У грудні українське видавництво «Хто це?» представить читачам дебютну книгу Ольги Сідоріної-Вілкінс Gimme Shelter, назва якої відсилає до однойменної композиції гурту The Rolling Stones. Міський роман, що був створений з любов'ю до Києва, розказує про дорослішання молодої жінки на ім'я Віра, про кохання і становлення особистості на тлі переламних для країни часів — напередодні 2014 року. Важливим елементом книги стала музика, що розкриває почуття героїні та супроводжує ключові зміни в її житті.
В ексклюзивному інтерв'ю для Harper's Bazaar Ukraine Ольга розказала про створення першого роману, свій літературний процес і подолання сумнівів; докладніше розповіла про сюжет та ідейні акценти книги, а також про плани на наступний роман, присвячений темі людських стосунків, втрат, нерозділеного кохання і Криму.
Ви завжди знали, що хочете написати книгу і розвивати літературну кар’єру, чи це бажання сформувалося під впливом життєвого досвіду?
Я завжди писала і ніколи не ставилася до цього серйозно. Шлях героя за Кемпбеллом починається з відмови від поклику. У реальному житті ми часто відмовляємося від поклику — і лише зрідка наважуємося йти далі цим шляхом. Навколо завжди вистачає можливостей щоб відволіктися, не контактувати з цінним: чужі амбіції, які вимагають надзусиль для досягнення; заспокійливий поспіх уперед; гонитва за швидким дофаміном.
Коли війна увійшла у свою широку фазу, все це мерехтливе лушпиння осипалося. Разом із втратою безпеки в голові знову залунали знайомі з дитинства голоси. Кричали, що треба хапатись за будь-яку можливість, яка обіцяла повернути безпеку. І був поклик. Він не був найгучнішим. Але більше не було можливості його не чути.
Скільки ви працювали над своїм першим романом та якою була ваша письменницька рутина?
Я працювала над текстом п’ять із половиною місяців. Якась п’ятниця в кінці листопада 2024 року — мій останній робочий день, а вже в понеділок зранку я відкрила ноутбук і почала писати. Перші чотири з половиною місяці я робила тільки це — щодня, з ранку до вечора. А потім ще й уночі. І на вихідних — по кілька годин.
Я писала кожну главу послідовно, ніколи не пропускала — незалежно від того, «йшла» вона чи ні, подобалася мені чи дратувала. Я не чекала натхнення чи якогось особливого настрою. Просто працювала так, як працюю завжди, не думаючи, що творчий процес має бути чимось винятковим. Ймовірно, саме така дисципліна створила відчуття неминучості процесу. Зараз мені важко уявити, як я зможу написати щось ще, не приділивши тексту стільки ж часу й уваги. Хоча останній місяць письма я вже працювала й дописувала роман лише після основної роботи — вечорами та на вихідних. Тож, мабуть, це все ж можливо.
Не страшно було одразу братися за такий жанр, як роман? Чи мали ви власний страх «білого аркуша», і якщо так, як його долали?
У той момент, коли я вирішила писати, і протягом усіх наступних п’яти з половиною місяців, мене не лякало нічого, що стосувалося тексту. Його просто неможливо було зупинити. Мабуть, я стримувала цей текст так довго і старанно, що коли його час нарешті настав, він пролився з тією самою силою, з якою я не давала йому народитися всі ці роки. До того, як почати, я часто думала про сам процес: як його організувати, які техніки використати, як подолати страх «білого аркуша». По суті, усі ці роздуми й ритуали і були самим страхом, тільки замаскованим в дії. Насправді ж, як і в будь-якій справі — щоб почати робити, треба просто почати. Немає жодних інших шляхів. Це складно, але водночас звільняє. Коли я сіла писати, вирішила, що просто писатиму й не зупинятимусь, поки не закінчу. А ще пообіцяла собі відредагувати текст лише тричі — не більше. Після третього разу він має піти у світ. І якщо від цього він буде недосконалим, то й нехай. Принаймні буде живим.
