Український письменник та поет Майк Йогансен народився в Харкові та належить до авторів доби Розстріляного відродження. За життя Йогансен, що був одним із засновників літературного об'єднання ВАПЛІТЕ, видав десять прозових книг і вісім поетичних збірок. Письменник володів латиною, англійською, німецькою, французькою та іспанською та працював не тільки над власними творами, а й над перекладами Вільяма Шекспіра, Фрідріха Шиллера, Едґара Аллана По та інших відомих авторів.
Майк Йогансен був сміливим у своїх творчих пошуках. Для віршів поета характерне романтичне звучання. Він описував красу повсякденності, експериментував з формою, вдавався до містифікацій та парадоксів. У текстах Йогансена є місце не тільки для піднесеного, а й для сатиричного, химерного та абсурдного.
У серпні харківське видавництво Vivat випустить нову збірку творів письменника «Ситутунга», названу на честь однойменного оповідання 1936 року. До книги увійшли тексти, сповнені гумору та іронії, що запрошують до інтелектуальної гри. У цьому виданні Майк Йогансен постає різним: звертається до жанру фейлетону у творі «Театральна фізкультура», вправляється в гуморесках, бентежить читачів циклом оповідань «Поява, пригоди і смерть Макла Паркера», де американці розповідають свої уявлення про Україну — край художників; і, нарешті, дивує романом «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію».
Пропонуємо познайомитися ближче з творчістю письменника, прочитавши оповідання «Ситутунга».
Ситутунга
Навчитель географії й зоології в Мецівському колежі мсьє Дьєдон Мва Келькшоз-а-Манже вийшов полювати жайворонків у повному мисливському рихтуванні. Була неділя в місяці квітні, крізь середньовічні вікна колежа сонце щодня прогрівало аж до серця чорний сурдут учителя, навіть зацвíлі мури ставали теплі, він, виходячи з класу, торкався їх схвильованою рукою. Надходила велика пора полювання, і кожного разу дзвінок на перерву нагадував йому дзенькіт жайворонка.
Кров войовничих предків, лицарів та ловців, пульсувала в жилах Дьєдона Мва Келькшоз-а-Манже. Прадід його і однойменець сеньйор Дьєдон був грозою свого власного егоїстичного, авторитарного, антигромадського роду Мва. Він полював вовків, у нього знаменитий був смик волохатих бретонських псів, і околишні селяни ховалися в тремтливих лісах Де Во і Дез Оньйон, зачувши звук великопанського рогу.
Ще старовинніший був рід його прабаби. Келькшози, вигнані Олівером Кромвелем з вікодавніх горяних сідал своїх навколо Лох-Ломонду, оселилися поблизу Меца в Мезьєрах і з достеменно кельтицькою жадобою, збройно і грошовно ограбували навколишнє населення. Як Мва були лицарі-ловці, так ці були лицарі-лихварі і добиралися вже до горлянки самим безпечним сеньйорам роду Мва. Коли несподівана шлюбна унія страшного Дьєдона з блискучою Аделіною Келькшоз поклала край ворожнечі і з’єднала силу і багатство двох наймогутніших родів. Далі три революції підірвали добробут фамілії, і мисливське рихтування останнього Дьєдона Мва Келькшоз-а-Манже було вже зовсім не аристократичне.
В числі того рихтування навіть порізана на акуратні клаптики газета була не зовсім аристократична. Це був «Petit Parisіen» — бульварна катеринка, повна неймовірних авантур і ймовірних пліток.
Але саме ці клаптики були повні правди, на цей раз ефектнішої від усякої брехні, правди про гітлерівський терор у Німеччині, про єврейські погроми, яких ще не бачив світ, про винищення робітництва, якого ще не знала історія.
З двоїстим почуттям навчитель учора читав цю газету. З одного боку, він був патріот і боявся німецьких націоналістів, боявся реваншу за Версальський мир. З другого боку, він був патріот — і ненавидів євреїв і боявся робітників, боявся, щоб безбатченки, інтернаціоналісти, комуністи не позбавили його і його країну славних родових традицій.
