Харківське видавництво Vivat анонсувало вихід книги американської сучасної письменниці Лізи Сі «Жіноче коло пані Тань», у центрі якого образ видатної жінки. Історичний роман натхнений біографією обдарованої китайської лікарки XVI століття Тань Юньсянь. Це багатошарова оповідь, що занурює читача в культуру і традиції династії Мін, розказує про жіночу дружбу і торування свого шляху в умовах суворого патріархального суспільства.
Книга хронологічно охоплює все життя Тань Юньсянь. Після смерті матері майбутню лікарку разом із братами й сестрами відправляють до маєтку Золотого Світла. Там мешкають дідусь і бабуся героїні — подружжя кваліфікованих лікарів і дуже заможних людей. Бабуся вирішує навчати онуку медицини, що в майбутньому змінить її долю.
Пані Тань видали заміж за домовленістю і намагалися обмежувати в її прагненнях та спілкуванні з найкращою подругою — акушеркою Мейлін, однак вона не зупинилася. Героїня таємно врятувала не одне життя в будинку свого чоловіка. Врешті Тань Юньсянь приймала пологи в імператриці та стала настільки успішною, що в 1511 році опублікувала автобіографічну розповідь — це найстаріша відома медична книга, написана жінкою в Китаї.
У своєму романі Ліза Сі осмислює тему гендерної нерівності та випробувань, які довелося пройти героїні. Зокрема, авторка нагадує про жорстоку традицію бинтування ніг, що давала змогу насильно зупинити ріст ступні (маленька жіноча нога вважалася еталоном краси та запорукою вдалого шлюбу). Ця процедура, що завдавала жінкам щоденного болю, практикувалася аж до XX століття.
Пропонуємо детальніше ознайомитися з виданням Лізи Сі, прочитавши уривок з книги, що стала бестселером The New York Times.
Без бруду не було б і лотоса
«“Кай, кай, кай!” — кричать скопи на острівці ріки. Гарна й порядна молода пані — гідна господарю пара», — декламую я.
Дідусь Тань сміється, коли я доходжу до кінця першої строфи «Повітря рибних яструбів» із «Книги од». Йому до вподоби слухати, як я декламую вірші чи наспіви із класичних текстів, особливо вечорами, коли він дозволяє собі випити вина. Дідусь звертається до бабусі Жу, яка сидить по той бік чайного столика:
— Хіба цей вірш розповідає про те, як молодий вельможа знайшов добру й чарівну дівчину? А може, це критика уряду, алегорія на королеву Тай Си, яка була досконалою та обожнюваною дружиною короля Веня? А може, це взірець того, як люди мають поводитися в опочивальні?
Вона відмахується від нього.
— А може, не варто обговорювати це у присутності Юньсянь? Вона ще замала.
— Але ж вона розумна!
Дідусь затискає бороду між великим і вказівним пальцями.
— Ти захвалюєш її, ще й так красномовно, — кепкує бабуся.
Вони обоє мене обожнюють, але найбільше часу я проводжу з бабусею. Хоча пристойність вимагає утримувати дистанцію, їй подобається, коли я поруч. Бабусині обійми та поцілунки суперечать усьому, чого мене вчили, але мені однаково це подобається.
— Я довго чекав на внучку, — каже дідусь.
Попри те, що в кімнаті лише ми, він одягнений відповідно до статусу. На квадратному клапті грудей верхньої мантії вишито пурпурову качечку-мандаринку, котра сповіщає світові, що він державний службовець сьомого рангу. Основу капелюха зроблено із чорного, а верх — з рубіново-червоного шовку.
— Ти маєш на увазі когось, хто розважав би тебе, — каже бабуся.
Дідусь киває, визнаючи, що вона має рацію.