Книга отримала назву, що відсилає нас до відомої пісні The Rolling Stones 1969 року «Gimme Shelter». Таку ж назву має бар, де головна героїня Віра знаходить спокій. Чому саме ця композиція? Яке місце вона займає у вашому житті?
Я знала, що в барі Віри звучатимуть The Rolling Stones — просто тому, що в моєму барі грали саме вони. Потім я замислилася над тим, якою могла би бути його назва, і згадала дві пісні: Sticky Fingers і Gimme Shelter. Перша мені подобалася своєю грайливістю — тим, що вона водночас і про щось брудне, і про щось, що хочеться облизати. Але одна з тем цієї книги — це пошук прихистку: у місцях, у подіях, в інших. Тож Gimme Shelter виявилася просто ідеальною назвою. Так, ніби всю історію з The Rolling Stones варто було вигадати лише заради цієї назви.
Знаю, що у книзі велика роль відводиться музиці і це відображено не тільки в назві. Ви навіть склали для видавництва авторський плейлист, у якому можна побачити треки The Doors, The Rolling Stones, Девіда Бові, The Beatles та інших легендарних колективів. Як музика в романі розкриває для нас героїню?
Музика для Віри — це код, за яким вона зчитує, хто перед нею: свій чи чужий. Це мова, якою вона спілкується з тими, хто здатен її зрозуміти. А ще — єдиний, вірний свідок її буття. Іноді тільки музика, яку слухає Віра, знає як насправді вона почувається. Люди бачать її у навушниках, і вона посміхається. А музика тим часом плине крізь неї й бачить сльозу, що повисла всередині. Музика, яка увійшла до плейлиста, з’являється в тексті у різні моменти життя героїв. Її можна слухати під час читання, створюючи емоційний об’єм історії. І, можливо, читач помітить: у певні миті музики стає менше — вона майже зникає.
Чи були у вас особисто ситуації, коли музика змінювала щось у вашій свідомості, відчутті світу чи ставленні до життя?
Музика, мабуть, — найважливіше для мене мистецтво. Як і Віру, вона рятувала мене у найтемніші часи. Допомагала згадати, хто я є у моменти, коли я починала занадто зачаровуватись чужими піснями. Були періоди в моєму житті, коли єдиним моїм співрозмовником був Нік Кейв у моїх навушниках. І цього було достатньо. Мені близьке розуміння музики як універсальної мови, як медіуму, здатного розповідати про те, що неможливо вмістити у слова, — який дає порозуміння між людьми, навіть якщо вони не знають мови одне одного.
Уявіть концерт на тисячну авдиторію, і ось та сама пісня лунає, і всі ці люди відчувають кожен щось своє, і всі разом щось спільне, якесь зерно, щось трансцендентне в повітрі. І слухачі підіймаються в небо разом з ним. Коли я втрачаю віру у світ і людство (а нині, на жаль, для цього є достатньо причин), правильна музика у правильний момент може повністю вивести мене з цього стану. Я чую її — і відчуваю: ні, людство ще не забуте, не покинуте божественним. Воно ще тут. Коли я слухаю Ніну Сімон, яка співає Who Knows Where the Time Goes, я думаю про смерть більше — але мені стає трохи менш страшно помирати.
Дія роману розгортається у 2010-му. Як ви працювали над відтворенням атмосфери цього десятиліття, переглядаючи архівні фотографії, можливо, особисті записи чи інші дані? Про що для вас цей період в історії України?
