Письменник, фольклорист і етнограф Пантелеймон Куліш вважається одним із провідних представників українського національного відродження. Він вплинув на розвиток не тільки української літератури, а й філософії та історії. Пантелеймон Куліш входив до складу впливової політичної організації Кирило-Мефодіївське товариство і став автором першої фонетичної абетки української мови, що лягла в основу сучасного правопису й мовлення.
Автор близько спілкувався з Тарасом Шевченком. Також його високо цінував Іван Франко, називаючи одним із корифеїв української літератури. Найвідомішим твором Куліша став історичний роман «Чорна рада». Він оповідає про події 1663 року, коли в Україні точилися суперечності після визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького, внаслідок чого Річ Посполита втратила контроль і була створена козацька держава на чолі з гетьманом.
Свій дебютний роман Куліш написав ще у 23 роки, натхнений вивченням історії України й творами Вальтера Скотта. Його «Михайло Чарнишенко, або Україна вісімдесят років тому» розказує про події другої половини XVIII століття — часи занепаду Гетьманщини. Звертання до минулого, напружена дія, гостра інтрига, романтичні пристрасті, демонічні натури, безжальний вибір, що постає перед головним героєм, і сувора доля, яка карає тих, хто не шанує традицій, — усе це елементи твору і «вальтерскоттівського» духу романтизму, що панував у тогочасній культурі.
Сотник Михайло Чарнишенко стоїть на перехресті життєвих шляхів. Він мусить вибрати: залишитися поруч із коханою, чи рушити на поле бою. Герой вважає, що будь-яка дія насамкінець обернеться фатальною помилкою. Одначе він радше загине, аніж повірить у гнітючу невідворотність долі. Пропонуємо ближче познайомитися з романом знаменитого українського письменника, прочитавши уривок твору, опублікованого харківським видавництвом Vivat.
Пантелеймон Куліш
Якби я сам вигадав цю історію, я ніколи б не призвів свого героя до такого жахливого стану або, краще мовити, я замість легкодухого юнака з гарячою головою та без жодного досвіду вибрав би на героя свого оповідання лицаря, сповненого всіх чеснот, які тільки вигадати можна, безстрашного, хороброго, геніального — словом, такого, які в нас повсякчас бувають герої романів. Та, на жаль, я не романіст, а тільки звичайний собі переповідач дідівських переказів, а тому не маю права пом’якшити жодної риски в смутній оповіді, щоб догодити м’якому серцю, бо узявся я ті переповідання переказати «на незабудь нащадкам, щоб звершення ці не пішли в забуття», як каже один поважний літописець український.
Принаймні скористаймось хоч із права оповідача, залишімо на час нещасного ентузіаста, що, природно прагнувши до волі й війни, як і всі його земляки, отак нерозважно порушив священні узи батьківської влади, виплив без стерна в одкрите море й тепер сам не знає, куди скерувати свого човна, — повернімося до Глухова й подивімося, що робить добрий суддя та мила Катерина, котра так ніжно любить і котру без жалю покинув запальний ентузіаст.
Горе жінкам, які люблять одчайдушних людей, що не розуміються на вигодах хатнього затишку, що вічно незадоволені теперішнім, вічно пориваються за гарячими вигадками своєї уяви, нерозважно рвучи задля них наймиліші зв’язки, без жалю жертвуючи їм чужий і власний спокій!
Розлучившися надовго з батьківщиною і залишивши дома в сльозах кохану жінку, ми, чоловіки, не почуваємо тої муки, що її зазнає вона. У нас, крім любові, є інші пристрасті, не слабші, хай вибачать мені цю правду жевжики й молоді дами; наші громадські обов’язки, праця, небезпека й навіть дорожні неприємності рятують нас од мук розлуки; і хай як гірко ми скаржимося на них часом у плохеньких сонетах та романсах, та, подумавши безсторонньо, легко погодитися, що тут нема чого здіймати галас і мучити бідним людям вуха своїм зітханням, музикою та поезією.
