім того, Леся Українка була активною громадською діячкою, що займалася просвітою: сприяла виданню підручників українською мовою та популяризації народної культури й фольклору, а також відстоювала рівні права для жінок. Таких же поглядів дотримувалася і її мати, Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач) — етнографка та письменниця, яка була учасницею феміністичного руху та співзасновницею альманаху «Перший вінок».
На честь дня народження Лесі Українки редакція Harper's Bazaar Ukraine пропонує пригадати та перечитати листи, які поетка писала своїй родині та друзям: братові Михайлу і матері Олені Пчілці, подрузі Ользі Кобилянській, яку вона ніжно називає «моя люба товаришко», та іншим колегам-письменникам, кожен із яких зробив свій внесок у розвиток української літератури та культури — Іванові Франко, Михайлу Старицькому, Михайлу Коцюбинському, Агатангелу Кримському та історику й політичному діячу Михайлу Грушевському.
Леся Українка була представницею справжньої інтелектуальної еліти другої половини XIX—початку XX століття. У своїх листах письменниця ділиться особистими переживаннями та враженнями від подорожей, радиться щодо художніх текстів, обговорює актуальні соціальні зміни та історичні події. Вони дозволяють краще зрозуміти не лише характер самої авторки, а й природу її стосунків з іншими українськими видатними діячами.
Починається матеріал з твору «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…», зверненого до коханого поетки Сергія Мержинського. Хоча він не є листом у прямому сенсі слова, цей монолог, сповнений любові та туги, є свідченням глибоких та щирих почуттів. І такою Леся Українка постає в кожному своєму листі.
Леся Українка, Одеса, 1888
«Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…», звернення до Сергія Мержинського, 1900 р.
Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, — вона тремтить, як струна, — все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, — ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…
Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди? Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми? Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О, візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!
Візьми мене з собою.
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий! І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.
Леся Українка і Сергій Мержинський, 1898
Лист до брата Михайла, 1888 р.
Любий Миша!
Оце думала швидко після першого листа писати до тебе, а тим часом поки зібралась, то часу доволі пройшло. Та дарма, аби було написано. То мене «Генії» тії затримали, поки я зібралась переписати їх, то потім переписала, та загубила, та поки другий раз зібралась, то вже й час пройшов чималий.
Обіцялась я довгий лист писати, та думаю, що, може, тобі ніколи возиться з довгими листами, то нехай вже буде короткий, ти ж не то що я, що живу собі на дозвіллі та на безділлі, тобі є що робити, єсть куди й піти. Описувати своє подоріжжя теж не знаю чи варт, бо, може, прийшлось би розвести надовго описання, нехай колись розкажу, а тепер тільки дещо про турецьку кріпость скажу (Акерман).
От уже страшна будова, нехай їй цур! Високі мури та товсті, грубі, що аж хати в їх видовбані, мов келійки, башти круглі, тяжкої архітектури, в баштах льохи та темниці з гратами залізними (певно, колись там козаки наші сиділи), тепер там дике зілля та квітки ростуть, мама казала: «Десь ото з наших козаків все те повиростало». Ми вирвали дві квітки на спомин та й подались швидше до парохода, геть з тії кріпості, бо страшно нам там зробилося, пустка така, «ще, борони боже, й головою наложити можна», ніхто й душі не прийме. А шкода, що ми були самі, бо коли б ще хто був, то б не так страшно було і можна було б краще роздивитись усюди і на валу довш постояти, а звідти такий гарний краєвид на дністровський лиман, чисто козацький краєвид, та ба, своя душа миліша, ніж усі краєвиди.
Поїхали ми собі назад у Одесу. Ну та й море ж було у той день! Певне, вже так задля нас вигладилось та причепурилось: сине-сине, з білими гребнями, з рожевими одблисками, з темно-зеленими тінями, з золотими іскрами при заході сонця. Я все стояла з того боку парохода, де не видно берега, не хотілось мені його бачити, хотіла я бачити море в цілім просторі його, у всій красі його, а земля заважала б сьому.