Мені здається, для того, аби розповісти історію, треба або знаходитись в її епіцентрі, або ж відійти від неї на певну відстань. Роман починається в Новорічну ніч, 31 грудня 2010 року, а закінчується — влітку 2015-го. Ці роки стали формуючими не тільки для мене особисто, чи для людей мого покоління, а й для історії незалежної України. Схоже, що десятиріччя виявилося вдосталь, аби повернутися туди і відрефлексувати, що ж тоді сталося. З одного боку, щоб зануритися в атмосферу того часу, майже не довелося нічого робити. Іноді мені й досі здається, що 2011-й був не чотирнадцять років тому, а буквально вчора. Але, з іншого боку, деякі побутові деталі й соціально-історичні події було важко згадати. І це стало для мене знахідкою. Адже ще одна з тем книги — пам’ять. Те, як визначальним для того, ким ми є, стають не факти, а наша пам’ять про них. Як саме пам’ять є єдиним надійним місцем, де можна зберегти цінне, і водночас — як вона безупинно нас підводить.
Іноді здається, що ми, українці, приречені на постійну історичну амнезію, що кожне прозріння з часом засинає. Переглядаючи власні записи тих років, я була здивована, наскільки — умовно кажучи — радикальною була тоді, і як безслідно це все стерлося за якихось кілька років. Я часто думаю про те, яким стане суспільство після великої війни. І перспектива забуття лякає мене своєю реалістичністю.
Віра — молода жінка, що має непрості стосунки з батьками. Це роман про пошук себе та своєї ідентичності? Які ще теми (особисті та соціальні) він зачіпає?
Коли я починала писати, головною темою був пошук себе, своєї ідентичності — цього необхідного дозволу бути. Але з часом текст дедалі більше почав говорити про інше. Про страх забуття. Про стосунки між людьми, які ми так часто намагаємось категоризувати, розкласти по коробочках, хоча вони не створені з такого матеріалу, який можна вкласти у форму. Вони іншого агрегатного стану. У романі багато соціального, але, як це часто буває в житті, воно залишається десь на тлі, поки ми шукаємо відповіді на запитання, які нас хвилюють, у місцях, де їх насправді немає.
Події Майдану й Революції Гідності відіграють у книзі важливу роль, проте це не історичний роман, а радше інтимна історія про те, як ці події пережили й запам’ятали мої герої. Він — про парадокс контролю, у якому «той, хто контролює», залежить від того, кого контролює, бо саме він наділяє його владою. Про щоденну жорстокість, яку ми вчиняємо і не помічаємо, постійно уявляючи себе головними героями фільму, що крутиться у нас в голові. І авжеж, ця книга — про любов.
Книгу також визначають як «міський роман», отже Київ та його атмосфера є її важливим елементом?
Безумовно. Я дуже люблю Київ. Ще до повномасштабної фази війни я мала можливість подорожувати, жити за кордоном — і завжди, навіть коли в Україні не було «до кого» повертатися, було це місто і моя потреба повернутись до нього. У ті роки, коли відбуваються події роману, для багатьох єдиним способом «виграти» в житті залишалася можливість емігрувати. Я свідома своїх привілеїв, але для мене завжди було пріоритетом жити в Києві. Я люблю Київ і пам’ятаю його. Він любить і пам’ятає мене. Саме цю любов мені хотілося вкласти в текст. І я щиро сподіваюся, що читачі її відчують.
Скільки у книзі особистого/автобіографічного? Наскільки важливо для вас було занурити героїню у знайомий для вас контекст?
Я думаю, що будь-який текст, якщо він живий, завжди виростає з реальності — з того, що ми бачили, відчували, прожили. Я обираю писати лише про те, що знаю. Розумію, що це не є обов’язковою умовою письма, але інше мені просто нецікаве. У Gimme Shelter є моменти, які могли б трапитися зі мною, і є ті, що ніколи не могли. Але всі вони правдиві у своєму сенсі. Для мене важливо було не відтворити факти, а передати певне відчуття, що живе в мені, і зробити це правдиво. Gimme Shelter безумовно розповідає про те, що ставалося зі мною, але не про факти моєї біографії, навіть якщо певним чином перетинається з ними.
Як формувалися ваші літературні смаки, які письменники мали вплив на ваше життя? Кого вважаєте найцікавішим серед українських та закордонних авторів і хто для вас найближчий?
