Видавництво Projector Publishing представило читачам ювілейний випуск артбуку Telegraf, що отримав назву «Бути собою» та присвячений темі автентичності.
«Ми як нація живемо в надзвичайно хиткому світі. Часом здається, ніби він тріщить по швах: усе, що ще вчора здавалося стабільним і вічним, — цінності, стандарти, сама цивілізація — опинилося під загрозою. Разом із нами. Де ж знайти опору, щоб вистояти в цьому штормі? У собі. Адже знати, що для тебе цінне, знати, хто ти і звідки, означає мати якір»,
— зазначають у видавництві.
Артбук двомовний (включає тексти українською та англійською) і має 8 різних обкладинок, щоб читач міг обрати ту, яка найбільше схожа на нього. Він складається з чотирьох частин, що разом створюють повноцінний сенсорний досвід, занурюючи читачів у рефлексію про свою унікальність: «Бачу», «Чую», «Торкаюся» та «Думаю».
Останній включає 9 есеїв від письменників і лідерів думок, зокрема статтю Ірени Карпи «Я обираю себе», уривок з якої ми пропонуємо вам прочитати, поринувши у думки авторки про українську історію і видатних митців, відчуття єдності, спільності та власної цінності.
Згадай себе
Нещодавно трапився мені постколоніальний стендап від хлопця з Гаїті. Якою мовою говорять у Мексиці? Мексиканською? Ні, іспанською. У Бразилії? Бразильською?.. Ну не те щоби. А на Гаїті? Правильно, французькою. Висновок простий: якщо у вашій країні мова НЕ збігається з назвою — була якась лажа у вашому минулому. В українців цих «лаж» було надто багато, ми всі вчили історію в школі, навіть ті, хто її прогулював, трохи в курсі, що таке Валуєвський циркуляр, Емський указ чи Розстріляне Відродження. Але ж глобальна лажа з назвою СССР закінчилася 34 роки тому. Grow up, kids!
У тих, хто вийшов з поневолення, доля непроста. Жінці, що нарешті втекла від чоловіка-аб’юзера й просить про захист, часто закидають: «А чого не думала раніше? Нащо звʼязувалась?! Може, вигадуєш, щоби увагу привернути, бо що в тобі такого особливого? От він — успішний бізнесмен (великий митець, громадський активіст), а ти чим відома?» За прикладом далеко ходити не треба: згадайте, скільки навіть жінок-акторок стало на захист ґвалтівника Депардьє, бо ж він, бачте, геній?
Країні, що нарешті здобуває незалежність і хоче просто жити своє життя (згадаймо формулювання національної ідеї класиком Подерв’янським), так само при нагоді закидають: оно в них яка культура, а ви що дали світові?! Тиць в очі толстоєвським! Бемць по писку балетним тапочком!
І тут країні, як і жінці, що вийшла з виснажливих стосунків, треба глибоко вдихнути, видихнути й стриматися від (цілком легітимної) істерики у відповідь на провокацію. Робота в цьому випадку потрібна комплексна й фундаментальна, як із хорошим психотерапевтом. Щоби в результаті заново збагнути власну цінність. Усвідомити себе як повноцінну особистість, а не придаток, що ним, як їй втовкмачували, вона весь час була: дружина того-то, донька того-то, молодша сестричка такого-то. Колись у переході на Контрактовій хтось написав кривим почерком: «Згадай себе». Дуже потужне гасло, як на мене.
Країні треба повсякчас себе згадувати. Вона не така вже й молода, їй тисячі років. Вона обмінювалась дипломатами з найпотужнішими державами тоді, коли по сусідству ще смерділи болота. Тут жінки знали грамоту й мали право успадковувати на рівні з чоловіками, коли в середньовічній Європі жінку зрідка вважали людиною. Республіка й конституція вільної козаччини існувала, коли інші васалували під монархами…
Згадай себе, рідна, знай себе. Історичні постаті, великі травми й великі перемоги. Імена людей, що змінили світову науку, пісні, які знає весь світ, не підозрюючи, що вони наші. «Щедрик» і світове Різдво, Пулюй і рентген, Анна Київська і династія Капетингів, Соня Делоне й орфізм, Сікорський і гелікоптер, Патон і електрозварювання тканин серця, Малевич і «Чорний квадрат»…
Одна людина — один винахід. Одна подія — одне значення для світової історії. Цього буде досить, щоб не почуватися голим-босим-непідперезаним, зустрівши затятого русофіла, якими, на жаль, досі кишить по світу. Століття маркетингу «вєлікої культури» дали свої плоди.
І ще одне. Важливе. Немає великих чи маленьких культур. Культури — не пісюни, щоб ним мірятися. Кожна культура — цінний (чи не дуже) камінчик для культури Світової. Інколи це може бути не камінчик, а пінопластова роздута декорація, якою зручно прикривати суть «вєлікого народу», але ви й без мене в курсі.
Годинник
Париж. Заповідник богемної буржуазії, Шостий район. Приходжу в крихітну годинникову крамничку, прошу показати мені одну колекційну модель. Годинникар довго цокає язиком, дивується моєму вибору, мовляв, це ж годинник американських президентів, звідки я знаю про такий? Для кого він? Ви його купуватимете в подарунок?.. А я візьми і вивали все: я з України, це для мого друга, він служить в ССО, мав свою колекцію годинників, а на початку війни продав її, щоби купити необхідне, а все ж, ви знаєте, він сумує за нормальним життям, то попросив мене піти й приміряти для нього цей годинник!
Після цієї тиради запала, як то кажуть, незручна мовчанка. Я сухо попрощалася і швидко вийшла. Позаду мене безслідно розчинявся світський вайб паризького смол-току.
«От вічно мушу відкрити свого великого ротяку! Не могла просто годинники подивитися?» — гарчала я в телефон кумі.
«Ну ти така, як є! — позіхала вона. — Просто прийми, що ти в собі це не можеш тримати».
Ага. Нетримання в мене. Кому що, а курці просо. Карпі посеред буржуазного Шостого району — війна.
«А чого б ти від годинникаря чекала?» — обережніше питає моя психологиня на сеансі.
І справді. Чого я чекала?..
Розуміння. Бути почутою. Витрясти жителя Шостого району із зони комфорту. Показати, що ми в Україні там не бомжі якісь, а нормальні люди з нормальним достатком, інтересами й життям, яке в нас хоче відгризти росія. І що нас не жаліти треба, а захоплюватися. І донати Україні — це не милостиня, а вклад в їхню власну безпеку чи, якщо хоче поезії й пафосу, підношення богам війни…
Чи треба йому це? Чи чув він мене? Подумав, що я божевільна? Може, дружить він з «хорошими» чи й не дуже рускімі, бо ж вони гроші платять? Чорт його зна. Ми не можемо впливати на думки чи рішення іншої людини. Але можемо впливати на свої. І не мовчати в цьому випадку для мене значить не прикидатися кимось іншим. «У вас такий акцент співочий. Ви з Італії?..» — «Ні. З України».