От і маєш, хотіла якнайкоротше, а тут півкартки й не стало для моєї поезії морської. Але годі, буде вже й сього.
Тепер деякі просьби до тебе. Просимо, якщо получатимеш які листи, то не викидай конвертів, бо Пуцик тепер збирає марки, щоб потім їх продати, і через те збирає звідки тільки можна марки, отож буде тобі дуже вдячна за їх. Боюсь я, щоб не завівся в їй дух користолюбства, бо має тепер багато грошей: продала Пуцинду і взяла за неї 19 р., для Пуца то велика сума. Оце просьба Пуцева. Тепер моя: пиши мені, як тільки буде час, і напиши по щирості про моїх «Геніїв», як здаються вони тобі, я переписала і першого, хоч ти його й читав уже, та, може, забувсь, а без його другий не повний смисл матиме. Напиши, як тобі ведеться у Києві, чи був на весіллі у Галі? Як ідуть твої заняття? Прощай до різдва, певне, раніш не побачимось.
Твоя Леся
P. S. Цікаво мені бачити твій переклад, пришли його, коли можна, мені. Я тепер уже кінчила своє безголов’я, «Самсона» того, і пишу «Одісею», писатиму її цілу зиму. Попроси у Шури той розказ (стихотворение в прозе), що мені читала у Колодяжному — Шура вже знає, яке. Коли вона дасть його, то пришли мені, я дуже бажаю мати його. Я б написала їй сама про се, але я раз до неї писала, а одповіді не одержала, то не хочу докучати їй частими листами. Кланяйся від мене їй і її мамі, щиро обох їх цілую.
Лист до матері, Олени Пчілки, 1897 р.
Люба мамочко!
Спасибі тобі за телеграму! Справді, се для мене весела звістка, бо я вже починала думати, чи не пов’яла вже моя «Блакитна троянда» де-небудь на чужині, але ще, видно, моя доля не зовсім загинула. Може, ся моя безумна дитина і на сцену попаде сього року, тільки я не побачу її… Се, може, й краще – не так страшно. А не побачу того, що Ваші листи ще більше зміцнили мій замір зостатись тут надовше, а може, й на всю зиму, попробувати ще, що з того буде.
Жаль мені дуже, що не побачу Шишманових (Раду сподіваюсь бачити тут), та що ж, коли справді, видно, ні гора до Магомета, ні Магомет до гори не може прийти; хто з нас в сій справі гора, а хто Магомет, зоставляю на розсуд Ліді. Твоя правда, що їздити «туди та сюди» (себто вертатись після побачення знову у Крим) не випадає, а їхати на дощ і осінь просто страшно після такого теплого літа. Тепер тут у морі 18°, один день пройшов дощ, один день віяв північний вітер, а сьогодні люди купаються і ходять, як і перше, по-літньому. Сьогодні їхала я човном у Ялту і зовсім не думала, що надворі сентябрь; оце увечері знов трохи вітер, та все-таки всі п’ють чаї надворі і вікна у всіх одчинені. Чудне з’явисько тільки для непривичної людини, що тут на осінь гори починають зеленіти, бо сонце вже не так їх випалює. Винограду тепер тут видимо-невидимо, бо саме тепер «ріжуть», от і в в Чукурларі сьогодні була велика різня.
Добре було б, якби ти справді могла приїхати сюди в октябрі, та боюсь я, що тебе оте будування затримає: се страшенна річ – «недвижима» власність, вона не тільки сама нерухома, але й людей позбавляє вільного руху, як тільки вони з нею зв’яжуться.
Прости, що зараз тут кінчу, якось не вдалось написати раніше – то се, то те заважало, а тепер уже пізненько і спати пора, одправити ж хочеться конечне завтра рано, бо ти, певне, ждеш мого листа, як я ждала твого. Бувай здорова, люба, дорога мамочко! Міцно цілую тебе і весь наш клан.
