Українська письменниця Олена Пчілка (справжнє ім'я Ольга Петрівна Косач) походила зі славетного роду Драгоманових, відомого ще з часів Гетьманщини. Вона знана не лише як письменниця, а й як меценатка, етнографка, фольклористка і громадська діячка. У 1887 році разом із Наталією Кобринською авторка видала у Львові першу в Україні феміністичну збірку: альманах «Перший вінок».
Олена Пчілка записувала пісні, обряди, народні звичаї, збирала зразки народних вишивок та на основі своїх досліджень видала книгу «Український народний орнамент». З 1883 року вона почала друкувати вірші та оповідання у львівському журналі «Зоря», а за три роки представила першу збірку поезій «Думки-мережанки». Серед найвідоміших творів письменниці «Товаришки» (1887), «Світло добра і любові» (1888), «Соловйовий спів» (1889), «За правдою» (1889), «Півтора оселедця» (1908) та п'єса «Світова річ» (1908).
Олена Пчілка
До книги «Маскарад» харківського видавництва Vivat, увійшли обрані прозові тексти авторки, в яких по-різному представлені жіночі образи. Її героїні — це панночки й селянки, дівчата і заміжні жінки. Вони ніжні, вразливі, розкуті, вольові або, навпаки, обмежені й сварливі, та найважливіше — усі вони «об'ємні» та живі. Одні з них протистоять традиційному патріархальному ладу і сміливо торують собі шлях до самореалізації. Інші стають заручницями стереотипів. Письменниця описує виклики своєї епохи, які, втім, не здатні зруйнувати мрії її персонажок.
До книги зокрема включили соціально-психологічне оповідання «Пігмаліон», у якому авторка переосмислює давньогрецький міф, твори «Товаришки» та «Поезія в стилю “модерн”», присвячені темі емансипації. Поряд із сильними героїнями авторка виводить постаті жінок, залежних від своїх чоловіків («Маскарад»), від колег по роботі («Півтора оселедця»), суспільних та релігійних обмежень («Біла кицька», «Артишоки», «Рятуйте!»). Для кожної розповіді вона влучно підбирає тональність: від іронічно-сатиричної до співчутливої.
Пропонуємо прочитати уривок з оповідання «Маскарад», що дало назву збірці, та краще познайомитися з творчістю Олени Пчілки.
Олена Пчілка з донькою Лесею Українкою
Уривок новели «Маскарад»
Що у печі та горщик кипить,
А в запічку та дитя кричить,
А у хаті та буркун бурчить!..
Жіноча пісня
Морозний тихий день. Київські вулиці пишають зимовою красою: вони посріблені морозною млою, і крізь неї, мов артистичні малюнки на склі, виступають узгір’я з поетично перемішаними оздобними будинками, з рядами тонковітих дерев, застиглих у здоровому повітрі, вкритих дрібним легким інеєм. Минаючи зблизька химерні київські будинки розмаїтого смаку, бачиш, як їх штучні лінії виступають ще виразніше, означені білими сніговими смужками, що стонка позалягали по заломах, амбразурах та піддашшях; башточки здаються ще стрункіші, висячі залізні ґанки ще прозоріші. Ясна днина весело грає по тій будівлі, по деревах бульварів; дрібні морозні скалочки блищать вулицею, немов скачуть попід ногами, звеселяючи путь.
Пішоходців же йде вулицями багато; доба гарна, у міру морозна й тиха, день святковий — свято рокове, останнє в ряді різдвяних свят, — Водохреще. Отож дозвільний люд густо висипав на вулиці скористувати з дозвілля і гарної днини.
На Хрещатику, тій найбільшій жилі київського дозвільного життя, аж гомін стоїть від гуторки проміж тою юрбою, що посувається лавою вздовж тротуарів. Так, чутно веселий гомін, маячать показні убрання, мигтять утішні усміхи, щирі й приховані погляди…
Спускаючись до Хрещатика боковою вулицею, йшла одна пані. Постать її нічим видатним не кидалась у вічі: ні великою чепурністю, ні великою недбайністю. Пані була молода, однак не хизувалася тим, що вона може не боятись морозу; вона була одягнена в грубеньке, не дуже-то модне хутро, нап’ята була хусткою поверх простенької смушевої шапочки, її зарукавчик і взуття були теж самі звичайні. Однак було в постаті тої молодої пані щось таке, що звертало на неї увагу деяких перестрічних молодиків, — мабуть, те, що так принадно видніли з-під сивих смушків її темні гарні брови й карі очі з ясним, тихим поглядом; очерти обличчя її мають досить тонкості, а блідість немов прозорого лиця, злегесенька торкнутого на свіжому повітрі рум’янцем, чинила естетичне враження. Тим-то недаремно спинялось інше пильне око на тому обличчі, окритому простенькою білою хусткою. Постать і похода молодої пані були поважні; вона йшла очевидно за ділом, мало звертаючи уваги на перестрічних і простуючи до певної мети.
Так, мета її була певна: вона хотіла купить дещо для дому й для дітей; ось вийшов чай, та треба купити канви й заполочі, та фартушка для Манюсі, та осібного мила «хімічної лабораторії» для обох дітей… От, звичайний собі клопіт, самий звичайний!.. А проте певний і пильний, бо можуть задля свята позачиняти магазини: хутко зійде третя година дня!
Пані вже на Хрещатику і зникла в густій юрбі, всилу пробираючись поміж тими людьми, що в більшій часті своїй зовсім не думали поспішатись та не думали й про те, що комусь іншому треба спішитись.