Бабуся поблажливо усміхається, перш ніж повернутися до книжки, яку проглядала. Ми в аптеці, де пахне травами. У приміщенні є три аптечки з грушевого дерева кольору теплого бурштину, кожна з десятками маленьких шухлядок і трьома великими шухлядами знизу. Вони стоять обіруч, так близько, що до них можна дотягнутися. Гарно виведені ієрогліфи позначають, яку траву, мінерал чи кістки покладено в кожну шухляду. Збоку всю стіну займають стелажі, заставлені глиняними глеками, кошиками, бляшанками. На протилежній стіні висять анатомічні схеми, що показують меридіани від голови до ніг, збоку, ззаду, спереду тіла людини. Під ними — ряд стільців, виставлених у рядок, для пацієнтів, які приходять на лікування. За високим столом у центрі кімнати бабуся і дідусь стоять тоді, коли зважують і змішують суміші. Чайний столик невеликий, але за ним вони проводять більшу частину дня. Вони ставляться одне до одного з любов’ю та повагою, при цьому не зронивши жодного слова.
— Я думаю про дружину твого небожа, — каже бабуся, офіційно переводячи розмову на інше.
— Пані Хван вагітна вшосте, але у неї почалася кровотеча й проблеми із сечовипусканням.
Пані Хван. Не впевнена, чи знаю її. Як і всі заміжні жінки, включно з моєю бабусею, вона носить родинне ім’я.
— Ти впевнена, що пані Хван вагітна? — питає дідусь.
— Чоловіки вважають, що складно визначити, чи вагітна жінка. Іноді це справді так. Але два місяці тому, щоб упевнитися, я напоїла її чаєм із кореня любистку та листя полину. — Бабуся виставляє вперед підборіддя. — Коли жінка випила його, дитина заворушилася, як і мало б статися.
— Дай пані Хван самій виносити й народити дитину, — закликає дідусь. — Як і інші лікарі, я вважаю, що найкраще пологи проходять природно. Коли цвіт вповні й диня кругла, плоди опадають самі собою. Ми бачимо це в садах, спостерігаємо й у тварин. Ви ніколи не почуєте, щоб мавпа помирала від труднощів при пологах. Отож цього не повинно відбуватися і з жінками. Складні пологи трапляються тоді, коли хтось намагається контролювати чи прискорювати їх.
Бабуся зітхає.
— Так може казати лише людина, яка не переживала пологів.
— Можливо, засіб, щоб угамувати її ці…
— Утихомирити? Жінці, у якої проблеми з палацом дітонародження? Сумніваюсь.
За чутками, — як мені казали, правдивими, — дідусь одружився з бабусею тому, що вона походила з давнього роду лікарів. Зрештою, усім вигідно, коли дружина може опікуватися медичними потребами жінок і дітей у своїй родині. Як імператорський вчений, дідусь цікавився медициною. Як кожна дружина мусить подарувати своєму чоловікові щонайменше одного сина, обов’язок кожного чоловіка — забезпечити продовження роду. Найкращий спосіб цього досягти — дбати про те, щоб дружини та наложниці не лише вагітніли й народжували, а й могли вижити. Дідусь навіть у юності любив читати старовинні медичні тексти. Коли він служив великим магістром, то жив у неофіційній столиці — Нанкіні, де був чиновником у Раді покарань. Він не покидав студіювання, навіть коли проводив роки далеко від дому, подорожуючи для виконання своїх обов’язків, — така ж доля чекає і мого батька, якщо він складе наступний рівень державних іспитів. Коли дідусь повернувся після проведених у Нанкіні років, його визнали мін ї, відомим лікарем, відповідно до традиції державних лікарів. Він навчається по книгах. Бабуся Жу навчалася у своїх батьків, які вчилися у своїх батьків, а ті — також у своїх, і так далі.
— І що ж ти пропонуєш? — питає дідусь. Він не просто видатний чоловік, а ще й глава нашого роду. Його слово — закон, і ми всі повинні коритися. Одначе він поважає досвід бабусі й часто дослухається до її порад.
— Мені треба оглянути її, перш ніж зможу сказати напевне, — відповідає вона.
Дідусь повільно киває.