Твоя Леся
Леся Українка з матір'ю Оленою Пчілкою, 1898
Лист до Михайла Старицького, 1894 р.
Високошановний Михайле Петровичу!
Засилаючи своє вітання сердечне в сей веселий день, бажаю Вам здоров’я, сили та віку довгого, щоб ми ще довго бачили Вас на роботі у першій лаві працівників наших. Втішно єсть думати, що настав-таки час, коли замовкло всяке глузування та клепання, а вимовилась вголос честь і дяка, справді належна тому, хто увесь вік свій дбав, «щоб наше слово не вмирало». І коли наше слово зросте і зміцніє, коли наша література займе почесне місце поруч з літературами інших народів (я вірю, що так воно буде!), тоді, спогадуючи перших робітників, що працювали на невправленому, дикому ще грунті, українці, певне, спогадають добрим словом Ваше ймення.
Мені судилося жити й працювати у тяжку добу – хто зна, чи діжду я кращої! Я знаю, яка тяжка й терниста путь українського літератора, і через те я можу добре розуміти і признавати Вашу працю і Ваші заслуги. Розумію й признаю я і те, що моя власна робота була б мені тричі тяжча тепер, якби прийшлось працювати на непочатому перелозі, на неораній ниві. Тож тепер, хоч запевне в сей день Ви приймаєте безліч красномовних вітаннів, прийміть не красномовну, але щиру дяку від Вашої молодшої товаришки по роботі, від щирої прихильниці Вашого талану і праці на користь України, прийміть її від Лесі Українки.
Лист до Ольги Кобилянської, 1904 р.
Дорога моя, люба товаришко!
Чи пробачите Ви мені, чи зглянеться Ваше серце надо мною? Я мало маю на те надії, бо не знаю, чи змогла б сама пробачити іншому за таке, в якому сама почуваюся до вини проти Вас… Та все ж вислухайте мої оправдання, може, тоді хоч трохи вибачите мені. Я се не тільки з Вами так поступила за сі півроку, а з усіма моїми кореспондентами, окрім родичів, та й родичам більше посилала коротенькі звістки, щоб знали, що я жива-здорова, а писати щось ширше було для мене непереможно прикрою роботою.
Такий настрій почався у мене з того дня, як я довідалась про смерть мого брата, і — вірите мені, дорога? — ще й тепер, от у сю хвилину, ледве-ледве примусила я свою руку написати сі страшні слова… Не мириться моє серце з ними. Отже, була я на його могилі і ще не хотіла вірити, що то справді мій братик там лежить… І все мені здається, що я не повинна ні писати, ні говорити про нього інакше, як про живого. А тим часом, кому вперше пишу, то не можу сього обминути, і все наче вирок підписую… Тому легше було мені писати до тих, хто сам обізвався до мене після того, легше було відповідати, ніж самій озиватись, озиватись же я все збиралась, збиралась, та до більшості своїх кореспондентів так і не зібралась.
Але з Вами я так не можу. Нема дня, щоб я не думала про Вас, і горить моє серце, що я не знаю, як живе, що думає мій хтосічок, мій дорогий, моя Wunderblume. О, якби мої думки мали голос, то хтось чув би його, встаючи й лягаючи, чув би щось таке ніжне, як плескіт легкої хвилі по дрібній ріні, і, може, хтось не гнівався б на когось і простив би всі його провини. Справді, мені здається, що се була якась непереможна хвороба — оце моє мовчання, от як буває параліч або важка летаргія, що і тямить її чоловік, і рад би скинути кайдани невидимі — і все-таки не може. Але тепер я скинула їх і вже, здається, здорова. Коли не вдарить на мене знов яке несподіване лихо, то я вже знов буду так писати дрібні листи всім, кому їх треба, а надто моєму хтосічкові, якщо він схоче їх мати. Може, не схоче? Може, вже ні? Але й тоді прошу на ймення всього, що було між нами любого, написати мені хоч два слова, чи Ви гніваєтесь на мене і чи можу я мати надію хоч колись чимсь перепросити Вас. Напишіть мені се, дуже прошу Вас.