Коли я роками працювала «в стіл», бажання писати здебільшого з’являлося тому, що я любила читати, надихалася улюбленими авторами, захоплювалася творами «великих». Як не парадоксально, саме це й заважало мені створювати власне. Я зростала в парадигмі двох простих і непорушних «мудростей»:
1. «Якщо не пишеш як Достоєвський — навіщо писати?»
2. «Можеш не писати — не пиши».
Цей великоросійський підхід чудово навчав уникати відповідальності — і за власне життя, і за власну творчість. А потім прийшла війна. І разом із нею — визвольна революція свідомості, яка зі швидкістю підльоту балістики рознесла вщент усіх цих толстоєвських і їхню некрофільну, патріархальну
гидоту. І з’явилася свобода писати. Не з натхнення, а з непокори: проти насильства, проти постколоніальних ієрархій, проти самої ідеї, що жіноча історія — надто мала чи надто тривіальна, щоб мати значення. Я навіть сама не усвідомлювала наскільки глибоко впевненість у цьому насправді була в мені. Бажання писати народилося в ту мить, коли я відчула: мова може бути одночасно і зброєю, і прихистком. Kill your darlings — убий своїх коханих, як то кажуть. Але є нюанс.
Мене зачепила ваша фраза «Процес створення — це біль. Приємний, солодкий біль, якого хочеться ще і ще». Чи могли б ви докладніше розказати про власні сумніви, творчі пошуки і як знаходили свої точки опори, працюючи над дебютною книгою?
У процесі створення доводиться стикатися зі своєю тінню, з почуттями, які хотілося забути, з вчинками, якими не пишаєшся. Треба знайти емпатію до тих, на кого раніше легше було повісити просту етикетку і йти далі, осяяною тепленьким світлом власної зверхності. Усе це доводиться діставати з себе, аби було чим наповнювати своїх героїв. Це потребує зусилля — і не завжди приємного. А ще потрібно прийняти власну недосконалість — як авторки. Дати текстові жити, не досягнувши ідеалу. Відпустити його і себе, ризикнути не видатися кращою, ніж є. Я відредагувала свій текст тричі, а потім сказала собі: тепер він більше не мій. Хай буде. Авжеж, був страх: що він вийде невдалим, що комусь буде неприємним. Але, чесно кажучи, усе це відступило перед силою самої історії, яку вже неможливо було не розповісти. Мабуть, її час для мене настав. Інший аспект болю в творчості — це емпатія й асоціація зі своїми персонажами. Як авторка ти хочеш, щоб їх любили.
За чотири з половиною місяці, коли я не робила нічого іншого, крім письма, цей текст став для мене реальнішим за саму реальність. А коли робота завершилася, я відчула щось на кшталт синдрому відміни — і неймовірну тугу за своїми персонажами, які наче застрягли в лімбі: уже не жили зі мною, але ще не переїхали до тих, хто оживить їх читанням. Так, це було болюче, і я хочу відчути це знов. Я вірю, що текст певним чином має викликати біль і в читачів — але не по-людоїдськи, не псевдохристиянськи, як це заведено, знову ж таки, в російській літературі. Я думаю, текст має боліти загоювально. Як коли защемило шию, і тобі її розім’яли теплими сильними руками.
Як роман «Gimme Shelter» змінив вас? Чи є відчуття, що він став лише початком і є готовність продовжувати писати? Можливо, навіть є розуміння про що будуть наступні твори?
Процес написання цього роману, завершення його, зворотній зв’язок від видавництв — все це подарувало відчуття наближення до цінного. Думаю, цей досвід не змінив мене, радше вирівняв траєкторію мого життя. Я ще не знаю, яким буде відгук читачів, але вірю, що саме контакт із читачем має потенціал до великих змін. Наразі я працюю над своєю другою книгою. Вона буде про стосунки між людьми, про втрати, відповідальність, а ще про літо, останнє нерозділене кохання і Крим.
Зробити передзамовлення книги «Gimme Shelter» можна на сайті видавництва.
Текст: Катя Теллер