Слабий фізично, книгочий і буквогриз, навчитель любив своє мисливське рихтування. З рушницею в руці, з ременями навхрест пліч він почував себе ловцем, сливеться лицарем. Ще бувши малим, він палицею збивав голови німцям, мусульманам, євреям, неграм у буйних бур’янах колись розкішного Шато Мва, де тепер був колеж. Цей небоєздатний викладач через усе своє життя мріяв про бої — з мільйонів таких людей складаються кадри, на які спирається націоналізм.
І тепер він любовно стискав у руках рушницю з дамасковими дулами роботи Вернея і Карона, єдиний спадок колишніх велепишних днів — це була добра зброя. Дьєдон хотів би за честь свого краю бити з неї німців, євреїв, комуністів, як куріпок. У нього була навіть своя теорія, що легше боротися з революціями, озброївши армію і жандармів дробовими рушницями.
У лівій кишені його мисливського жакета був сенегальський табак у гумовому кисеті і папір у яскравій обкладинці — там намальована була сцена розстрілу комунарів біля стіни цвинтаря Пер-Лашез; браві, елегантні драгуни в червоних штанах розстрілювали обірваних, скоцюрблених пролетарів, як дичину, як жайворонків; улюблений герой Дьєдонів, генерал Галіфе, командував, спершися на ясну кавалерійську шаблю — двадцять п’ять років посполу навчитель купував цю саму папірку в яскравій обкладинці — малюнок збуджував у ньому героїчну кров його славних предків.
У правій кишені того ж сірого жакета було кругле дзеркальце вабити жайворонків. Умонтоване в спеціальну машинку, воно могло крутитися під променем сонця, принаджуючи спраглого жайворонка, як на воду. У рюкзакові на спині були харчі на цілий день, похідна сковорода, скілька цибулин, провансальська олія і навіть книжка, щоб читати, якщо полювання буде не дуже жваве.
Книжка та була найменш аристократична річ у мисливському рихтуванні навчителя географії та зоології, бо це був подарунок від парвеню, професора зоології Лоранса, славетного вченого, друга Анатоля Франса, атеїста, зв’язаного з комуністами, сина єврейки і тьйонвільського коваля, того самого Лоранса, що колись був учнем Дьєдона Мва Келькшоз-а-Манже, а тепер був покійник, і труп його зогнив не в Пантеоні, а десь у диких нетрях під час африканської експедиції. При ньому знайшли нескінчений рукопис.
Майк Йогансен
Але мисливець уже перестав думати про своє рихтування, ідучи рівним гудроном тьйонвільської дороги. Він ступав поквапливо, весняне сонце робило йому реверанси з чисто вимитого, як класна дошка, неба, на вишнях пав білий цвіт, і десь згори він уже чув скляний дзенькіт далекого жайворонка. Він був задоволений з поведінки природи, він поставив їй найвищий бал.
Він і надіявся, і боявся. Забагато розвелося мисливців останнім часом. Уже не раз він вертався додому без єдиного жайворонка, несучи якусь собі жовтогрудку, горобця або ластівку. Його предки більше полювали вепрів, ніж він жайворонків.
Підстібуваний страхом і заспокоєний надією Дьєдон почав запарюватись під щораз гарячішим квітневим сонцем. Уже був південь, і пора було починати. Ще він не дійшов Сен-Пріва-ла-Монтань, але високочолі дуби Марі-о-Шен уже ясно виднілися праворуч дороги, тут були лани орендарів із Сен-Пріва, фермер у дерев’яних пантофлях наганяв коня, впряженого в сівалку, — це був великий лан далеко від Меца. Сюди мало хто добрідав з мисливців, і, вибравши кущик край бічної дороги, Дьєдон став лаштуватися.