Ні, далебі, я була душею хвора, і тільки тому я могла до такого дійти. Але тепер мені се так тяжко, так тяжко, я не можу висловити як… Я чула через люди, що Ви хворі, що Ви на курорті. І я щодня збиралась Вам написати і, нарешті, не мала одваги, бо думала, що, може, і лист мій вже буде Вам немилий. Але ж таки одважилась, бо серце моє було повне і вдарило, нарешті, так, що розбило важку летаргію.
Мій хтосічку, мій з папороті цвіте, чи Ви ще все хворі? Що то Вам таке? Се таки, видно, замучила Вас тяжка робота і лихо? Та, може, хтосічок, як відпочине, то знов поправиться і вже його будуть більше щадити, не дадуть йому більше так мучитись тим господарством, бо воно зовсім не варте того, щоб над ним моя Wunderblume себе сушила. Правда?
Ну, може, написати Вам про когось так, немовби хтось уже був прощений і мав право писати комусь про себе? Почну аж від осені. Як надійшов чийсь остатній лист в Зелений Гай, то хтось саме пакувався виїжджати і був тоді такий хворий і такий бідний, що не мав одваги комусь в такім стані писати (а брехати, що все гаразд, хтось комусь не може, хтось комусь все мусить правду писати).
Хтось дійшов до того, що знов кров’ю кашляв (то було восени, а тепер ні), а бідний був тому, що зовсім мусив зірвати з Радою (властиво, вона зірвала зі мною), та ще через одну історію, про яку розкаже колись комусь докладно, а писати про неї дуже трудно і довго. Хтось був у дуже критичних обставинах, і хоч вони скінчились все-таки на добре, але хтось мусив з місяць відпочивати, поки якось трохи вернув собі витрачену тим усім силу. Хтось приїхав на Кавказ таки добре хворий. А їхав туди не сам — п. Квітка виїхав за кимсь до Одеси, як довідався, що хтось має їхати хворий, і допровадив когось аж до Тифліса.
В Тифлісі п. Квітка і досі сидить, а хтось сидів цілу зиму в близькому сусідстві з ним. І то було щастя для когось. Бо ледве хтось поправився після приїзду в Тифліс, як прийшла ота звістка про брата і знов когось прибила. Якби хтось був сам в Італії або десь на курорті, то, може б, і не витримав того. Але в Тифлісі була одна товаришка давня та п. Квітка, то вони помогли мені жити.
Мій хтосічок знає, що хтось завжди тримався добре з Квіточкою, але тепер тримається ще ліпше, і тепер уже Квіточка зовсім не може без когось жити, та і хтось близько того. Чи то зле, чи то добре, то кожний собі може думати як хоче, але вже воно так. Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що ми будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одно одному, — се головне в наших відносинах, а все решта другорядне. Може, не кожний повірив би мені на такі слова, але хтось мені повірить, я знаю.
Через кілька днів має приїхати в Зелений Гай п. Квітка з своїми родичами і пробуде тут місяців 1½, поки скінчиться його відпустка зі служби. А восени хтось знов поїде на Кавказ. На сей раз ще таки не виключно для Квіточки, а таки для того, що лікарі радять ще одну зиму пробути там, щоб уже зовсім зміцніти. Бо комусь на груди було дуже добре на Кавказі, і перед виїздом лікар казав, що в легких процеси спинились, а тільки сліди лишились від того, що було. Правда, хтось було знов, повернувшись додому, простудився, але не сильно, і тепер вже здоров. Та, видно, той хтось не такий, щоб його можна було заморити…
Що хтось робить? Чи хтось пише? Хтось листів не міг писати, а так дещо міг. Хтось послав поезію до Кракова, до збірника на честь когось, та не знаю, чи не спізнився.