Ні, якщо хочете знати, як тяжко болить душа, розлучившися з милим, спитайте в жінок. Вони повні самої любові; у них любов заступає всю силу духу й пристрасті, котрими обдаровано чоловіка, так що, перестаючи кохати, вони перестають бути жінками. Спитайте в жінок, та тільки в жінок, а не в тих істот, що одрізняються од нас лишень меншою фізичною та моральною силою й не мають натомість тих властивостей, що призводять гордого чоловіка до ідолопоклонського милування.
Катерина була жінка душею й серцем у повному розумінні цього слова. Вона кохала так гаряче й безмірно, як за нашого часу кохають небагато, за нашого бідного на кохання часу, коли жінки та їхні душі викохуються в теплицях за закордонними рецептами й випускаються на світ Божий кволими й блідими, більше здатними до зомлівання й корчів, як до того божественного почуття, що живило живопис, скульптуру й поезію греків, що сприяло утворити щиро поетичний героїзм середніх віків і зродило вицвіт того, що є найкращого в душі людській, — наші українські пісні.
Катерина любила і, отже, страждала. Та як би, думали ви, вона висловлювала свою муку? В чому шукала радості й спокою своїй осиротілій душі? Тодішніх російських книжок читати жінкам можливості не було; французької мови вона, на щастя, не знала. Фортепіано й пискливі романси за того часу ще не увійшли в моду. Вона не поїхала до театру, бо тоді, як і тепер, театру в Глухові не було. Не поїхала вона й на бал, як це зробила б, щоб трохи розвіяти сум, красуня нашого часу, котра зітхає перед люстром за якимись верткими аксельбантами та якоюсь ясновельможністю, що з нудьги помчала за кордон.
Вона вилила свою душу в найпростішій, найнаївнішій пісні, але такій, що, заспівана, становить цілу баладу, цілу поему почуття, невловимого пером; пісня-бо українська має повну силу свою тільки в устах співця. Заберіть у тексту голос, і залишиться те саме, що лишається од картини, як забрати у неї колорит і освітлення: один бездушний обрис, часом незрозумілий навіть недосвідченому оку.
Та як же я доведу вам, як співала Катерина? З чим я порівняю її голос? Пером-бо хіба висловиш звуки закоханої душі, що могли б, здавалося, рикучого лева зробити німим і пом’якшити серце запеклого злодія? Тут потрібна душа, тут потрібне серце, що стогне звуками, яких не почути од жодного інструмента, жодного мандрівного автомата.
Я би зовсім не навів вам пісні, котру співала Катерина, бо ж без співу ніколи ви її не зрозумієте, та полковий суддя, вертаючись із «присутствія» і проходячи садом попід вікнами Катерини з наміром одвідати її, як звичайно, почув два рядки її пісні, на котрі не звернув би він і уваги, як на дитяче лепетання, коли б голос Катерини не виявляв почуття більше од слів. Зі співу її він зрозумів, що пісня безпосередньо стосувалася Михайла:
Ой засвіти, милий Боже, та на небі свічку,
Як мій милий буде плисти Дунай, бистру річку!..
— Так, саме так! — промовив суддя, осміхнувшися. — Жди, поки буде він «плисти Дунай, бистру річку!». Туди ворон і кісток його не занесе. Краще б ти, Катерино, замість Дунаю сказала: «Есмань, бистру річку», то це було б вірніше. Жаль тільки, що наша Есмань зовсім не бистра, та й свічки не треба світити: хіба нечистий понесе його в Глухів проти ночі!
Усе це казав суддя, проминувши вже те вікно, коло котрого сиділа Катерина, і мало турбуючись, що дочка його не чує.
— Так, Катерино, — сказав він, входячи до неї в кімнату, — краще скажи: «Есмань, бистру річку».
І він од щирого серця розсміявся.