Під кущиком він поскладав свої речі, розстелив дощовичка, щоб сидіти на сируватій ще землі, і відійшов на десять кроків накручувати дзеркальце-принаду. Годинникового механізму, що поволі повертав дзеркальце, ваблячи жайворонка виблиском чистої води, вистачало на п’ятнадцять хвилин. У далекі старі часи, коли мало ще було мисливців, Дьєдонові щастило убивати по п’ять-шість жайворонків на день за допомогою цієї нескладної машинки. І тепер у нього було із собою пів сотні патронів, але він з острахом думав, що, може, не доведеться вистрелити й одного: мисливців побільшало, дичини порідшало, а яка була, стала хитра і сторожка як ніколи. Дьєдон накрутив механізм і повернувся до кущика. Нарубавши великим ножем гілля, він повтикав його в землю, дбаючи, щоб листя нависало і над головою. Зеленого фетрового бриля свого він теж замаскував листям і сів чекати з рушницею напоготові, немов викликавши учня, що не вивчив загаданого уроку.
Поволі плив день над ріллею, фермер у дерев’яниках уже вп’яте повертав коня, механізм уже накручувано скілька разів, а все ще ні один жайворін не підлетів до дзеркальця. Десь вони були: зрідка чути було прозоре цвирготіння, десь у блакитній повені стояв невидимий птах з розпростертими крильми, але нічого не було видко, і навіть дзвеніння те часом ущухало, розтавало в синій порожнечі, немов десь на задній лаві шкідливий учень дзвенів обережно і потайно сталевим пером. Треба було чекати до вечора, і Дьєдон, зітхнувши, одіклав рушницю так, щоб була напохваті.
Уже дуже кортіло курити, він зчувся, що він не в класі, звичним рухом він добув табак і акуратно скрутив цигарку так, щоб трохи грубша була на тім кінці, де запалювати. Закуривши, він підсунув під спину рюкзака, витяг затерплі ноги і розгорнув книжку Лоранса.
«…Ми продали ослів у Тете, соннивому, тихому португальському містечку при великій річці Замбезі. Ми переправилися через Замбезі і за 160 миль від португальського містечка Тете ступили на територію Північно-Східної Родезії близько міста Міссале. У форті Джеймсон 20 липня я найняв ще 26 носіїв мало не виключно з племені авемба, бо між ними і іншими племенами точиться смертельна боротьба і такий караван, у якому є і авіса, і авемба, рідко гаразд завершує свою путь. Все ж таки мені не пощастило мати людей одного племені, мій головний ловець Том був з племені ягуа, з попередніх носіїв було кілька душ з племені авіса.
Люте й войовниче плем’я авемба було підкорило собі всі околишні народи, й авіса зберегли свою територію тільки в однім місці на норд-захід-норд від Мпіки. Авемба — це високі ставні люди, вони татуюють собі лоба і лице, виголюють волосся, залишаючи чілку серед лоба. Одрізання вух, вирізування повік, ховання живих жінок з тілом ватажка є звичайні в них речі, і мені розповідали, що ватаг Лучемба буквально покрив своє шатро грудьми жінок.
Ми посувалися стежкою від форту Джеймсон у напрямі Мпіки, скрайнього посту, де є англійці. На п’ятий день ми переправилися через велику ріку Луангву і дійшли горяного пасма Мучинга помежи двох рік, які вливаються в Луангву і назов яких я не міг знайти ні на одній карті. Саме-бо річище Луангви вище від певної точки позначається на карті пунктиром і тільки коло кордону Танганайки знову стає відома її путь.
Носії мені коштували недорого — кожен з них одержував півтора шилінга на місяць в англійській монеті, але я мусив їх годувати, і ми відійшли від ріки, ідучи слідами слонів. Треба було перейти високе межиріччя, сухе й палюче, отже, двадцять носіїв несли калабаші з водою.
Напившися, слони часто відходять за тридцять-сорок кілометрів від річки, але іншого виходу для мене не було — я мусив спробувати вбити слона на м’ясо для своїх тридцятьох носіїв.
Том, мій головний ловець, зломив тростину і зміряв слід найбільшої слонової ноги. Він похитував головою: слід був не досить великий і не дуже свіжий, слони були тут удосвіта і могли пройти вже з пів сотні кілометрів углиб межиріччя. Усе ж таки ми вирушили в путь; попереду Том, за ним я з біноклем, далі двоє найдужчих носіїв з рушницями, а далі йшли авемба з водою.