У нас тепер є тьотя Саша (сьогодні виїжджає), казала когось поздоровити, і поцілувати, і нагадати за «Трепету», — тьотя Саша когось дуже любить і все згадує за когось. Ліля і Оксана теж комусь кланяються. Ліля вчиться багато, бо восени кінчає медицину, має державні іспити. Мама, Дора і Микось на Волині, хутко приїдуть сюди. Маємо гості: дві Лілині товаришки, одного маляра молодого і Тосю (сина тьоті Саші). Живемо не зле. Оксана здорова і весела, слава богу! Як там чиясь родина?
Ой, нехай би хтось не гнівався, хтось, хтось, хтось!
Леся Українка і Ольга Кобилянська, 1901
Лист до Івана Франка, 1893 р.
Високоповажний пане!
Дуже я рада, що довідалася з Вашого листа до мами Вашої адреси, а то не знала, як до Вас дістатися з листом. Адже я досі навіть не подякувала Вам за працю, якої Ви не побоялись, видаючи мою книжку. Дякую Вам тим часом тільки добрим щирим словом, а надалі постараюсь віддячитись і ділом.
З Вашого листа до мами (мама отримала Ваш лист якраз перед виїздом) я знаю, що Ви маєте видавати новий журнал і бажаєте від мене деяких матеріалів. З великого охотою послала б я Вам їх тепер, але вони ще потребують хоч якого-небудь впорядкування або хоч переписки, а я тепер зовсім не маю часу на таку роботу, бо, власне, вибираюся в дорогу – днів за два, за три маю виїхати до Києва, як тільки повернеться мама з Києва, де й пробуду цілу зиму. Оселившись в Києві, я зараз візьмуся до впорядкування жаданих Вами матеріалів.
Притім маю такий замір: при моїх купальських піснях (й інших обрядових) маю записані мотиви, отже, хотіла б просити п. Лисенка проредагувати мені ті мотиви, а може, й написати до того яку розправу, здається, він навіть збирався щось подібного писати. Не знаю, чи влад Вам така робота? Я, бачте, думаю, що пісня без мотиву тільки наполовину жива. При друкуванні тут не буде великої невигоди, бо ноти будуть в одну стрічку, самий мотив без гармонізації (вона ж бо до етнографії не належить), і се може кожний літограф справити таку роботу. Врешті, коли для Вас мотиви зайві, то я можу прислати самий текст пісень, тільки хотіла б знати, якої правописі хочете Ви триматись при записах етнографічних – так званої фонетики чи так званої правописі радикальної (йотованої)? Бо у мене записані пісні і так, і так, наполовину. Описання хати волинської (а власне, поліської нашої) я Вам хутко пришлю.
Щодо якого оповідання або віршів, то сього не можу Вам тепер обіцяти, бо готового нічого не маю такого, щоб придалось до Вашого журналу, а писати вмисне ніколи, бо я зайнята тепер одним більшим оповіданням, мушу його хутко скінчити, бо воно призначене до одного збірника, що хутко має друкуватись. Маю тільки деякі віршовані переклади, між іншими переспіви гімнів з Рігведи, якби Вам що з того придалось, то можу прислати. Майте певність, що я, чим зможу, буду Вам допомагати і в Києві шукатиму Вам співробітників між своїм товариством.
Бувайте здорові! Передайте моє вітання Ользі Федоровні, бажаю їй доброго здоров’я!
Л. Косач
P. S. Мама запевне писатиме Вам, як повернеться додому, перед виїздом їй дуже не було часу.
Лист до Івана Франка, 1898 р.
Високоповажаний добродію!
Оце посилаю Вам дві книжечки «Наші люди на селі» і прошу Вас, коли Вам се здасться вартим праці, о рецензію в «Віснику» чи де уважаєте за краще. Хутко вийде третій випуск подібних оповідань, тоді я теж пришлю його Вам, якщо Вам сі два здадуться цікавими. Автор сієї книжки, мій товариш, молодий ще, і се перша його праця, що з’явилася в друку. В Києві сі оповідання справили враження, їх ставлено поруч з «Мужиками» Чехова, та й скуток їх був подібний до тих же «Мужиків»: одні не в міру хвалили, другі не в міру ганили. Мені було б дуже цікаво, яка буде Ваша думка про них.