Слід зауважити, що полковий суддя займався в колегії не самими лишень судовими справами. Кожна камера, що була під орудою якогось члена, мала другу кімнату, не таку простору, та куди цікавішу. Там замість готичного зерцала й купи паперу гострим поглядам чубатих та вусатих юристів увижалися різні закуски: кав’яр та балик, що його тільки-но привіз «із Дону» якийсь суплікатор або прислав у подарунок із Січі Запорозької який-небудь курінний отáман. Поміж тих ласощів не останніми були й свійські розкоші: холодна риба, приготована на різний манір з мистецтвом справді класичним, тепер уже забутим або втраченим, коли, на лихо, стала ширитися так звана європейська гастроно мія; також приливні гриби, солоні кавуни й рижики — улюблена серед українців передмова до обіду й приємна розвага за добродушною розмовою на всяку годину дня й ночі, коли дідівський кубок ходить колом. Та головною прикрасою цього поетичного боку урядового закладу були — як читальники й без мене могли здогадатися вже — важкі темні пляшки зі столітніми наливками; теперішніх подагриків прошу не судити ці наливки презирливо, бо теперішні наливки ще гірші за теперішнє вино. Тут же, немов пальми серед запашного гаю, стояли повні пива, меду та фруктового квасу глиняні й мідяні з довгими шиями глеки, подібні до яких можна було бачити на картинах, що являють домове життя ветхозавітних патріархів.
Пишні юриспруденти, з котрих кожен, мірою пихи й багатства, носив у гаптованому золотому поясі більшого чи меншого обсягу пузо, збиралися на цих «Єлисейських полях», котрі межували з судовим пеклом, і тим часом, як писарі їхні іржавим атраментом мережали папір, вони під приязний гомін дружньої розмови їли й пили не згірш од олімпійських богів.
Отже, суддя повернувся додому зовсім не так, як повертаються до своїх жінок теперішні урядовці якогось департаменту, змучені тяжкою роботою, бліді та голодні. В його погляді видно було, що він задоволений сам із себе; світ у цей час увижався йому, як великий пиріг під руку з жевжикуватою пляшкою в колі любих дітей-чарок та кубків різного віку. Він весело покрехтував, човгаючи своїми сап’янцями по білій липовій підлозі Катерининої спальні й перевалюючися з одного боку на другий, немов годована качка.
— Так, так, люба Катрусю, — казав він, підходячи до неї і простягаючи руку, щоб погладити її по щоці (улюблені його пестощі). — Есмань, бистру річку, а не Дунай. Ти вже й зажурилась, моя горличко, turtur mea, як каже, бувало, приятель мій, старий Чарниш… Що це? Сльози? Не гніви, Катерино, Бога! Прийде-бо ще твоя година плакати.
— Ох, милий мій Боже! — сказала Катерина, вся в сльозах, схопившися за руку свого батька й схиляючись до нього на плече головою.
— Катерино, люба дитино моя! Що ти робиш? Годі, бо ще й я здуру заплачу, як молода над наміткою.
— Ох, Боже мій! — казала Катерина, сідаючи на своє місце й закриваючи лице руками.
— Ну та чого ж, скажи ти мені на ласку, чого тут «Боже мій»? Чи варто з такою дрібницею турбувати Бога? Ніби йому нічого робити, як тільки повінчати якусь плаксійку Катерину з якимсь джиґуном Михайлом.
— Повінчати! — повторила Катерина. — Сира земля нас повінчає!
І сльози перебили їй мову.
— А це з якої? — спитав суддя, намагаючись зареготати, хоч сльози Катерини розхвилювали його, наче падали на саме серце. — Не встиг чоловік за місто виїхати, як ти й розплакалася, мов Рахіль за Йосипом. Та постій лишень: хай тільки приїде, я поспішуся з вашим весіллям, і ти сама побачиш, якщо не обридне він тобі за один рік гірше од гіркого хрону. Покійниця твоя мати все, було, жене мене з дому, а тим часом бестія хорунжий… Ну та що про це згадувати? Побачиш, як турне його старий сотник. Ото сміху буде! Хай тільки з’явиться.
