У серпні українським глядачам представили нову стрічку з Блейк Лайвлі — зіркою серіалу «Пліткарка», фільмів «Вік Адалін» і «Світське життя».
Картина «Покинь, якщо кохаєш» є екранізацією однойменної книги популярної американської письменниці Коллін Гувер, що спеціалізується на історіях про кохання, однак зачіпає й багато інших тем, таких як стосунки в родині, аб'юз, психологічні травми, права жінок і самореалізація.
Блейк Лайвлі у фільмі «Покинь, якщо кохаєш»
Дитинство головної героїні роману «Покинь, якщо кохаєш» Лілі Блум ніколи не було легким, адже вона багато років була свідком домашнього насилля з боку батька. У дорослому віці дівчина переїздить до Бостона, щоб почати життя спочатку та втілити свою мрію: відкрити квітковий магазин. Випадкова зустріч із чарівним нейрохірургом Райлом Кінкейдом здається справжнім подарунком долі, проте згодом Лілі починає помічати в Райлі риси, які нагадують її батька. Героїні доведеться зробити складний вибір, щоб розірвати це коло.
Придбати книгу можна буде на сайті харківського видавництва і книгарні Vivat у вересні, а поки що пропонуємо ознайомитися з фрагментом захопливого роману.
Райлі мав рацію. Уже за декілька днів я знову могла ходити. Однак я вирішила побути вдома цілий тиждень. Не хотіла повторно травмувати щиколотку.
Звичайно, першим місцем, куди я вирушила, була квіткова крамниця. Коли я приїхала туди нині, там була Аліса. Я ввійшла через головний вхід і не повірила своїм очам. Сказати, що я була шокована, — це нічого не сказати. Крамниця зовсім не схожа на ту будівлю, яку я купила. Звичайно, тут ще залишилось багато роботи, але Аліса та Маршалл викинули всі речі, які ми позначили як сміття. Решту склали окремими стосами. Вікна та підлогу вимили. Аліса навіть прибрала ту зону, де я планувала облаштувати кабінет.
Сьогодні я декілька годин допомагала їй, але дівчина не дозволяла мені багато працювати, особливо якщо для цього треба було вдосталь ходити. Тому я малювала плани для крамниці. Ми підібрали кольори фарби й визначили дату відкриття — приблизно через п’ятдесят чотири дні. Після того, як вона пішла, я витратила ще декілька годин, щоб упоратися з тією роботою, яку вона не дозволяла мені виконувати, доки була поруч. Я раділа, що повернулася сюди. Але, Господи, як же я втомилась.
Тому вдома я роздумувала, підводитися з канапи чи ні, щоб відчинити вхідні двері, коли в них хтось стукав. Люсі сьогодні знову ночуватиме в Алекса, а з мамою я розмовляла телефоном п’ять хвилин тому. Я знала, що вони не могли до мене завітати.
Я підійшла до дверей та, перш ніж відчинити їх, заглянула у вічко. Спочатку я його не впізнала, адже він стояв, нахиливши голову. Потім здійняв очі вгору, а тоді зиркнув праворуч, і я ніби сп’яніла.
Що він тут робить?
Райлі постукав знову. Я намагалася привести до ладу волосся, пригладжуючи його руками. Але всі мої старання були марною справою. Я так багато
працювала сьогодні й тепер маю препаскудний вигляд. Але якщо в мене немає тридцяти хвилин на душ, макіяж і переодягання, перш ніж я відчиню двері, йому доведеться говорити зі мною такою, якою я є.
Я відчинила двері. Негайна реакція Райлі спантеличила мене.
— Дякувати Богу, — сказав він, схиливши голову до одвірка.
Він важко дихав, так, ніби щойно з тренування. По ньому теж було важко сказати, чи відпочивав він, чи мився нещодавно. Тому ми були в рівних умовах. У нього на лиці була щетина, така, ніби він не голився кілька днів. Таким я Райлі ще не бачила. Окрім того, його волосся не було зачесане належним чином. Це досить дивно, і навіть погляд його дивний.
— Ти хоч уявляєш, у скільки дверей мені довелося постукати, щоб тебе знайти?
Я похитала головою, тому що не знала. Але після цього запитання я задумалась: звідки він, у біса, знає, де я живу?
— Двадцять дев’ять, — сказав він.
Потім підійняв руки й показав цифри на пальцях: «Два... дев’ять». Я взялася розглядати його вбрання. На ньому медичний костюм. Мені абсолютно не подобається такий одяг. Боже правий. Хоча це набагато краще, ніж комбінезон, і значно краще, ніж сорочка «Burberry».
— Навіщо ти стукав у двадцять дев’ять дверей?, — запитала я в Райлі, кивнувши головою.
— Ти ніколи не говорила, у якій квартирі живеш, — відповів він сухо. — Сказала, що це твій будинок. Але я не пам’ятав, чи ти називала поверх. І, до
речі, я мало не почав із третього поверху. Я знайшов би тебе ще годину тому, якби прислухався до свого внутрішнього голосу.
— Навіщо ти тут?
Він провів рукою по своєму обличчю й запитав, указуючи на квартиру:
— Можна ввійти?
Я зиркнула через своє плече, а тоді відчинила двері ширше. — Думаю, так. Якщо ти скажеш, що тобі треба.
Райлі ввійшов, а я зачинила двері. Він оглянув кімнату. Його медичний костюм занадто сильно мене приваблював. Він опустив руки собі на стегна, дивлячись на мене. Хлопець здавався трохи розчарованим, але я не розуміла: річ була в мені чи в ньому самому.
— Зараз ти почуєш насправді голу правду, — промовив він.
— Розказуй.
Я схрестила руки на грудях, спостерігаючи, як він вдихає та видихає, готуючись до зізнання.
— Наступні декілька місяців — найважливіший час у моїй кар’єрі. Мені треба бути зосередженим. Я закінчую ординатуру, а потім мушу готуватися до іспитів.
— Він ходив туди-сюди по моїй вітальні, несамовито жестикулюючи руками. — Але впродовж минулого тижня я не можу викинути тебе з голови. Не знаю, чому так. На роботі, удома. Усе, про що я думаю, — як божеволію, коли я біля тебе. Ти повинна зупинити це, Лілі.
Він перестав ходити й поглянув на мене.
— Прошу, зупини це. Один раз — і все. Присягаюся.
Я впивалася нігтями в шкіру на руках, дивлячись на нього. Він і далі важко дихав. Його очі були нестямними, але дивився він на мене благально.
— Коли ти востаннє спав? — запитала я в нього.
Райлі закотив очі, наче був розчарований тим, що я не розуміла його натяків.
— У мене щойно закінчилася сорокавосьмигодинна зміна, — відповів він так, ніби моїм питанням можна було й знехтувати. — Зосередься, Лілі.
Кивнувши, я подумки відповіла на його слова. Якби я не знала напевне... Я б, мабуть, вирішила...Я вдихнула повітря, щоб заспокоїтися.
— Райлі, — мовила я обережно. — Чи ти справді постукав у двадцять дев’ять дверей, аби сказати мені, що думки про мене перетворюють твоє життя на пекло і що мені варто переспати з тобою, щоб тобі більше не довелось про мене думати? Ти жартуєш?
Він стиснув губи і, поміркувавши п’ять секунд, повільно кивнув головою.
— Ну... Так, але... з твоїх уст це звучить гірше, ніж є насправді.
У мене вирвався роздратований смішок.
— Тому що це безглуздо, Райлі.
Він закусив нижню губу й оглянув кімнату. Здавалося, він раптом вирішив утекти. Я відчинила двері, сподіваючись, що він піде. Але він не пішов.