Чи не були б Ви ласкаві прислати мені Ваше «Зів’яле листя», бо мені якось аж сором, що я його досі не маю, тимчасом як воно мені дуже подобалось по тих уривках, які трапилось читати по журналах.
Спасибі за Вашу аж надто ласкаву відозву про мої вірші. Боюсь, далебі, що в мені тепер розів’ється mania grandiosa. Одно тільки, мушу признатись, трохи неприємно вразило мене – се, власне, паралелі між моїми і маминими віршами, се поставило мене в фальшиве положення… Ну, та не мені говорити про критику про мене ж таки.
Хоч трошки завчасне, але вже при сій «оказії» повіншую Вас з юбілеєм, шкода тільки, що не можу тепер відповідного стилю добрати, бо дуже спішуся. Була б я рада, коли б могла сама прибути на Ваше свято, може, тоді щире стискання руки замінило б слова. Та що там стиль! Ви знаєте, що я щиро поважаю Вас і Ваш талан, а знаючи тяжку долю українського поета, «рада б неба прихилити», аби та доля поліпшала. Щасти Вам боже на кождій дорозі!
Щиро поважаюча Вас
Леся Українка
М.Коцюбинський, В. Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, М. Старицький, Г. Хоткевич та В. Самійленко у Полтаві, 1903
Лист до Михайла Коцюбинського, 1904 р.
З Новим роком!
Високошановний пане-товаришу!
Пробачте, що не одразу відповіла я Вам на Ваш ласкавий лист, але я не хотіла посилати відповіді, поки не перепишу і віршів, до неї приналежних. Тим часом через всякі перешкоди (дрібні здебільшого) переписування трохи загаялось, та ще я все очікувала одного свого віршика, посланого до одного вченого чоловіка на прелімінарний перегляд (бо там, здавалось мені, треба дещо провірити з історичного погляду). Я воліла послати Вам той вірш, ніж оці, що тепер посилаю, бо, на мою думку, той мені більше вдався, та що ж, коли він все не вертається до мене ні з коментаріями, ні без коментаріїв… То вже прийміть хоч се, не хочу Вас далі затримувати з друком, та неподоба ж було б мені і «взяти назад» свою обіцянку, бо я ж її дала щиро, а не «для годиться».
Вірші сі ніде не друковані, та й написані зовсім недавно. Якби тепер були ліпші для мене часи, я б, може, Вам що ліпшого послала (і давно вже!), а так вибачайте й на сьому!
Мій щирий привіт Вашій дружині.
З правдивою пошаною до Вас
Ваша товаришка Л. Косач
Лист до Михайла Грушевського, 1910 р.
Вельмишановний Михаиле Сергійовичу!
Ніяково мені так хутко по видрукуванні моєї чималої драматичної поеми посилати Вам оцю свою «драмищу», однак мушу се зробити. Посилаю саме тепер через те, що боюся, коли б вона — в разі, якби її везти на Україну — не дісталася в руки «иностранной цензуры», а звідти ще й до «духовной цензуры» (за сюжет з першо-християнських часів), а там їй легко міг би бути «амінь». По новому курсові щодо «инородцев» усього можна сподіватися.
Може, се я вже й в гіпохондрію вдаюся, але хворій людині се простимо. Навряд чи я ще коли напишу таку велику (щодо об’єму) річ, бо сила моя не вертається, а ще падає, навіть переписати вдруге цю саму я вже не спроможна, в тих же сторонах, де я мешкати мушу тепера, навіть переписувач з українського навдивовижу хіба трапиться. Сим, між іншим, поясняється і те, що «Руфіна і Прісціллу» переписано не так добре, як би я хотіла. Хоча працювала я над сим твором багато й інтенсивно, а все ж, може, я ще попрошу Вас колись (напр., восени, як буду знов у Єгипті) переслати її мені назад для нових remaniements.