Справивши своє діло у двох магазинах, пані йшла вже вільніше. От вона стала перед вікном парикмахерського магазину, подивилась на збаночки й скляночки і, помисливши трохи, увійшла в магазин.
Там за перегородкою праворуч ішла пильна робота: чути було гомін, цокали ножиці; а в самім магазині стояв за прилавком продавець і занятий був торгом. На прилавку було розкидано маски, маскарадні убрання; їх оглядала якась, либонь, химерна покупниця в гарній ротонді та в штучнім капелюшку на високо задертім волоссі; вона недбайно перевертала увесь той маскарадний мотлох, голосно мовлячи дзвінким голосом:
— Ні-ні! Це все не те, чого мені треба!.. Бог знає що! Якесь усе перісте, без смаку і навіть якесь то все старе!.. Краще всього, якби у вас було собі просто чорне доміно!
— Доміна нема, всі вийшли! — немов перепрошуючи, відповів продавець, нахиливши свою прилизану голову; потім спинив питаючий погляд на нашій пані, що ввійшла і стояла край прилавка, дожидаючи своєї черги.
— Є у вас мило хімічної лабораторії? — спитала вона, коли продавець повернувся до неї.
— Аякже, є! — відповів продавець і метнувся набік.
Зоставлена ним нарядна дама повернулась на голос тієї, що прийшла, і, прижмуривши свої очиці, пильно поглянула на неї. Далі підчернені її брівки і рожеві губки ворухнулись привітно і вона мовила трохи здивовано:
— Ах, це ти, Саню? Я спершу не пізнала тебе!.. Здорова! Як ся маєш? — Дама простягла галянтну ручку в щільній свіжій рукавичці. — Як це ми тут зустрілися? Ха-ха-ха!.. Давно не стрічались! Ха-ха!.. А втім, я дуже рада, бо тебе зовсім неможливо де-небудь побачити!
— Нащо ж «де-небудь»? Я завжди дома і там мене зовсім не трудно побачити! — відповіла усміхаючись наша пані Олександра. (Будемо звати її так, коли приятелька назвала її Санею.)
— Може бути… Але ж я все ніяк не зберуся!.. Ну, та пожди, я колись прилину до тебе! Пам’ятаєш, як восени я зовсім задурила тебе — цілий день у тебе сиділа! От, нехай знов явлюсь незабаром!
— Прошу!.. А це ж ти куди збираєшся? В маскарад чи що? — спитала Олександра.
— Ах, у маскарад, у клуб!.. — клопітно зітхнула дама. — Та от біда моя: доміно ніяк не можу знайти! Всюди все розхватали, бо цього вечора аж три маскаради в городі!.. Я вже вмисне замовила б зробити мені доміно, та сьогодні ж свято, ніхто не візьметься робити!.. Така досада!.. Хіба вже знаєш що? — мовила дама раптом, оживляючись. — Візьму я матеріал, у мене навіть дома дещо знайдеться, та й заберусь до тебе; а ти мені допоможеш пошити доміно! Ти не відмовишся? Ні?..
— От цього не знаю!.. Я зроду доміно не шила, навіть, правду кажучи, ніякого розуміння не маю, яке воно має бути! Далебі, зроду його не бачила! — відповіла пані Олександра, сміючись.
— Ах, це пусте! Нема там чого знати! — замахала рукою її знайома. — Аби тільки ти схотіла помогти! Доміно — це просто як-небудь зчеплена хламида! Я знаю і тобі розкажу! Так-так, серденько, аби тільки ти схотіла мені пособить!.. Так і буде. Я от забіжу, спитаюся в скількох місцях, там далі, і коли ніде не знайду нічого придатного, то й явлюся до тебе! От бачиш, вийде, що я навіть дуже хутко одвідаю тебе! Ну, до побачення, треба поспішатися!
По тій мові щебетлива дама приязно стиснула руку пані Олександрі і, зграбно загорнувшись у ротонду, жваво вийшла з магазину.
Пані Олександра зосталась із усміхом на устах. Та щебетуха, її колишня шкільна товаришка Агата, завжди будила в ній веселий настрій.
Після школи доля дала їм обом різне становище життя; однак зоставалися між ними ще якісь давні зв’язки, що не могли бути порвані. І завжди, зустріваючись хоч би й припадком, обидві пані мінялися щирою й веселою розмовою.
«Невже вона справді приїде до мене шити те доміно?» — думала, усміхаючись, пані Олександра і мимоволі глянула на маскарадні костюми та на маски, що зостались на прилавку. Думка її самохіть перейшла взагалі до маскарадної забави: «І вбираються ж люди в отаке!» — мислила вона, поглядаючи збоку на дивовижне манаття. — «Що ж, утішаються люди! Видно, єсть потреба повеселитись чи хоч подуріти трохи!»
Далі пані Олександра одвернулась від тих лахманів і уважно занялась вибиранням мила для своїх малих — для того «вродливчика» Васі і «кудлаточки» Мані: яке б то було для їх найкраще?.. Купила сулемового.
Хрещатицькі справи впорані. Пані повернула вже з Хрещатика на бокову вулицю; вона йшла досить хутко, бо трохи змерзла, та й дома хотілося скоріше бути.
Аж ось вона мимоволі спинилась: просто назустріч їй ішов її давній знайомий, пан Леонтовський. О, вона з першого погляду пізнала його!.. Ще б пак не пізнати!.. То ж колись… колись він залицявся до неї, як ще вона була не замужем, а він був молодим офіцером. Він часто бував у них, там, у повітовому місті, часто танцював із нею на вечорах. І вона тоді не цуралася його… Ну та мало до кого не залицяються молоді офіцери, мало з ким не танцюють молоді дівчата!..