Коли б можна було Вам до того часу її прочитати, то се було б мені дуже до мислі, бо, сподіваюсь, Ви б не відмовили вказати мені на промахи в ній, щодо історії. Я дуже хотіла показати її якому спеціялістові по римському карному праву (властиве, знавцеві процесу судового в справах карних), але досі не знайшла такого, що розумів би українську мову. Чи не знаєте Ви кого і чи не зволите попросити у нього за мене консультації? З погляду історико-юридичного важно переглянути: першу й остатню сцени 1-ї дії, остатні дві сторінки 2-ї, перші 2-3 стор. 3-ї, першу сцену 4-ї дії і всю 5 дію. Се вже так а la rigueur, якщо не схочеться читати цілої «драмищи», а для мене, звичайне, було б краще, якби ціла була прочитана.
Безмірно буду вдячна Вам за всяку поміч і пораду в сій справі. Ся драма дуже лежить мені на серці, і хотілось би випустити її в світ без грубих промахів. Думаю, що раніш як феріями не матимете часу заглянути в сей рукопис, і тому до осени не сподіваюся од Вас відповіді, але якби схотіли-сьте раніш написати до мене, то зволіть писати на адресу моєї матері або сестри Ольги, бо я ще сама не знаю, де опинюся сього літа — мій чоловік саме в періоді шукання служби у відповіднішому для мого здоров’я місці, ніж було дотепер, і, може, поки я доїду додому, то «дома» моя перейде на другий куток Кавказу…
Завтра я рушаю з Єгипту. Межи 15-25 травня н. с. буду в Києві. Була б рада, якби щасливий випадок поміг зустрітися там з Вами.
З правдивою пошаною
Л. Квітка
Лист до Агатангела Кримського, 1912 р.
Дорогий товаришу!
Стараюсь я привикнути до довжезних пауз у нашому листуванні і все-таки не можу — якось турботно стає, чи не хворі Ви, чи не розгнівались чого… Може, я коли й зайве що напишу, та Ви вже не беріть мені за зле, бо сама ж я ніколи зла того не маю в думці, як пишу до Вас. От собі пишеться усяке, що на думку спаде. Та хіба ж не так воно слід між товаришами?
А то ще особливість нашого листування: ніколи я не певна, чи застану Вас своїм листом там, куди пишу. Так і тепер. Може, Ви тепер уже не в Москві, а тоді моє прохання (я таки вічно з проханнями! Аж сором!) прийдеться трохи невчасно, та вже я його таки напишу. Ото, бачите, гнітить мене моя «необразованість» у рідній історії, себто, розуміється, елементарні відомості я маю і дещо там читала, але перводжерел (літописів головно) зовсім мало куштувала і через те не знаю стилю, «пахощів» давніх епох, а на чужу інтерпретацію не покладаюсь. Мені здається, що якби я сама прочитала якусь там Волинську літопись чи Самовидця, то я б там вичитала щось таке, чого мені бракує у сучасних істориків (не виключаючи і Грушевського), а потім, може, й сказала б щось таке, чого ще не казали інші наші поети.
От моя «Бояриня» тепер уже мені здається якоюсь елементарною, schwarz und weiss, a, певне, вона була б інакша, якби я була більше «образована». Роїться мені в думці кілька тем — із боротьби християнства з «релігією предків моїх», і з часів татарських наскоків (баладний мотив про брата і сестру), і з цехового волинського життя, вабить мене образ Костя Гордієнка (не так його самого, як подібного до нього)… Багато чого такого (не з політичної історії, а з культурної), і нічого того я не пишу «единственно от необразования». Але я не маю ніякої змоги образуватись хоч трохи, коли Ви мені не поможете. Скажіть, на бога, де я можу тих перводжерел здобути? Чи їх можна купити, чи їх треба десь просити? Коли можна купити, тільки не дуже дорого, бо грошей у мене мало, то скажіть, що і де, а я вже куплю, коли ж треба просити, то вже поможіть випросити, бо мені самій, без Вашої поруки, може, і не дадуть. А коли щось і самі пришлете, як тоді Aulard’a, то я вже не знатиму, як Вам і дякувати. Але Ви бачите, яка я? Все прошу [от і ще маленьке прохання — передайте мою записку д[обродієві] Кістяковському, я не знаю його адреси, а Ви, певне, з ним стрічаєтесь, а може, перешлете поштою], а сама, здається, ще зроду ніякої послуги Вам не зробила. Я вже не знаю, чому воно так виходить, тільки не з браку охоти у мене чимсь послужити Вам.
Поки що я писала собі на інші теми, «Лісову пісню» мою Ви, либонь, уже читали. Я маю за неї багато компліментів, як ще ні за яку іншу річ не мала. Чи то значить, що вона справді чогось варта, чи тільки, що вона «доступна», — не знаю. Чую, хотять її ставити на сцені, але що з неї там вийде?.. Либонь, краще про те не думати. Се ж і єсть ота Märchendrama, що я не знала, як її назвати. Після неї я, відхорувавши, скільки належалось, написала одноактівку знов з римсько-християнським колоритом (III ст.), потім уже захворіла як слід – од різдва до великодня – на гостре запалення нирок [се мені кара за те, що не їздила сього року в Єгипет], аж навіть люди перестали казати, що у мене «прекрасний вид», але таки не покаялась і оце позавчора скінчила почату вже по великодні нову річ, але яку!..
Боже, прости мене і помилуй! Я написала «Дон Жуана»! Отого-таки самого, «всесвітнього і світового», не давши йому навіть ніякого псевдоніма. Правда, драма (знов-таки драма!) зветься «Камінний господар», бо ідея її — перемога камінного, консервативного принципу, втіленого в Командорі, над роздвоєною душею гордої, егоїстичної жінки донни Анни, а через неї і над Дон Жуаном, «лицарем волі». Не знаю, звісно, як воно в мене вийшло, добре чи зле, але скажу Вам, що в сій темі є щось диявольське, містичне, недарма вона от уже хутко 300 літ мучить собою людей. Кажу «мучить», бо писано на неї багато, а доброго написано мало, може, на те її і видумав «ворог роду людського», щоб розбивались об неї найщиріші натхнення і найглибші думки… Так чи інакше, але от уже і в нашій літературі є «Дон Жуан» власний, не перекладений, оригінальний тим, що його написала жінка (се, здається, вперте трапилось сій темі).
Тільки про се ще ніхто з моїх знайомих не знає, крім Вас, і я прошу Вас нікому про се не казати, поки сей «Камінний господар» не вийде в друку. Нехай се буде «сюрприз» читачам і критикам. Ви бачите, я почала «ганятись за ефектами» — чи не є се ознака упадку? Ох, я й так починаю боятись за себе, щось дуже вже я розписалась остатнього часу! І все так якось шалено, з безсонням, з маніакальним станом душі, до вичерпання думки, до виснаження сили фізичної. Чи так же можна витримати довго, та ще й в моїх літах, з моїм здоров’ям? Хоч люди і хвалять мене, говорять про «зеніт», але ж «und scheint die Sonne noch so schön, am Ende muss sie untergehn»… Хоча, признаюсь Вам по правді, почуття упадку у мене ще нема.
Але ось Вам трагікомічна рисочка: світові теми беру, а АВС не знаю: як треба казати по-іспанськи: Dolores чи Dolores (іспанське жіноче ймення)? Як звучить j по-іспанськи — h (г) чи (x)? Чи називають «донна» (себто «донья») і дівчат, чи тільки замужніх? От Ви, напевне, усе це знаєте, а я — «необразована»! Зрештою, се й не дивно — я самоук, а Ви професор, і я впевняю себе, що мені не сором.
Ну, і будьте здорові, дорогий товаришу. Дуже прошу — озвіться. Ваша товаришка
Л. К.
